Отець Дмитро Романків: "І Городенка, й Сватове – мені рідні"

Уродженець Городенки 46-літній протоієрей і капелан Дмитро Романків майже двадцять років служить у Покровській парафії у Сватовому на Луганщині. Разом зі сім’єю пережив усі лихоліття нинішніх буремних часів, коли поряд із ними вирувала війна

Нещодавно отець при­­їжд­жав до рід­но­го міс­течка, й випала чудова наго­да з ним поспілкуватися.

     – Отче Дмитре, роз­ка­жіть, будь ласка, про себе.

– Мешкав із батьками Ми­хай­­лом

 

і Дарією на вулиці Володимира Вели­кого, ходив до шко­ли №1. Можна ска­зати, що виріс у церкві Успіння Пре­святої Бого­родиці в Горо­денці, де моїм духівником був отець Ігор Левицький. Саме він заклав фун­да­мент моєї духовності. Де­який час працював дяком у церкві св. Миколая. Нав­чався в Коломиї, Іва­но-Франківську, Чорт­кові, в харківській «Ко­легії Патрі­ар­ха Мстис­лава» здобув сту­пінь ба­калавра бого­слов’я.



Моя дружина Надія Гав­­рон­ська родом із Ко­ти­ківки. Дякую Богові за ві­рую­чу, жертовну, добру, красиву жінку. Вона за­ли­шил­а все й пішла зі мною разом за Христом. Її батьки Михайло й Дарія завжди для нас є під­тримкою й допомогою. Ми з Божої ласки  наро­дили трьох дітей: Андрія, Назарія й Вікторію. Жи­вемо, під­три­муючи один одного, не­зважаючи на труднощі й нестатки. На­віть можу ска­зати з пев­ністю, що моя дружина є прикладом для інших дружин священиків.

– Як потрапили на Лу­ганщину?

– Почав служіння у місті Сватове 19 серпня 1999 року. Разом із дру­жиною з благо­сло­вення там­теш­ньо­го владики Іго­ря Ісіч­енка й завдяки на той час голові РДА Во­лоди­миру Просіну, а також із небай­дужими людьми утво­рили там церковну гро­маду Ук­ра­їнської Авто­кефальної Правос­лавної Церк­ви на честь Пок­рови Пресвятої Бо­го­­ро­диці. Громада спо­рудила каплицю, де ми тепер молимося, про­водимо недільну шко­лу, маємо кухню й трапезну.  На­разі з Бо­жою до­по­мо­гою розпо­чинаємо бу­дівництво нової церкви. За цей відрізок часу жит­тя ми стали великою ро­диною. Я вдячний усім сва­тівчанам, які завжди нас підтримують і до­по­магають, як рідні. У Сватовому мешкають переважно українці. Це чи не єдиний район не лише на Луганщині але й, ма­буть, на півночі, сході, півдні й центрі України, де немає російської школи. Натомість є школа мис­тецтв ім. В. Зінкевича, гімназія ім. В. Сосюри, у районі щорічно про­во­дять фестиваль творчості Т. Шев­ченка. Містечко не надто велике – мешкає близько 17 тисяч на­се­лення. Від весни до осені все у квітах, чимало гос­подарів роблять квітники навіть перед подвір`ям, усі вулиці чисті й майже всі освітлені. Дуже кра­сиві парки й скве­ри, на кожних дві-три вули­ці – дитячий майданчик, є й маленькі спортивні. Мер Єв­ген Рибалко справді жер­тов­но працює й ста­рає­ться для благо­устрою, викорис­товує різні мож­ливості, вишукує про­екти, завдяки яким про­водить багато робіт.



– Розкажіть, як "по­знайо­милися" з вій­ною.

– У Луганській області наше місто одне із тих, яке відстояло свою позицію: Сватове – це Україна. Меш­канці приймали пер­ших воїнів українського війська, просили захисту. Патріоти – міський голова, підпри­ємці, фермери, гро­мада Покрови Пресвятої Бого­родиці й просто не­бай­дужі сватівчани згур­тували са­мо­оборону. Ство­­­­­­рили й укріпили блок­­­­­пости, місто обе­рігали громадські па­трулі. Допомагали вої­нам, чим могли. Активно під­три­мували біженців, об­лаш­тували для них тим­часове містечко, де вони мешкали й хар­чу­ва­лись, люди приймали сім`ї з дітьми до своїх домівок. Нині навіть важко наз­вати імена всіх жер­тов­них людей, бо їх дуже багато. Особисто дякую Богові за те, що живу з такими людь­ми. Завдяки Божій ласці й милосердю, сва­тівчанам і всім небай­ду­жим людям по всій Ук­раїні вдалося відстояти частини Луган­ської та Донецької облас­тей, які на цей час зали­шились ук­раїн­ськими. Хоч і обій­шлося це дорогою ціною.

