Привітною, скромною, й навіть трішки ніяковілою усмішкою зустрічає на порозі своєї чепурної хати в Поточищі 90-літня Анастасія Курилів. Худенька, невисока. З вузлуватими потрісканими пальцями. Скільки всього зробили ці руки! І надоювала по 200 літрів молока щодня, й у сибірських лісах пилила дерева, й хату свою зводила разом із чоловіком, а скільки вишила! Але руки бачиш тільки мить, поки не глянеш у вічі – відкритий щирий погляд такий глибокий, і такий сумний…
Оселя її вимальована, як писаночка, причепурена, як із казки – жодного куточка сірого чи чорного – все барвисте. Затишні кімнати, розмальовані віночками, уквітчані вишиваними килимами, рушниками й подушками, мереживними серветочками, великі розлогі печі, також оздоблені добірними орнаментами, – все дихає теплом її рук. Кожен дрібненький хрестик, кожна петелька, кожна барва промовляють про її невтомність і яскраві бажання зробити світ довкола кращим, веселішим. Бо життя, на жаль, було далеко неказковим. Вдивляєшся у вифантазувані й вироблені візерунки, й наче бачиш вкладену в них натхненну душу. А душа таки натхненна. Серед важкої щоденної праці ще й бралася за перо – тужливі вірші-думи виливалися на папір, коли несила було носити в серці біль.
– Народилася 1928 року в селі Бучачки – починає розповідь жваво. – Це тепер Снятинський район, а колись був Гвіздецький. Семилітню школу закінчила в Балинцях при німецькій окупації. Як прийшли москалі, то пішла працювати до фінвідділу в Гвіздці. У 1945-у році, коли закінчилася війна, їздила до Львова на курси. Відтак стала бухгалтером, відповідала за багатодітних і одиноких матерів. На роботу ходила пішки п’ять кілометрів. Тоді ніхто не їздив, так, як тепер – не було ні машин, ні автобусів (
усміхається).
– А як потрапили до Сибіру?
– О, то велика церемонія… В 1947-у році мене заарештували. Саме приснився віщий сон: дівчина, яка працювала інспекторкою зі мною у відділі, продавала десять метрів білого полотна. Приходжу до роботи та й кажу їй про це, а вона відповідає, що певно поїде на Сибір, бо вже її брата засудили на 25 років. Але снилось то мені! Й у полудні якраз мене й заарештували. Прийшли на роботу, забрали до міліції. Цілий тиждень там сиділа, два рази мене «хрестили».
– Це значить били? – уточнюю.
– Ну а що, по голові гладили? – гірко усміхається пані Анастасія.
– А за що Вас узяли?
– Була зв’язковою в організації повстанців. Хоч і страх не раз розбирав – там зв’язкова, а там – на державній роботі… Але що, мала признатись у міліції? Ні за кого не знала, й за мене ніхто не знав. А як знала, то мала не знати. Москаль, то є москаль… Вони такі нахабні люди...
Хоч ні в чому не зізналась, та все одно дали 10 років заслання. Після допитів відправили до Городенки – поліціянт їде на коні, а я йду поруч пішки, прив’язана правою рукою до капейстри (вуздечка – авт.), аби не втекла. Привів мене на збірний пункт, бо якраз тривала висилка на спецпоселення. На тому пункті вже була моя мама й сестра, мене долучили до них. У вагони пхали і пхали. Так було тісно, що як устав, то не сядеш, а як сів, то не встанеш. На якісь зупинці, вже в Росії, нас перераховували. Вагон містив 92 людей. А всього їх було 32, й усі зі спецпоселенцями. Три тижні були в дорозі, а в останній тиждень у кожного кинулися страшні воші. Так лазили, як жуки по картоплі. Сиділа під вікном, чесала голову й стрясала через вікно. Добре, що хоч вікна відкрили, бо Білорусь переїхали при забитих. Їсти не давали, лиш пити воду. В нашому вагоні в одної поточиської жінки померла дитина, хлопчик десь двох чи трьох рочків. Люди почали тарабанити в двері, та й на якійсь зупинці їй сказали винести його й покласти на вікно на тій станції. Вона винесла на руках, поклала, а її швиденько наперед себе й заштовхали назад до вагону. Дитина залишилася… чи псам дали, чи закопали, хтозна. Та жінка так до села й не повернулася, померла.
Завезли нас до Омської області, 4 тисячі кілометрів звідси, 5 годин різниці в часі від тутешнього. "Оприділили" до радгоспу.
Жити довелося в землянці. Маленькі сіни й одна кімната. Стіни – дуже грубі й низенькі, можна дістати рукою до верху. Щоб їх зробити забивали стовпи, до них обабіч прибивали жердки й поміж них набивали гною. А вікна – низенько над землею й маленькі, як у стайні. Стелі не було, лише дах, як у собачій буді. Рубали пласти з білої глинистої землі, підсушували й накривали ті землянки, як черепицею. Зверху ще присипали землею. А москалі мали кіз, які влітку вискакували й паслися на землянках. Але й це житло було для нас теплим упродовж довгих зим зі сорокаградусними морозами, величезними снігами й страшними буранами.
