Теплого травневого дня випала нагода завітати до авторитетного у Винограді чоловіка, відповідального церковного брата і дбайливого господаря Миколи Гриська. Крім цікавої життєвої історії, якою поділився усміхнений співрозмовник, пан Микола пригостив власноруч спеченим смачним медівником та унікальним чаєм «виноградського» виробництва
– Які спогади виринають про дитячі та шкільні роки?
– Народився 1944 року в Хвалибозі. Батько виступав проти німецького порядку, тож одного разу приїхали певні люди і вбили його. Мама тоді ходила вагітна мною. Нас у сім’ї було четверо. Бідували дуже. Я, пам’ятаю, гонив пасти, залишався зі сусідською дитиною. За це мені давали гроші або щось купували до школи. Мама важко працювала на фермі.
Потім пішов до початкової школи, яка на той час ще була у Хвалибозі. Під час навчання часто хворів на пневмонію, тому мене залишили повторно на другий клас. Після закінчення школи вже у Винограді пішов працювати до колгоспу – помагав бригадирові й мамі на фермі.
– Як складалося життя далі?
– Відтак служив три роки в армії. Заробив трохи грошей, приїхав і з мамою побудували хату. Вступив до Калуського ПТУ навчатися на апаратника хімічної промисловості. Відпрацював старшим апаратником 17 років, згодом переїхав до Коломиї.
Так склалося, що батьки дружини Параски захворіли, тому мусіли переїхати до Винограда. В Коломиї мешкає син Ігор. Донька Леся закінчила Петербурзький університет і там вийшла заміж. Маємо четверо чудових внуків.
– Пане Миколо, розкажіть, будь ласка, про Вашу церковну діяльність.
– У дитинстві до церкви нечасто ходив, адже не мав у що одягнутися, був із бідної родини. Але дуже хотів. Діти мої підпільно охрещені, хоч і був секретарем комсомольської організації. Коли переїхав з Коломиї до Винограда, люди обрали мене старшим церковним братом. І я багато чого захотів змінити. Насамперед, надати храму старовинного вигляду. З допомоги сільського голови Михайла Гоблика Філія «Перспектив» виділила на церкву кошти. Оббили її брусом. Пізніше поставили біля храму доріжки з бруківки. Також була мрія про добротні вхідні дубові двері. Просив Господа про це. Я довго шукав майстрів і знайшов пана Миколу з Торговиці, який запросив за двері 4000 доларів. Та коли почув, що я зі своєю і дружини родинами хочемо спрезентувати їх за власні гроші – суму знизив удвічі. Добра людина. Після цього зробили ще двері до паламарки. Намагаємося щороку потрохи храм відновлювати.
– Біля Вашого обійстя є капличка. Яка її історія?
– Ще дядько моєї дружини у 1938 році хотів біля хати збудувати капличку. Але він пішов до армії і загинув. Ви уявіть, як думки, послані нагору, з часом матеріалізуються. Аж через 70 років капличка побачила світ, і саме на тому місці, де її хотів поставити дружини родич. Із Богом немає чого сперечатися. Щороку біля цієї каплички відправляють маївку. Ми даємо медівник, пампушки, вино і узвар тим, хто там молиться. Так собі з дружиною пом’янули. Подібно на зимового Миколая у церкві пригощаю усіх присутніх цукерками за моє здоров’я.
– Пане Миколо, Ваш медівник дуже смачний. Любите куховарити?
– Моя мама у 8 років залишилася круглою сиротою. Жила 2 роки в пана у стайні з худобою. Одна жінка, яка вміла куховарити, взяла її до себе помічницею. У той час у наші краї приїжджали заробляти горяни. Тоді й познайомилася мама зі своїм майбутнім чоловіком з Ланчина. Їй було 18. Вони одружилися, пан навіть дав їй віно. Повернувшись до Хвалибоги, часто мала запрошення куховарити на всілякі торжества, оскільки вміла дуже смачно готувати. Гени матері передалися мені. Також люблю «чаклувати» на кухні й роблю це з радою душею.
Дружина Параска також митець – майстриня з вишивки. За роки вишила чимало картин, сорочок, рушників, образів. Лишень мені сорочок із десять. Отак і живемо разом – дві творчі натури – і за все дякуємо Богу!
Юлія МИХАЙЛЮК.
