Історію 90-літньої Дарії Томчук зі Слобідки не просто вмістити на шпальті газети, бо її життя – як сюжет великого роману. Активістку-бандерівку арештували за тиждень до весілля, а її наречений чекав п'ять років із заслання! І таки одружився з нею, чимало ризикуючи в ті непевні радянські часи… Та все склалося добре, тридцять років прожили "як у Бога за дверима", виростили трьох чудових донечок – тільки жити й радіти! Аж раптом трагічно обривається життя дорогого й коханого чоловіка. Та з пані Дарією залишається й надалі примножується неоціненний спадок – доньки, сім онуків і п’ять правнуків. Довідавшись про цю непересічну долю від односельців, одразу відправились до Слобідки.
На порозі чепурної хатини, яка потопає в густій зелені й довкола обсаджена квітами, зустрічає привітною усмішкою наша співрозмовниця Дарія Томчук. Ніколи б не подумала, що цій охайній бабусі минуло вже дев'ять десятків, адже виглядає вона значно молодшою. Відкрите щире обличчя, очі сяють теплими спогадами й зовсім не виглядають утомленими ні роками, ні сибірами, де у вічних мерзлотах минули молоді літа.
Про таємницю довголіття й доброго самопочуття, про палке кохання, неподолане розлукою на кілька років і тисячі кілометрів, а ще про чимало життєвих випробувань і перипетій розповідає приємна пані Дарія:
– В 1946-у році мене й тата арештували, бо вдома була криївка, де перебували бандерівці. До хати прибудували стаєнку, а там вхід до неї. Криївку закрили. Тата забрали, дали їм 10 років у Мордовії. А мене відпустили, бо «нічого не знала» (
усміхається), хоч ми всі знали… Всього заарештували тридцять двох наших односельчан. Останньою мене, в 1950-му. Цього разу Сибіру вже не минула. Дали 25 років таборів і ще 5 років позбавлення волі. Треба було там залишатися безвиїзно.
– За що Вас арештували, як криївки вже не було вдома?
– Та бо дурно не сиділа. Де були повстанці, там і я. То їсти принесу, то лист передам, допомагала, чим могла. Як ми з дівчатами ходили колядувати, то половину давали на церкву, половину – бандерівцям. І до нас додому приходили повстанці, сиділи тут, переховувалися, ми їх годували. В нас три місяці мешкала дівчина з Городенки на псевдо "Дарина", друкувала листівки. Як почалися масові арешти, вона пішла, залишивши пачку газет. Мама віднесла їх на край села до одного чоловіка, якого теж згодом арештували, як «Дарину» й ще одну дівчину, яка в нас перебувала й допомагала повстанцям – Анну Водянко з Городенки на псевдо "Наталка".
– А Ви не боялися?
– Ні, а чого боятися, як знаєш, що це правильно? Була впевнена, що треба допомагати. Я в цьому росла, багато чула від тата. Вони були активістом ще за Польщі – ходили до читальні, грали у виставах, газети читали, радіо слухали, у нас завжди була повна хата людей, чоловіки приходили до тата, говорили, радились. Батько були дуже прогресивні, в ті часи мали сад, пасіку. Навіть помідори вирощували, люди ще навіть не знали, що то таке. У Слобідці був дуже добрий керівник театру Микола Микитюк – наш родич, також арештували. Тепер є вулиця на його честь. У театрі мій тато грали головну роль у виставі «Невільник», з якою їздили виступати навіть до Львова й Києва. За німців почали збиратися повстанці – тато були і в тій організації.
– То Ви наслідували свого батька?
– Такого, як вони, ще пошукати. Пам’ятаю, як нині – зібрали десятилітрову баньку й поливане відро меду та й відвезли до Гвіздця продавати. А ввечері приносять назад. Мама дивується, а вони кажуть: "Не хотів жидам запівдурно віддавати, най люди їдять!" Та й пороздавали сусідам, чи хто приходив. До нас любили діти прибігати, бо тато всіх пригощали хлібом із медом. Понасаджували шовковиці, аби розводити шовкопрядів, але вже не встигли.
Їм була амністія на шість років – тож мали сидіти лише чотири. Ми отримали листа, зраділи, чекаємо, а їх нема… Виявилося, що не пустили, сказали: «Най бандит там сидить». Так шість років тато відсиділи задурно, а приїхали дуже слабі. Відтак сказали, що був амністований, а за то, що сидів увесь термін, буде мати пенсію. Та й що з того, як померли, не дочекавшись тієї пенсії…
– Розкажіть, як вдалося зберегти кохання з майбутнім чоловіком, адже Вам дали 30 років?
