28 березня 2024
Мужній захисник Андрій Гайсан.Про знахідки на блокпостах, згущенку та допомогу волонтерів

Мужній захисник Андрій Гайсан.Про знахідки на блокпостах, згущенку та допомогу волонтерів



     

  Край продовжує розповідати на своїх сторінках про хоробрих і безстрашних захисників України. Сьогодні пропонуємо до вашої уваги історію героя з Городенки, бійця АТО, 26-річного Андрія Гайсана. Ми розпитали хлопця про його військові будні, які він пережив на Сході, боронячи нас він кровожерного окупанта

– Андрію, розкажіть про себе. Як жили і чим займалися до війни?

– Я народився у Городенці, зростав без батька в багатодітній сім’ї, нас у ма­ми аж п’ятеро. Після закінчення 9 класу вступив до Городенківського професій­но­го ліцею, вивчився там на кухаря. Потім багато їздив на заробітки, а коли почався Майдан, був у Санкт-Петербур­зі, приїхав звідти, коли вже розгорілася війна. Повернувшись до України, одразу  пішов на війну добро­вольцем.

– Де служили і як потрапили в зону АТО?

– Спочатку мене зарахували до Мукачівського прикордонного загону, де ми півтора місяця були на вишколі в Рахівській заставі, що в селі Богдан Рахівського району. Навчання наше було загалом теоретичне, лише один раз нас вивезли на стрільби, де кожен солдат міг вистріляти з автомата по 8 патронів. На­писавши рапорт, у якому виявив бажан­ня піти на Схід, ще із шістьома охочими вирушив у зону АТО. Направи­ли мене в Луганську область, Троїцький район, смт. Лантратівка, де я служив на блокпості. Після трьох місяців перебу­ван­ня там перевели до ПКШР (Прикордонна комен­датура швидкого реагування), що розташовувалася у Харківській області, де я прослужив 2 місяці. Потім мене в складі групи з 20-ти чоловік знову направили в той самий населений пункт.

– У яких умовах служилося? Яке у Вас було завдання?

– У Лантратівці нас поселили в напіврозвалену будівлю, що кишіла щурами й мишами. Та якось потроху наводили там лад, спали спочатку на землі на матрацах, під які стелили каремати. Вікна забивали клейонкою, щоб у нашому «помешканні» не «гуляв» вітер. Ліжка нам привезли аж на другий місяць нашого життя у Лантратівці. Часто прокидалися вночі від того, що по нас бігали миші, неодноразово зранку виявляли пухнасті «знахідки» в кишенях. Була в нас польова кухня, в раціон в основному входили каші та тушкованка, а найулюбленіший деліка­тес – згущене молоко. Нашим завданням була перевірка машин, які рухаються через блокпост, а також охорона кордону.

– Як ставилося до бійців на­селення?

– По-різному, одні допомагали всім, чим могли, були й такі, що навіть соляркою, з якою у нас було скрутно. Приносили також харчі й питну воду. Були й випадки, коли місцеві лізли до нас битися, погрожували, кричали: «Ви чого сюди приїхали? Йдіть до себе людей убивати, невже не маєте кого вбивати?».  Коли палав склад боєприпасів у Сва­товому, люди тікали через наш блокпост до Троїцького, й у натовпі була жінка, яка голосила, що то бандерівці їх убивають.

– Чи були якісь цікаві знахідки при перевірці транспорту? Що везуть із окупованих територій і ввозять туди?

– Загалом везли речі, які дозво­лялося перевозити через кордон. З України часто ввозили контрабандне м'ясо чи інші продукти, але ми входили в їхнє становище, розуміючи, що там люди не мають змоги заробити на харчі й хоч якось прогодувати своїх дітей. Інколи з підконтрольних територій до України намагалися провезти якісь речі на продаж, але й це від безвиході, адже кожен виживає, як може. Було також багато спроб проїхати блокпост із підробленими документами.

