Танкіст із "чорної" бригади

Іван Матковський, боєць 72-ї Білоцерківської бригади, мешканець Вербівців, завітав до редакції разом із дружиною Марією й сином Владиславом. Третя мобілізаційна хвиля занесла його на фронт ще 3-го вересня, служить танкістом у зоні АТО

– Розкажіть, будь ласка, де ви воюєте?

– За Волновахою приблизно 40 кіломет­рів. Утримуємо позиції на передовій. Це вже «червона» зона, де йдуть бої. Був у чер­ніве­цькому госпіталі – лікували запалення плечового суглоба. Вилікувався – і знову на фронт. Зараз – це друга моя відпустка, на десять днів.

– Після відпустки – на передову?

– Обов’язково!

– Ви з таким бо­­йовим духом! Який настрій в інших бій­ців?

– Там усі такі, ніхто не скаржиться. Просто нема заміни нам. Піхо­тин­ців багато є, а танкіс­тів дуже мало. Навіть хто має спеціа­льність танкіста, йде служити в піхоту, бо дуже не­безпечно в танку, якщо, не дай, Боже, що, – відзразу залізний гріб…

– Але ви у наступ не йдете?

– Брали дві «висот­ки». Тоді втратили БМП, танк і двох військовослужбовців, але завдання виконали. Через тиждень розвід­ка доповіла, що на тому місці ворог укопався, проклав протитанкові рови… Багато стріляють у нас, ми здачі даємо. Тому нас називають «чорною» бригадою... Побачимо залп, приб­лиз­не орієн­ту­вання маємо – одразу стрі­ляє­мо у відповідь.

– Земляки з вами служать?

– Нема нікого, навіть з Івано–Франків­ської області. Пере­важно з Київщини, Черкащини, Чернігів­щини, Хмельниччини, Тернопільщини. Піхота (біля 400 чоловік),  розкидана в радіусі приблизно п’яти кілометрів.

– Як із медичним обслуговуванням?

– Дуже добре. Коли я вдруге захворів, то вже не їздив до госпі­таля, до мене приїжд­жав травматолог. Спеціаліст дуже доб­рий, теж призваний під час третьої хвилі мобілізації.

– Бачили ворогів зблизька?

– Вони стоять нав­про­ти нас десь півтора кілометра, наступна посадка – це вже їхня. Чуємо, як кричать «Аллах акбар» – чечен­ці, напевно. А в січні затримали дивер­сійну групу, то були українці.

– Що за група?

– П’ять чоловік, ішли на наші позиції. Під час рясного сніго­па­ду в маскхалатах, які називаються «кікі­мори», що їх тепловізор не фіксує, змогли підібратись дуже близько. Ми двох ліквідували, інші втек­ли. Ми якщо і впіймає­мо когось, то відразу передаємо вищому начальству. Були випадки, що затримані, яких допитували, навіть і не знали, де знахо­дяться. Казали, що їх привезли в Ростовську область на навчання. Різні є. Сепарів є дуже багато. І наших після останньої мобілізації стало значно більше, нас добре укріпили. Вороги самі скоро відійдуть. На Донбас завезли ці диверсійні групи, а назад, до Росії, не пускають. Кажуть, що якутські вояки зіз­нались, що їм не пла­тять, надурили і вони хочуть поверну­тись. А назад не пускають, відразу стріляють на ураження.

– То якось спілку­ють­ся ворожі сол­дати із нашими?

– Якщо сепари заз­нали великих втрат, то телефонують нашо­му старшому, просять перемир’я, щоб забра­ти вбитих. Правда, вони не завжди дотри­муються слова,  було, що повзали до нас. Але ми давали здачі.

– А нашим не доводилось іти на перемир’я?

– Був випадок у листопаді, коли наш комбат пішов у розвід­ку ще з п’ятьма вояка­ми, потрапили в засід­ку. Наші їх поміняли на  замерзлого чеченця.

– Харчування як?

– Нам привозять їжу з польової армійсь­кої кухні три рази на день. А волонтери достав­ляють продукти у Волноваху, потім нам розвозять. Тушонки, консерви – є вдосталь.

– Як із обмундиру­ванням?

– Одяг, озброєння, в основному, видали. Ще діаспора з Португалії  передала камуфляжний одяг.  З Городенки мені доставили бронежилет та каску,  сам воєнком Мирослав Ново­сельський привіз мені. Міська рада й Спілка афганців теж допо­могли багато, дали гроші на необхідне – зимовий одяг, взуття, наплічники. Держава теж забезпечує нас, але волонтери більше.

