Кохання не підвладне ні відстані, ні часу!

1
1156

Історію 90-літньої Дарії Томчук зі Слобідки не просто вмістити на шпальті газети, бо її життя – як сюжет великого роману. Активістку-бандерівку арешту­вали за тиждень до весілля, а її наречений чекав п’ять років із заслання! І таки одру­жився з нею, чимало ризикуючи в ті непевні радянські часи… Та все скла­лося добре, тридцять років прожили “як у Бога за дверима”, ви­рости­ли трьох чудових донечок – тільки жити й радіти! Аж раптом тра­гіч­но обри­ває­ться життя дорогого й коханого чоловіка. Та з пані Дарією зали­шається й надалі при­множується нео­ціненний спадок – доньки, сім онуків і п’ять правнуків. Довідавшись про цю непе­ресічну долю від одно­сельців, одразу від­пра­­ви­лись до Сло­бідки.

На порозі чепурної ха­тини, яка потопає в густій зелені й дов­кола об­сад­жена кві­тами, зустрічає привіт­ною усмішкою наша співроз­мов­ниця Дарія Томчук. Ніколи б не подумала, що цій охайній бабусі минуло вже дев’ять десятків, адже виг­ля­дає вона значно мо­лодшою. Відкрите щире об­лич­чя, очі сяють теп­лими спо­гадами й зовсім не виглядають утомле­ними ні роками, ні си­біра­ми, де у вічних мерзлотах минули молоді літа.

Про таємницю довго­літ­тя й доброго само­по­чуття, про палке кохання, неподолане розлукою на кілька років і тисячі кіло­метрів, а ще про чимало життєвих випробу­вань і перипетій розпо­відає при­ємна пані Дарія:

– В 1946-у році мене й тата арештували, бо вдома була кри­їв­ка, де пере­бу­вали бандерівці. До хати прибудували стаєнку, а там вхід до неї. Криївку зак­рили. Тата забрали, дали їм 10 років у Мордовії. А мене відпустили, бо «ні­чого не знала» (усмі­хаєть­ся), хоч ми всі знали… Всього за­арештували трид­цять двох наших односель­чан. Останньою мене, в 1950-му. Цього разу Сибіру вже не минула. Дали 25 років таборів і ще 5 років позбавлення волі. Треба було там залишатися без­виїзно.

– За що Вас ареш­ту­вали, як криївки вже не було вдома?

– Та бо дурно не сиділа. Де були повстанці, там і я. То їсти принесу, то лист передам, до­помагала, чим могла. Як ми з дівчатами ходили колядувати, то по­ло­вину давали на церкву, половину – бандерівцям. І до нас додому приходили пов­стан­ці, сиділи тут, пере­ховувалися, ми їх годували. В нас три місяці мешкала дів­чина з Городенки на псев­до “Дарина”, друку­вала листівки. Як почалися ма­сові арешти, вона пішла, залишивши пачку газет. Мама віднесла їх на край села до одного чоловіка, якого теж згодом арешту­вали, як «Дарину» й ще одну дівчину, яка в нас перебувала й допомагала пов­станцям – Анну Во­дянко з Горо­денки на псев­до “Наталка”.

– А Ви не боялися?

– Ні, а чого боятися, як знаєш, що це правильно? Була впев­нена, що треба допомагати. Я в цьому росла, багато чула від тата. Вони були активістом ще за Польщі – ходили до читальні, грали у виставах, газети читали, радіо слу­хали, у нас завжди була повна хата людей, чоловіки приходили до тата, го­ворили, радились. Батько були дуже прогресивні, в ті часи мали сад, пасіку. На­віть помідори виро­щували, люди ще навіть не знали, що то таке. У Слобідці був дуже добрий керівник теат­ру Микола Микитюк – наш родич, також арешту­ва­ли. Тепер є вулиця на його честь. У театрі мій тато грали головну роль у вис­таві «Невільник», з якою їздили виступати навіть до Львова й Києва. За німців почали зби­ратися пов­станці – тато були і в тій організації.

– То Ви наслідували свого батька?

