Про те, що коли-небудь буду розмовляти віч-на-віч з Екзархом, Єпископом Української Греко-Католицької Церкви з Великобританії Преосвященним владикою Михайлом Кучм’яком, навіть і не думалось-гадалось. Бачив його службу Божу в 2006 р., коли у Свято-Успенській церкві відбувалися урочистості з нагоди 50-річчя його священства. Тоді, мабуть, не було такої людини в церкві і на її подвір’ї, щоб не стежили за кожним його жестом, рухом, подихом, за кожним його сказаним повчальним словом, благословенням, намагаючись запам’ятати цю незабутню мить на все життя
Та доля розпорядилася по-іншому. Його величність Випадок дав мені таке щастя не лише бачити його зблизька, але й розмовляти з ним, спілкуватися. А це було, пригадую, декілька днів пізніше після цієї знаменитої служби Божої, коли я чергував на "швидкій допомозі", і куди надійшов виклик до рідної сестри владики Марії Шеваги (Кучм’як). Постукавши у двері і їх відчинивши, побачив знайому постать… у спортивному костюмі й кімнатних тапочках. Сідаючи біля хворої, помітив, що владика став позаду сестриної голови за спинкою ліжка навпроти мене й не спускав із нас, медиків, очей. Слухав наш діалог із хворою уважно, не перебиваючи й не вставляючи своїх зауважень, міркувань, реплік тощо. Коли я побажав хворій доброго здоров’я та підвівся, щоб попрощатися з нею, раптом почув звернення владики Михайла:
– Чи міг би пан лікар виміряти мені артеріальний тиск?
– Звичайно, присядьте.
Опісля я вже сам запропонував:
– Якщо Ви, владико, не проти, я б хотів послухати Ваше серце й легені.
– Ви знаєте мене?
– Так, я був на Вашій службі Божій.
Він ледь помітно посміхнувся. Незважаючи на поважні роки, рухи його рук були швидкі, вправні й точні. Швиденько скинув з себе спортивну куртку й майку та повернувся до мене обличчям...
Цю випадкову зустріч із владикою ніколи не забуду. Після невеличкого медогляду він запитав:
– Що скажете, лікарю?
– Для вашого віку ще непогано.
– А це тому, що я постійно п’ю ліки, приписані моїм сімейним лікарем, де б я не був і що б не робив. Ці ліки я п’ю суворо у відповідні години. Побував майже у всіх країнах світу, і якщо потрібно було вносити певні корективи в лікуванні, то я дзвонив своєму лікареві і чекав на "зелене світло" (щось подібне у стані зародку спостерігається і в нас, українців).
– А ще, – вів далі екзарх, – ми щодня із товаришем-священиком робимо в парку фіззарядку при будь-якій температурі, за будь-якої погоди, також проходимо і пробігаємо 5- 10 кілометрів. У харчуванні віддаю перевагу овочам і фруктам.
Упевнений, що того дня я ще багато би почув з уст нашого знаменитого земляка цікавого, але голос диспетчера передав нам наступний "серцевий" виклик. Це була моя незабутня зустріч з ним – перша і, на жаль, остання…
Звичайно, одного випадку замало, щоб повністю охарактеризувати людину, тим паче людину такого рангу, яким був покійний владика. Тому серце підказувало мені: або зовсім нічого про нього не писати, або попросити допомоги у його рідні – племінникову дружину пані Євдокію та її доньку Джульєтту. Як тільки, я розказав пані Євдокії про вищезгаданий випадок і про те, що хотів би про це написати в газеті "Край", вона зі сльозами на очах сказала:
– Мені надзвичайно приємно про це чути.
І от у призначений день і час телефоную. Піднімає вона трубку і тут же передає її доньці:
– Краще за неї ніхто не знає і не розповість про владику.
Короткий етикет знайомства й… інтерв’ю почалося. Треба віддати належне пані Джульєтті. З яким пафосом, любов’ю та оптимізмом, щиро, правдиво, побожно, яким теплом і радістю вона відгукувалася про свого знаменитого "вуйця", як усі його називали в їхній сім’ї.
– Отже, для початку хотілося б почути короткий життєпис владики.
– Народився 1923 р. в Обертині в сім’ї селянина. Вступив до Коломийської гімназії. Працював учителем початкових класів у селі Жаб’є. Коли почалася Друга світова війна, пішов воювати. І так сталося, що потрапив у полон, був у таборі в Італії, яким опікувалася католицька семінарія. Покійний архієпископ Іван Бучко серед тисячі полонених зауважив талант священика саме в Михайла Кучм’яка. Так постелився шлях до духовної семінарії в Римі. Після її закінчення вступив до університету.
Ще в семінарії став першим українським редемптористом і в 1948 році був направлений до Канади продовжувати навчання на священика. 1951 року склав "довічні чернечі обіти" в чині Ордену редемптористів, а через п’ять років владика Борецький рукоположив Михайла Кучм’яка на священика.