Загалом 2014 рік, як на мене, став для нас усіх екзаменом: хто ти є? Чи ти став на захист неньки Ук­раїни? Не лише на фрон­­ті, але й у що­ден­но­му житті. Є ба­гато людей, які не­ зва­жаючи на мі­зерну зарп­лату, роблять свій внесок у розвиток нашої Батьків­щини. З них треба брати приклад. Бо цей світ нас навчив спо­живацтва – ко­жен думає, що все для нього. Але задаймо пи­тання: що я зробив? Що я дав? І на­магаймося справ­ді біль­ше давати.



Важливою є спільна молитва. Дуже гарним при­к­ладом є молебен у Горо­денці, який відправ­ляє­ться кожного 13-го числа місяця. Мені нещо­давно поталанило спів­служити в ньому з отцем-деканом Ігорем Левиць­ким. Чудова практика, яка об'єднує небайдужих – спільна мо­литва на Хрес­ній дорозі, яка тягнеться через усю Україну – від Косова нашої області до Бахмута на До­неччині. Одна зі стацій розташо­вана на горі поруч зі Свато­вим. Хресну дорогу від­правляють двічі на рік – восени й навесні, у Страс­ний тиждень. При­їжд­­жа­ють християни зі всієї Ук­раї­ни, ми разом молимося за мир, за кра­щу долю для нашої дер­жави. Біля вежі, споруд­женої на зразок козацької сторо­жової, зуст­рі­чають молодіж­ний табір націо­нально-патріотич­ного ви­хо­вання "Потяг "Труханів­ська січ". А також тут з дітьми проводять заняття за спор­­тивно-па­тріотич­ною програмою "Джу­ра".



– Що можете ска­зати про солдатів, із якими ви спілкувались як капе­лан?

– На початку подій на Сході ми практично не мали війська, тому багато було добровольців. Вони жили в тяжких умовах – їжа одноманітна, одежі війсь­кової не було. Па­м`ятаю, одного разу при­їжд­жаємо до міста Щастя, теж на Луганщині, а там воїни стоять на варті в гумових тапочках… Хлоп­­ці чи їхні родичі купували все самі, не­обхідне привозили й во­лонтери.

За цей час військові стали трохи іншими – пат­ріотичними, духовні­ши­ми. Може й не знають мо­литов, але завжди радо зустрічають священика й моляться за мир в Україні. Були в нас із ними й дуже відверті розмови. Впев­нений, що вони раніше про таке ніколи й нікому не розказали б, навіть і ду­хівникові. Адже там, на фронті, загострюються всі відчуття.

– Чим вони живуть на фронті й із чим зі­штов­хуються, коли по­вертаю­ться додому?

– Наші хлопці на війні зустрічаються із найтяж­чими випробовуваннями. Вони не знають, чи завтра ще будуть живими. Це такі сильні емоції, що по­вер­таючись додому, вони й далі воюють – у думках і снах. Тому в мирному житті колишні вояки важ­че пе­реживають нестатки чи соціальні неправди. Їм необхідна наша допомога та підтримка. Вони по­винні відчувати в що­денному жит­ті, що нам потрібні. Тим родинам, які втратили сво­їх рідних і близьких в цій війні, теж гостро необхідна увага й пошана – й бать­кам, і дружинам, і дітям. Для нас не надто складно бути уважнішими, а їм дуже важливо, як до них став­ляться.

– Як вважаєте, коли ця війна закінчиться, й що може нам допо­мог­ти?