 

– Марійко, розка­жіть, як ви відпусти­ли чоловіка на війну.

– Два місяці я дуже плакала. Син не дозво­ляв мені дивитись новини. Як тільки бачила, що хтось загинув, то відразу дзвонила до чоловіка. А був такий момент, що тиждень він не виходив на зв’язок, то я не могла ні їсти, ні спати. Зібралась, приїхала до військ­комату, прошу їх: «Дізнавайтесь, що з ним!». І ви собі уявіть: я в кабінеті військкома, мені кажуть, що самі нічого не знають… І тут чоловік мені дзво­нить! Це аж не можли­во передати, які відчуття!

Іван:

– Та в нас пола­мав­ся генератор, і не було де зарядити телефон…

Марійка:

– Ще раз було таке. Подзвонила до Івана, а незнайомий голос каже російською: «Вам кого надо?». Я зі страху вибила дзвінок, подумала, що він у полоні. Виявилось, що чоловік мій був на варті, а трубку взяв його товариш, який розмовляє російською.

Іван:

– Зі мною служать в основному російсько­мовні, команди надхо­дять теж російською. Мені якось це не шкодить. У нас навіть із Донецька є…

– Як діти реагу­ють на вашу участь у війні?

Іван:

– Син уже би йшов воювати зі мною, хоч йому лише 14 років.

Марійка:

– Це точно. Він усі речі військові з тата приміряв, навіть берці. Правда, зараз Вла­дислав трохи прихво­рів. Лікарі кажуть, що це від пере­живань. Волонтери допо­ма­гають.

Наша дочка Андріа­на, їй 17 років, також за тата пере­живає дуже, завжди носить щось жовто-блакитне, брас­лет чи стрічечку. За­прошу­вала його виступити перед дітьми в гурто­житку 17-го ліцею, де вона навчає­ться. Дуже багато прийшло дітей на зустріч, їх усе цікавило: і як стрі­ляють, і як живуть... Чоловік, коли першого разу приїжджав у відпустку, то організу­вали йому зустріч у нашій школі. Всі діти дуже хотіли з ним фотографуватись. Подарували чоловікові медальйон з матір’ю Божою, який він тепер постійно носить на грудях, багато зворуш­ливих малюнків, які він забрав на передову. І на Великдень, біля церкви, дівчинка його упізнала, мого вояка, підбігла, привіталась. Вона виграла жовто-блакитну стрічку із образком Матінки Божої, але не пошкоду­вала, віддала йому. Якби ці діти знали те, що ці хлопці на війні один за одного готові життя віддати. Коли я прийшла до палати, де він лежав у госпіталі, побачила, як бійці одні за одних переживають. Привезла там усього чоловікові та й питаю, чого він у тумбочку не кладе, а він каже: «У нас усе спільне». Коли ж чоловік пішов на процедури, вони зали­ши­ли і для нього смачненького. Мені так було приємно.

– Як вас зустріча­ли?

Іван:

– Я нікому не розка­зу­вав, що їду додому, навіть дружина не знала. Рейсовими автобусами добирався.

– Вас підтриму­ють односельці, допомагають трохи?

Марійка:

– Так, мені дуже допомагають. Гроші здавали на армію, коли чоловік ішов на фронт,  то й мені із тих грошей виділили 2 тисячі гривень. Восени допо­мог­ли картоплю копа­ти. Юрій Ключківський, наш голова, чи з городу привезти, чи ще щось – сам шукав тракто­ристів, домовлявся, у мене проблем не було.

Іван:

– Голова сільської ради мені постійно телефонує: «Як спра­ви?», директор соро­ків­­сь­кої школи теж. Така підтримка. Але є багато «патріотів», які тікають від служби. Я мав ще візу до вересня, коли прийшла повістка, міг поїхати за кордон, бо раніше працював у Польщі, але подумав: а хто піде?

Марійка:

– То що має бути, то не мине і вдома знай­де.

Іван:

– Розказував хло­пець із Белелуї Снятин­ського району, з яким мене разом призвали, історію, що один там такий хитрий тікав від армії, вдавалось завж­ди йому ухилитись, а якось пішов на рибал­ку, та й утопився. Чи не за гріх Господній?

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ.