Жахливий факт, але «дбайлива» політика Радянського Союзу знищила не одне людське життя й не одну родину. Забираючи в людей останнє, органи НКВС перетворювалися на монстрів, в душах яких не було нічого святого. Та й звідки? Адже сама ідеологія Радянського Союзу – знищення, терор, руйнація. Родина Марунчаків з села Далешове не була винятком, вона гостро відчула на собі «люблячі обійми» радянської системи
Їх було шестеро – Михайло, Олексій, Іван, Анна, Параска і Микола. А почалося все з одного із синів у родині Григорія й Марії Марунчаків – Михайла. Успадкувавши від батька патріотичний дух і палку любов до всього українського, хлопець з юного віку активно займався громадською діяльністю, вступав у підпільні організації, за що в 1930 році вперше був заарештований. Михайлові було лише 16 років, та він не злякався, а всупереч всім страхам продовжував висловлювати свої проукраїнські погляди й відстоювати проукраїнські позиції. Світогляд М. Марунчака – багатогранний: у Львівському університеті вивчав право і суспільні науки, в Празі – економіку. А в 1941 році захистив докторську дисертацію з права.
17 жовтня 1942 року його було заарештовано вдруге. Потрапивши до рук гестапо, Михайло пройшов усі сім кіл пекла чесько-польсько-австрійських концтаборів: Панкрац, Аушвіц, Маутгавзен, Мельк й Абензее. Він вистояв з честю, адже в його жилах текла кров Січового Стрілецтва. Звільнили його разом з побратимами на Великдень, 6 квітня 1945 року, американські війська.
Як свідомий громадянин, наш краянин чітко розумів, що на Батьківщині він після гестапівських тюрем – зрадник і ворог народу. Саме тому вирішив виїхати до Мюнхена, де згодом став головою Ліги Українських Політв’язнів. А в 1948 році переїхав до Вінніпега, де й проживав до останніх днів.
Звичайно, до проголошення української незалежності про відвідини рідної землі не було й мови, аж у 90-х роках Михайлові Марунчаку все ж удалося приїхати на Городенківщину. На жаль, мені на той час було заледве три роки і звісно ж, в моїй пам’яті нічого не збереглося. Племінниця Михайла Оксана Марунчак (Дзьомбак) допомагає мені відтворити його портретні риси: «Невисокого росту, красивий, інтелігентний чоловік з благородними очима».
Михайло Марунчак – доктор права, професор католицького університету в Римі, бібліограф, педагог, громадський діяч, дослідник історії української еміграції Канади, співзасновник Інституту Маркіяна Шашкевича у Вінніпезі, дійсний член Української вільної академії наук тощо. Проте це лише маленька частка з його регалій. Він – автор близько 400 праць і наукових розвідок, видав понад 20 книг, головний редактор першого тому історико-мемуарного збірника «Городенщина». Крім того, Михайло Марунчак – щедрий меценат, який ніколи не забував про рідне Далешове. Свого часу серед канадської діаспори зорганізував збір коштів на виготовлення дзвонів для сільської автокефальної серкви св. безсрібників Косьми і Дем’яна. Помер 24 листопада 2004 року на 89 році життя.
Нелегка доля чекала й на його рідного брата Олексія (мого прадіда). Здобувши освіту в Городенківській класичній гімназії ім. Т. Шевченка, він подався далі вчитися до Золочева у ветеринарну школу. Відтак працював головним ветеринаром району, вільно володів німецькою мовою. У 1927 році Олексій Марунчак одружився і мешкав у Рашкові. На одній із ферм на мотилицю захворіли племінні вівці, подейкують, не без сторонньої допомоги. Вина в цій справі, звісно, лягла на Марунчака як головного ветеринара. І в 1949 році його заарештували із цілковитою конфіскацією майна. Разом із дружиною Анною та чотирма дітьми (найменшій донечці не було й року) на 25 років вислали до Суєтихи Тайшетського району Іркутської області. Не допоміг і маршал Жуков, штаб якого був у хаті Марунчаків. Поталанило лише заміжній Марії Марунчак (Бойчук) – найстаршій доньці Олексія Марунчака – яку не взяли.
Нелегкою була дорога на Сибір. Всі переживали за наймолодшу доньку Оксану, тому її неодноразово хотіли забрати до себе як директор перевалочної бази, де зупинялися ешелони із засудженими, так і ще один рідний брат Олексія Іван, який відбував заслання у Воркуті (Комі АРСР). Та батько був твердим у своєму рішенні – ми одна сім’я. В Суєтисі діти влаштувалися, де була можливість: на пилорамі, бавили чужих дітей, а сам Олексій працював сторожем продовольчого магазину.
Тут варто згадати і про щиру братерську любов литовців до українців. Донька Олексія Оксана (Дзьомбак) розповідає, як литовський священик (а їх на засланні було чимало), зважаючи, що в сім’ї засуджених українців була малесенька річна донька, допомагав їм продуктами та добрим духівницьким словом, щоб було легше вижити в тих нелюдських умовах.
На запитання, які спогади виринають з тих важких років заслання, Оксана Олексіївна жваво ділиться:
– Поки не дали будинок, де, окрім нас, проживали ще три сім’ї, ми жили в холодних бараках. Пригадую, як батько на зароблені гроші купив мені красивий зелений сукняний плащ, а я соромилася в ньому піти до церкви, щоб не виглядали мої батьки на фоні інших заможнішими. Можливо, сьогодні це трохи й дивно, але було саме так.
З плином часу справу Олексія Марунчака переглянули, після чого його помилували. Та не всім поталанило в 1957 році вернутися додому: в Сибіру померла його дружина та її батько Микола.
У сестри Михайла та Олексія Марунчаків Анни доля також була непростою. Вона була зв’язковою УПА і свідомо своє життя ставила під загрозу. Органів НКВС не потрібно було довго чекати – в 1945 році Анну заарештували і засудили на 10 років заслання. Свій термін перебувала, як і брат Іван, у Комі АРСР, де працювала на комбінаті «Інта-вугілля». Анна була сумлінною працівницею, навіть двічі отримувала грамоти, а в 1954 році повернулася додому.
Єдині, кого не зачепила радянська система з родини Марунчаків, це Параска та Микола, який залишився працювати на далешівському грунті. Наразі в цій добротній хаті мешкає його правнук Михайло. З дитинною ностальгією Оксана Марунчак (Дзьомбак) пригадує дні, проведені в селі:
– Я часто малою приїжджала в Далешове. Хата була досить великою, просторою, з доглянутим подвір’ям, де ми дітьми безтурботно веселилися, а особливо з Орестом (сином Анни). Він мене брав на танці, після чого обов’язково відводив додому, і напевне, – мовить далі, посміхаючись, – знову вертався парубочити.
Щодо батьків великої сім’ї Марунчаків, то до них доля також була невблаганною. Григорія Марунчака засудили на 10 років таборів, і в 1946 році він помер у Новосибірській тюрмі. А оскільки все їхнє майно було конфісковано, мати Марія наступного року померла серед чужих людей.
Ось так радянська влада працювала на знищення української інтелігенції та людей праці, які сумлінно і важко працювали, не зазіхаючи на чуже. Це історія однієї родини, а таких було безліч.
Дивлюсь на трішки припорошену «Городенщину» і розумію, що одного не могла зламати радянська система – українського духу. Адже він – вічний і незнищенний.
Юлія МИХАЙЛЮК.