– Ми з Іваном познайомились у 1947-у році. Він сам із Трофанівки, Снятинського району. В нас учителював. Зустрічалися, мали побратися. Я заміж не поспішала, причікувала, що тато прийдуть. Нарешті таки призначили весілля, а за тиждень до нього мене арештували. То було на саму Покрову. Після забави в селі ми сидимо в хаті, входять: "Хто чужий?" Іван каже: "Я". "Забирайся!" Він лиш пішов, мене забрали й повезли до тюрми у Станіслав. Іван, як довідався, приходив туди, приносив передачі, але нам не дозволили зустрітися жодного разу. Мене відправили до Магадану. І хоч там всі були вже пропащі люди, бо ніхто й не думав, що можна буде вирватись, але ми вірили обоє, що я повернуся! Писав мені, я йому... Приходив до моєї мами Анни утішити чи допомогти, бо вона лишилася сама.
– Як там у Магадані?
– Везли нас у товарних вагонах три тижні, через увесь Союз, ще тиждень пароплавом. У Бахтовані, де ми пересідали на корабель, як глянула – а то аж чорно. Багато людей – і всі тюремники. Нас, політичних, відділили від «битовиків». Які то страшні люди! Вони виглядали, як бандити, вбивці, як дикі. Їх водив конвой. А в таборі «битовики» могли ходити вільніше, а нас, політичних, дуже пильнували – окремий барак, щодня перевірка.
Хоч там і була чистота, через кожних 10 днів нас водили митися з конвоєм у баню до міста – такі були блощиці, що вночі не давали спати.
А холоди жахливі. Не раз ішли на роботу в страшну хуртовину, називали її там "пурга". Лиш дивилися одна на одну, чи лице не біліє, бо тоді треба натирати, щоб не обморозилося. Не працювали на вулиці хіба при 60 градусах морозу.
– Працювали важко?
– Так, на будові, на цегельні, на заготівлі лісу, в кар’єрі. А якось цілий тиждень копали траншеї на фундамент під склади. В неділю мав бути один вихідний, але робили «суботник» – нас на сопку корчувати й тягати до табору пеньки, щоб було чим палити. Поділили на п’ятірки, ми з подружкою Марійкою – в першій. Притягнули, а конвой каже: «Шагом марш, ще раз на сопку». А ми з нею не йдемо, кажемо, що й так у вихідний день робили! Записали, що ми не хочемо. А ввечері викликають нас двох: «Дарія Михальчук і Марія Гринів – у карцер». Кожну окремо в таку кімнатку, де нема нічого, лиш одна дошка. Раз на день давали їсти якоїсь баланди – несмачної рідкої бовтанки.
Там хоч робота була важка, та їсти давали дуже погано – вівсянку чи ячмінку, більше нічого. Хліба дуже мало. Як ішли на роботу, просили водіїв, вільних, які там працювали, щоб нам ще принесли. Ними й листи передавали, бо можна було додому лиш раз на рік написати. А хліб як удасться придбати, то поки увесь не з'їмо – не могли спати.
– Кого застали вдома після звільнення?
– Пам'ятаю, як лиш оголосили по радіо, що Сталін умер, то деякі плакали. А ми з Маруською так сміялися, тішилися між собою, що «Сталін здох». Тоді багато чого змінилося. Почали краще годувати, на столі вже вільно стояв хліб. Їж скільки хоч, а не як раніше, по маленькій пайочці. Зняли з нас номери, з якими постійно ходили. Почалися переговори, що пускатимуть нас додому. Я написала до Івана, що згодом повернуся. Він написав скаргу й якось мене пустили. То було 9 квітня.
За місяць добралася додому. Приїхала до Гвіздця. Надворі ніч. Іду додому пішки, що там вже було тих 7 кілометрів!? Підходжу до хати, бачу через вікно – лампа горить, мама щось досягає зі шухляди у столику. Я на якусь мить завмерла, стою й дивлюся. Нарешті заходжу.
А мама такі старі… Гірші від мене тепер. Так осунулися за ці п’ять років, що мене не було. Старший мій брат Василь ще не повернувся з армії, й молодшого Миколу теж туди забрали. Мама дуже згризлися, змарніли. Як мене заарештували, то забрали корову, все конфіскували, а її записали в колгосп на роботу.
Тихо кажу: "Добрий вечір". А вони на мене дивляться, ніби не знають.
– Не впізнаєте мене?, – питаю.
– Нє, – каже, – не впізнаю.
Я, напевне, теж змінилася за ці роки – в 22 пішла, а в 27 повернулася…
"Та я ж ваша донька!", – а мама аж йойкнули.
– Як Вас зустрів Іван?