У Сибір привозили різні народи. Зліва направо – німкеня, білоруска, росіянка й наша Анастасія Курилів.
– Робота була дуже важка?
– Спершу направили мене на величезну ферму дояркою, закріпили 25 корів. Вони були темно-червоного кольору, дуже дійні, порода називалася «красноситна». Доїли їх 4 рази на добу, як узимку, так і влітку. Працювала на дві зміни – перша доїла в 4-й годині вдосвіта й у 10-й перед обідом, а друга – в 4-й дня й у 10-й вечора. За зміну надоювала 200 літрів, взимку трохи менше, бо корови були ківні. А худоба влітку вся в таборі – треба було йти шість кілометрів, а то ліси, вовки. Часом ночувала в латишів, які теж там працювали, щоб із ними разом було безпечніше йти. Але то таке спання… Я на підлозі, а вони на тапчані – два ослони, на них дошки, зверху сіно. Цих латишів також привезли на спецпоселення, як і нас. Були естонці, казахи, татари й інші. Москалі змішували людей, щоб народ не гуртувався.
Робити треба було дуже багато. Як давали косу, то й косила сіно. І биків доглядала, й запрягала. А як відправляли пилити дерева, то треба було здати 78 кубів за нормою – спилити вручну й через півметра порозпилювати. А то такі грубезні берези, як дуби.
– Було хоч що їсти?
– Давали лише 300 грам хліба на день за картками, а неробочим – старим і дітям – лише по 200. Перший рік, як приїхали, то йшли на поле, збирали бараболю, та таку дрібненьку, як нігті, ще й перемерзлу. Були дуже голодні, біднота страшна. Тричі – на Новий рік, перше травня й жовтневі свята – видавали нам по кілограмові ячних круп. А вода така гірка там, що як п’єш, то не треба дихати, поки не вип’єш – неприємний смак.
Як доїли корів, трохи рятувалися молоком. Хоч бригадир постійно ходив проходом, примудрялися трохи циркати з дійки в рот. Набрати додому було неможливо.
Чоловік Микола на заготівлі сіна в Сибірі.
– Розкажіть, будь ласка, як склалося сімейне щастя.
– Вийшов указ, щоб з’єднувати родини. Деяким чоловікам, які відсиділи в тюрмі 10 чи 20 років, дозволяли приїхати до жінок на поселення. Назад додому ще не пускали, щоб знову не йшли в організацію. Тоді до родичів приїхав і мій майбутній чоловік Микола, родом із Поточища. Працювали обоє, познайомились, згодом зійшлися й розписалися. Народила донечку Світлану. Як повернулася до села, вона мала вже 5 років. Тут народила сина Мирослава.
Поклали з чоловіком в чистім полі хату, де я тепер мешкаю. У жнива почали будувати, а в листопаді вже перейшли жити. Було два вікна, позакладені соняшничинням. Діти малі, родичі чоловікові старі… Але якось нас шестеро пережили ту зиму. А вже влітку, сусіди знають, я своїми руками хату виправила й цементувала. Чоловік Микола ходив до кузні на роботу, а я – вдома. Не мали ні корови, ні свині, ні курки. Й ні копійки. У хаті – ні стільця, ні ослона, лиш два ліжка залізних. Так якось і жили. Згодом пішла до роботи у колгосп, вирощувала тютюн.
Дуже багато вишивала, мусіла виходити зі ситуації, треба було підзаробляти. Вишила чимало чоловічих сорочок, покривал, до церкви вісім стихарів (одяг священика).
– Були у Вас і гарні часи?
– Нічого доброго не виділа в життю. Так і до нинішнього дня. Дочка Світлана живе в Балинцях, син 5 років тому помер. Люблю хіба, як приїжджають мої рідні, дзвонять до мене. Маю троє онуків і п’ятеро правнуків.
– Поділіться секретом довголіття й доброго здоров’я.
– Не вірю, що не можу. Насилу йду та працюю. Бо якби дозволила собі сказати, що не можу, то таки би й не могла. Навчилася в Сибірі, як через силу мусіла робити: йду, падаю, встаю і далі йду, хоч вітри збивають із ніг, пекучі морози обпалюють шкіру. Два тижні до пологів ще ходила снігами вище колін…
Так і тепер – через силу! Себе не шкодувати – насилу робити, насилу йти до церкви. Маю 20 сотих городу коло хати, половина пшениці, решту – картопля. Сапала завжди сама, а цьогоріч трактором садили, город чистий, навіть не треба було багато сапати. Кури тримаю, готую їсти, хліб печу сама. Щодо їжі – не маю особливих порад, а от горілку не раджу пити, сама не п'ю, відколи я.
Оля КОВАЛІВ.