До 1988 року мав парафії в Канаді та США. А 27 квітня 1988 р. записано золотими літерами в історії української церкви в Америці. В соборі Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії у величавому східному обряді відбулася урочиста Архиєрейська хіротонія владики Михайла Кучм’яка. Відтак його призначили Апостольським Екзархом у Великій Британії. Владика отримав під свою юрисдикцію Англію, Уельс, Шотландію, Ірландію. 10 жовтня 1989 р. в катедрі в Лондоні відбулася інтронізація кир Михайла Кучм’яка.
– Фактично, він є першим українським священиком, хто досягнув такої духовної височини?
– Так. До нього цього ще нікому не вдавалося.
– Скажіть, будь ласка, коли батьки довідалися, що їхній син живий?
– Першу звістку мати Катерина отримала після смерті Сталіна від троюрідної сестри Анни Дацюк, яка мешкала в Польщі. Це робилося підпільно.
– Дочекалися батьки його повернення?
– На жаль, ні.
– Коли вперше владика Михайло ступив на рідну землю?
– Це сталося на Великдень 1991 р. На вливаний понеділок він уперше відправив службу Божу в Городенці
з о. Ігорем Левицьким.
– Він надалі ще приїжджав на Україну?
– Майже щороку.
– Дзвонив часто?
– Ледь не щодня. Дзвінок. Бабця піднімає трубку і чує:
– Слава Ісусу Христу! Маринцю, то є я…
– Йой, Міську, я почала ліпити пироги…
– Нічого, Маринцю, нічого, пироги трошки почекають, а ти скажи мені, чи здорова, як там діти, внуки, що нового в Городенці, яка погода, – а наприкінці: " А з чим ліпиш пироги?"
– Любив пироги?
– Дуже. Особливо з картоплею, сиром. Любив борщ, узвар, але їв у міру – не переїдався.
– Спиртне вживав?
– Ні.
– Який був у житті?
– У роботі – чесний, сумлінний, старанний, працьовитий. Коли за щось брався – доводив усе до кінця. Любив дітей. Організовував їм школи, катехитичні навчання, різні гуртки. Якщо щось треба було вирішити, а він сумнівався, як правильно це вчинити, то єдиним його порадником був Господь Бог, до якого звертався у кількагодинних молитвах.
У Городенці, годинами міг розмовляти з бабкою, ділитися спогадами:
– А пам’ятаєш, Маринцю, як ти колись гарно співала?
– Ой, коли то було, Міську, – бідкалась бабця, – це ще до войни, коли я "співала на хорах" в Обертині.
– А для мене, немовби вчора…
– Вуйцьо дуже любив Городенку, – продовжувала пані Джульєтта, – любив сюди приїжджати, гуляти в парку, центром. Часто виходив під вечір "на прохід", себто на вечірню прогулянку. Гуляючи містом, дуже швидко знаходив спільну мову з дітьми, учнями, молоддю і людьми поважного віку. Відчувалася його перша професія – вчителя. Великого Вчителя, Наставника, Педагога. До школяра, скажімо, він міг підійти й запитати, скільки років має, в якому класі вчиться, як навчається, який його улюблений предмет, ким мріє стати. У незнайомої жінки міг поцікавитися, як здоров’я, звідки чи куди йде, чи має дітей, онуків, чим вони займаються і т. д. Наскільки це було пройнято такою любов’ю, повагою, скромністю, пошаною, що навіть незнайомі люди визнавали: цей "дідок"– не проста людина, а Особистість, послана їм Богом. І часто-густо відкривали йому свою душу – сповідь… Інколи зі сльозами на очах, а потім признавались: "Як тягар із плеч", – так легко ставало після розмови з ним.
– Любив жартувати?
– Так, пригадую у 1996 р. давав мені в церкві шлюб з о. І. Левицьким та о. М. Вонсулем. Ми, молодята, такі були поважні, серйозні, а він вибрав момент і прошепотів: "Джульєточко, а де твій смайл (
посмішка)" – і з нас, мов рукою зняло, цей незабутній офіціоз.
– До речі, отримали від вуйця подарунок?
– Ой, не згадуйте, – зітхнула, – ціла детективна нерозгадана історія.
– Цікаво, цікаво…
–Уявляєте, заздалегідь вислав мені матерії для пошиття весільної сукні, яка в Україні… "загубилася". Вуйцьо як довідався, що таке сталося, не міг віри йняти, як це могло в державі "загубитися". Хотів уже дзвонити, куди слід, але ми відмовили.
…Від’їжджаючи в 2006 р. з Городенки, владика Михайло тепло й ніжно прощався з ріднею, знайомими, священиками, немовби передчуваючи, що це прощання з ними буде останнім, що більше його нога не ступить на рідну землю, яка дарувала йому життя. Все має свій початок і кінець… Альфа і омега… На жаль, через два роки після цього його земне таке коротке життя закінчилось, щоб продовжитись там, на небесах, життям вічним.
І тепер, напевне, його світла душа дивиться з небес на нашу нещасну, згорьовану впродовж багатьох століть, обкрадену сучасниками скоробагатьками й таку багату талановитими людьми Україну й випрошує у Всевишнього кращої долі, кращого життя для нас, українців.
Василь ОЩИПКО.
с. Котиківка.