– Такого, як вони, ще пошу­кати. Пам’ятаю, як нині – зібрали десяти­літрову баньку й поливане відро меду та й відвезли до Гвізд­ця продавати. А вве­чері при­но­сять назад. Ма­ма ди­вується, а вони ка­жуть: “Не хотів жидам за­пів­­дур­но віддавати, най люди їдять!” Та й пороз­давали сусідам, чи хто приходив. До нас любили діти прибігати, бо тато всіх при­гощали хлібом із ме­дом. Пона­саджували шов­ко­виці, аби роз­водити шов­копрядів, але вже не встиг­ли.

Їм була амністія на шість років – тож мали сидіти лише чотири. Ми отримали листа, зраділи, чекаємо, а їх нема… Ви­я­ви­лося, що не пустили, ска­зали: «Най бандит там сидить». Так шість років тато відсиділи задурно, а приїхали дуже слабі. Від­так сказали, що був ам­ністо­ваний, а за то, що сидів увесь термін, буде мати пенсію. Та й що з того, як по­мерли, не доче­кав­шись тієї пенсії…

– Розкажіть, як вда­лося зберегти кохання з майбутнім чоловіком, ад­же Вам дали 30 років?

– Ми з Іваном познайо­мились у 1947-у році. Він сам із Трофа­нівки, Снятин­ського району. В нас учи­телював. Зустрічалися, ма­ли побратися. Я заміж не поспішала, причікувала, що тато прийдуть. Нарешті таки призна­чили весілля, а за тиждень до нього мене арештували. То було на саму Покрову. Після забави в селі ми сидимо в хаті, входять: “Хто чужий?”  Іван каже: “Я”. “Заби­райся!” Він лиш пішов, ме­не заб­рали й повезли до тюрми у Станіслав. Іван, як до­відався, приходив туди, при­носив передачі, але нам не дозволили зустрі­тися жодного разу. Мене відправили до Мага­дану. І хоч там всі були вже про­пащі люди, бо ніхто й не думав, що можна буде вир­ватись, але ми вірили обоє, що я повернуся! Пи­сав мені, я йому… Прихо­див до моєї мами Анни утішити чи допомогти, бо вона лишилася сама.

– Як там у Магадані?

– Везли нас у товарних ва­гонах три тижні, через увесь Союз, ще тиждень пароплавом. У Бахтовані, де ми пересідали на кора­бель, як глянула – а то аж чорно. Багато людей – і всі тю­ремники. Нас, політич­них, від­ділили від «би­товиків». Які то страшні люди! Вони виглядали, як бандити, вбивці, як дикі. Їх водив конвой. А в таборі «битовики» могли ходити вільніше, а нас, політич­них, дуже пильнували – окремий барак, щодня пе­ре­вірка.

Хоч там і була чистота, через кожних 10 днів нас водили ми­тися з конвоєм у баню до міста – такі були блощиці, що вночі не да­вали спати.

А холоди жахливі. Не раз ішли на роботу в стра­ш­­ну хуртовину, назива­ли її там “пурга”. Лиш диви­лися одна на одну, чи лице не біліє, бо тоді треба на­тирати, щоб не обмо­ро­зилося. Не пра­цювали на вулиці хіба при 60 гра­дусах морозу.

– Працювали важко?

– Так, на будові, на цегельні, на заготівлі лісу, в кар’єрі. А якось цілий тиждень копали траншеї на фундамент під склади. В неділю мав бути один вихідний, але робили «су­ботник» – нас на сопку корчувати й тягати до та­бору пеньки, щоб було чим палити. Поділили на п’я­тірки, ми з подружкою Ма­рійкою – в пер­шій. При­тягнули, а конвой каже: «Шагом марш, ще раз на сопку». А ми з нею не йдемо, кажемо, що й так у вихідний день робили! За­писали, що ми не хочемо. А ввечері викликають нас двох: «Дарія Михальчук і Марія Гринів – у карцер». Кожну окремо в таку кім­натку, де нема нічого, лиш одна дошка. Раз на день давали їсти якоїсь ба­лан­ди – несмачної рідкої бов­танки.

Там хоч робота була важка, та їсти давали дуже погано – вівсянку чи яч­мінку, більше ні­чого. Хліба дуже мало. Як ішли на роботу, просили водіїв, ві­ль­­них, які там працювали, щоб нам ще принесли. Ними й листи передавали, бо можна було додому лиш раз на рік написати. А хліб як удасть­с­я придбати, то поки увесь не з’їмо – не могли спати.