– Він тоді вчителював у Рогині. Йому наступного дня подзвонили, що я вже є, тож увечері прийшов. Було нам дуже добре разом! Побралися, дуже добре жили. Хоча начальство його зовсім не схвалювало, що він, учитель, одружився з бандерівкою. Був розумним, працював завучем, а директором йому не дозволили стати саме через наше весілля. Викладав у молодших класах, а як закінчив університет, працював географом.
– А Ви куди влаштувалися на роботу?
– Як повернулася, то мене взагалі не хотіли брати на жодну роботу. Пішла до Коломиї на курси кравців, вишивальників і кухарів, вчилася там п’ять років. Як закінчила, якраз у школі відкривали їдальню й мали мене брати за кухарку. Але подзвонили з Городенки, що "не може бандерівка варити дітям їсти, аби не втруїла".
Згодом відкрили побуткомбінат, почала шити, все село обшивала. Вдома мала швейну машинку, бо ще мій дід шив. І він, і тато, і брати все вміли робити – шити, чоботи робити, печі мурувати, дах класти, зуби тягнути, годинники ремонтувати. З нашого роду Михальчуків усі такі умільці. Мій брат Микола й бляхарем був, на церкву хрести клав, двері–вікна робив, навіть пошив своїй жінці тапочки.
Вісім років ходила на роботу до квіткового цеху в Городенці, а потім працювала в селі в кімнаті спеціалістів.
– Коли було найважче, а коли найкраще?
– Найважче – в тюрмі й таборі. А вже як прийшла звідти, то все мені було чудово! Чоловік був дуже добрим, лиш прикро, що загинув у аварії в 57 років. Тридцять років ми прожили разом, "як у Бога за дверима". Я лиш просила Всевишнього, аби мої діти були такі щасливі як я.
Як ходила на роботу до Городенки, то в сьомій ранку йшла, а в сьомій увечері поверталася. А в нас і корова, й свині, й поле. Він усе сам робив, навіть корову доїв, і щодня ходив мене зустрічати з роботи. Прийду, на столі зготована вечеря. Але якось зустрічає і каже, що прийшов зі школи й заснув, тож нічого не приготував. А я йому: "Та нічого, зараз все зроблю". Приходимо додому, дивлюсь, а то все зроблено, він лиш усміхається. Скільки за ним плакала, плачу й буду плакати! Нема на нього злого, навіть, як кажуть, "що чорне за нігтем". Хоч багато мала біди, але добру долю.
Вся велика родина збирається разом у мами
Тішуся, бо маю сім онуків і п’ять правнуків, дочки й онуки мають вищу освіту. Надія, найстарша, як тато помер, переїхала з чоловіком з Миргорода жити сюди. Пішла працювати до школи на місце свого тата. Мешкає зі мною. Оксана – кандидат біологічних наук, живе в Чернівцях. Із чоловіком мають екопоселення. На гектарі землі все вирощують натуральними методами. Нещодавно я їздила до них у гості. Ще одна донечка, Люба, закінчила історичний факультет, живе в Барселоні.
– Поділіться таємницею свого довголіття.
– Не сиділа ніколи дурно, мої руки звикли щось робити. Тепер читаю. Поки чоловік жив, ніколи не слабувала, не була в лікарні. Та й раніше люди так не слабували. Ходили босі, поки сніг не впаде, навіть до церкви. Мої діти босі ходили корову пасти. За мого дитинства їли здорову їжу, в нашій хаті завжди був мед. А ще – ніколи ні на кого не гнівалася, зі всіма знаходила спільну мову, не тримала на серці зла.
– А як Україна стала незалежною, Ви зраділи?
– Спершу – дуже. Але з часом бачу, що якось усе не так, як треба. Підштрикувала мене одна знайома: «Ти хотіла України!». Так, хотіла, та не такої, як тепер – московської. Не про таку я думала й про таких при владі. Як ще за Польщі прийшли рускі, то затуманили людей трохи добром, а потім загнали до колгоспу. Згодом німці… теж добра не було. Знов рускі прийшли – «з-під ринви – та на дощ». Як була в Сибірі, думала, що як буде Україна, то всім буде однаково добре, не буде багачів. Бо москалі лиш ніби робили всіх однаковими… А тепер ліпше? Не одну війну пережила, а то далі війна! А ще читала в газеті, що у Франківську є декілька мільйонерів! У цей час, коли люди такі бідні... Особливо в місті. Бо мені продають молоко в селі за таку ж ціну, як здають закупівельникам, – по 5 гривень, а дочка Оксана в місті купує по 24... Думаю, що винні ті, хто при владі. Але Україна нічого не винна, вона наша рідна, й ми її любимо!
Оля КОВАЛІВ.