      Мужній захисник Андрій Гайсан.Про знахідки на блокпостах, згущенку та допомогу волонтерів

       – Чи доводилося Вам воювати?

– Ми завжди при собі мали повний бойовий комплект, але, будучи майже в тилу, за 200 кілометрів від передової, жодного разу ним не скористалися. Хоча бажання було, вісім разів писав рапорт, щоб мене направили в бій хлопцям на підмогу, та кожного разу я отримував лише відписки, що мій рапорт розглядається, а для цього потрібно скликати спеціальну нараду тощо. Можливо, це й на краще.

– Чим допомагала держава? Чи навідувалися волонтери?

– Нам видавали форму хоч і старої моделі, але вона була, їли, як у всій армії. Звичайно, хотілося б кращих умов, та, порівняно з хлопцями на передовій, нам узагалі не було на що скаржитися. Держава давала й каші, тушкованки, згущене молоко. На свята, або коли хотілося щось смачненького, то купували продукти самі. За 8 місяців мого перебування волонтери до нас навідувалися тричі. Привозили необхід­ну нам техніку, бензопилу, форму та солодощі. У нас не було великої потреби у волонтерах, зате вони були просто необхідні на передовій.

– Як Ви оцінюєте події в Україні?

– Дуже погано, бо війні й кінця не видно. Обурюють ці дурні закони, які невідомо куди приведуть країну, малий бізнес уже «на ладан дихає», люди аж пищать від безвиході, драконівських тарифів та захмарних цін навіть на продукти харчування та речі особистої гігієни. Так не має бути в цивілізованій країні. З екранів щодня чуємо, що будемо жити краще, та, наразі, все краще й краще живуть лише можно­владці. Простих людей тільки дурять і обдирають.

– Що, на Вашу думку, має відбу­тис­я, аби настали кардинальні зміни?

– На кращі зміни дуже сподіваюся, але чекати від цієї влади чогось кращого – себе дурити. Поки будуть біля керма ці люди – нічого нового нас не чекає, одні й ті самі олігархи дурять цей бідний люд із року в рік. До влади мають прийти зовсім нові обличчя, молодь, яка справді виведе країну із убожіння. Наразі такого лідера не бачу, але вірю, що зміни таки настануть саме із прихо­дом молодих патріотів своєї держави.

       – Скільки, як гадаєте, трива­тиме війна?

– Важко сказати, можливо, рік, півтора. Хоча якщо би дали команду до наступу і дозволили вичистити нашу землю від окупанта аж до кордону, війна закінчилася б значно швидше. Звичайно, жертв було би багато з обох боків, але війна припинилася б оста­точно. Жертви є й зараз, шестеро хлопців полягли за день – хіба це не жертви? А скільки таких днів ще нас чекає, нікому не відомо.

– Чи підтримуєте зв'язок із дру­зями по зброї?

– Спілкуюся майже з усіма. Багато хлопців уклали контракти й зараз на передовій, багато, як і я, залишилися вдома.

       – Чим займаєшся зараз, чи під­тримує держава?

– Працюю на будівництві, на дер­жавну роботу йти навіть не думав, адже на ту мізерну зарплатню вижити зараз просто неможливо. Від держави отри­мую пільги на оплату комунальних пос­луг, обіцяної землі ще немає й невідомо, коли буде.

– Які маєте плани на майбутнє?

– Планую виїхати за кордон, мож­ливо, там жити буде трохи легше, зможу більше допомагати мамі, бо тут, за­лишаючись, не бачу жодних перспектив.

– Що побажаєте читачам?

– Хочу, щоб кожен із нас зажив гідно та заможно на своїй землі. Щоб із мир­ного неба світило сонечко, а хмари роз­брату й неспокою не нависали над на­шою країною.

Спілкувалася Любов ЛЕВІНСЬКА.
Любов Левінська}
Автор

Любов Левінська