– Ми всі думали, що до нас така біда не прийде ніколи. Пережили Другу світову, й ті жахливі події мали нас навчити, що таке війна. На жаль, ми знову переживаємо те сатанин­ське зло, бо той, хто вби­ває й благословляє на вбив­ство та зни­щен­ня, служить дия­волу. А все тому, що нас не вчить історія нашої ба­га­то­страж­дальної не­ньки Ук­раїни. Вона ще раз доводить, що Мос­ковія – те­ро­­рис­тична країна. Війна може закін­чи­тись ли­ше тоді, коли весь світ це зро­зуміє. А кон­кретно на­шому наро­дові пот­рібно на­вер­нутися до Бога – жи­ти, пере­дусім, для Нього, сі­м`ї, дер­жави.



     – Коли повер­тає­тесь додому, яке вра­ження від Го­роденки?

– Мій дім там, де Хрис­тос мене по­кли­кав слу­жити лю­дям, прослав­ляючи Бога. Як Городенка, так і Сватове – мої рідні міста.

Приїжджаючи до Горо­денки, тішуся, бо бачу ба­гато квітів і зелені, нові будівлі. Радію, коли бачу, як щось ремонтують, особ­ливо дороги. Хочу поба­жати моє­му міс­теч­кові, щоб воно мало гар­ний парк із різними атра­к­­ціонами для дітей та молоді, якомога біль­ше спортивних і ди­тячих майданчиків. Про це має дбати не лише влада, хоч це справ­ді її обов'язок. Щоб місто було гарним і затиш­ним, кожен ме­шка­нець має його лю­бити й по­чинати із себе, зі свого подвір'я – по­садити квіти, тримати чистоту. Прийти з гро­мадою прибрати біля річки, у скверах, не лі­ну­ва­ти­ся, бо для нас усіх, а особливо для дітей, треба робити на­леж­ний бла­гоустрій.

Дорога го­ро­ден­ків­ська родино, бажаю вам Бо­жо­го благосло­вення, хай Ма­тір Бо­жа випросить у Хрис­та для ваших родин ми­ру, любові, здоров`я та Божої помочі на многая літа!

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ.

Цитати:

"15 січня 2014. 23.00. Приїхали зі Щастя. Там градус напруження зростає. Розванта­жили три машини замовлених військови­ми підрозділами речей під глухі постріли, здавалося б, здалеку. Відтак зайшли до примі­щення випити чаю. Хвилин за п’ятнадцять забіг комбриг і наказав терміново від’їжджати, бо з боку Щастя починається артоб­стріл "Градами". За десять хвилин, як виїхали, снаряд потрапив у смітник навпроти приміщення кемпінгу. Ввечері спалахнув від градини синій намет блокпосту в’їзду до Щастя. Бліндаж поряд струснувся від вибухової хвилі, його засипало землею. Під мостом воронки від САУ, які летять в наш бік, сягають у глибину двох метрів.

Одним словом, розслаблятися ніколи. І покладатися нам, крім як на себе, теж ні на кого. Треба шукати нестандартних рішень. Бо «Бу­ратини» кацапські пруть і пруть.

Нам абсолютно точно помагає молитва до Бога. Отець Дмитро Романків у тому наметі, що сьогодні злетів у повітря, правив минулого разу молебень. І це чудо, що у момент обстрілу там в цей момент нині нікого не було. Перед від’їздом на прохання бійців о. Дмитро роздав їм чотки. Навіть комбриг попросив"

pokrova.ucoz.com

 

"Від початку російської агресії на Сході України о. Дмитро Романків невпинно опікується оборонцями суверенітету України, організовує збір допомоги для армії, дбає про забез­печення духовних потреб наших воїнів. Незважаючи на небезпеку окупації Сватівського району він завжди лишався вірним своєму пастирському покликанню, надихав свою паству й усіх меш­канців Луганщини бути вірними Батьківщині, непохитними в її захисті. За особисту мужність і гідне служіння Церкві й Божому людові о. Дмитро нагороджений наперсним хрестом і піднесений у сан протоієрея (2014).

 

Неподалік від Покровської церкви, під Сватовим, у 2014-му було зупинено наступ російських агресорів. Мине час – і впам’ять про це чудо там, де нині стоїть блок-пост, зведеться монумент на вшанування цієї події. І даниною справедливості буде, коли поряд із українським воїном на монументі стоятиме скромна постать священика, схожого на о. Дмитра Романківа.

Адже саме він тоді, в тривожні дні російського наступу, молитовно підтримував оборонців Сватового, надихав їх проповіддю, благословляв на захист рідної землі"

uapc.org.ua