– Кого застали вдома після звільнення?

– Пам’ятаю, як лиш оголо­сили по радіо, що Сталін умер, то деякі пла­кали. А ми з Марусь­кою так сміялися, тішилися між собою, що «Сталін здох». Тоді багато чого змінилося. Почали краще годувати, на столі вже вільно стояв хліб. Їж скільки хоч, а не як раніше, по маленькій па­йоч­ці. Зняли з нас номери, з якими постійно ходи­ли. Поча­лися переговори, що пуска­ти­муть нас до­дому. Я написала до Івана, що  згодом повернуся. Він на­писав скаргу й якось мене пустили. То було 9 квітня.

За місяць добралася додому. Приїхала до Гвізд­ця. Надворі ніч. Іду додому пішки, що там вже було тих 7 кілометрів!? Підходжу до хати, бачу через вікно – лампа горить, мама щось досягає зі шухляди у сто­лику. Я на якусь мить зав­мер­ла, стою й дивлюся. Нарешті заходжу.

А мама такі старі… Гір­ші від мене тепер. Так осунулися за ці п’ять років, що мене не було. Старший мій брат Василь ще не повернувся з армії, й мо­лодшого  Миколу теж туди забрали.  Мама дуже згриз­­лися, змарніли. Як мене заарештували, то забрали корову, все кон­фіскували, а її записали в колгосп на роботу.

Тихо кажу: “Добрий ве­чір”. А вони на мене див­ляться, ніби не знають.

– Не впізнаєте мене?, – пи­таю.

– Нє, – каже, – не впіз­наю.

Я, напевне, теж зміни­лася за ці роки – в 22 пішла, а в 27 повернулася…

“Та я ж ваша донька!”, – а мама аж йойкнули.

– Як Вас зустрів Іван?

– Він тоді вчителював у Рогині. Йому наступного дня  подзво­нили, що я вже є, тож увечері прийшов. Було нам дуже добре ра­зом! Побралися, дуже доб­ре жили. Хоча начальство його зовсім не схвалювало, що він, учитель, одружився з банде­рівкою. Був ро­зумним, працював заву­чем, а директором йому не дозволили стати саме че­рез наше весілля. Вик­ладав у молод­ших класах, а як закінчив універ­ситет, працював геогра­фом.

– А Ви куди влаш­ту­валися на роботу?

– Як повернулася, то мене взагалі не хотіли брати на жодну роботу. Пішла до Коломиї на курси кравців, вишивальників і кухарів, вчилася там п’ять років. Як закінчила, якраз у школі відкривали їдаль­ню й мали мене брати за кухарку. Але подзвонили з Городенки, що “не може бандерівка варити дітям їсти, аби не втруїла”.

Згодом відкрили побут­ком­­бінат, почала шити, все село обшивала. Вдома мала швейну ма­шинку, бо ще мій дід шив. І він, і тато, і брати все вміли робити – шити, чоботи робити, печі муру­вати, дах класти, зуби тягнути, го­динники ремон­тувати. З на­шого роду Ми­хальчуків усі такі умільці. Мій брат Микола й бля­харем був, на церкву хрести клав, двері–вікна робив, навіть пошив своїй жінці тапочки.

Вісім років ходила на роботу до квіткового цеху в Городенці, а потім пра­цювала в селі в кімнаті спеціалістів.

– Коли було найважче, а коли найкраще?

– Найважче – в тюрмі й табо­рі. А вже як прийшла звідти, то все мені було чудово! Чоловік був дуже добрим, лиш прикро, що загинув у аварії в 57 років. Трид­цять років ми про­жили разом, “як у Бога за дверима”. Я лиш про­сила Всевишнього, аби мої діти були такі щасливі як я.

Як ходила на роботу до Горо­денки, то в сьомій ранку йшла, а в сьомій увечері поверталася. А в нас і корова, й свині, й поле. Він усе сам робив, навіть корову доїв, і щодня ходив мене зустрі­чати з роботи. Прийду, на столі зготована вечеря. Але якось зустрічає і каже, що прий­шов зі школи й заснув, тож нічого не при­готував. А я йому: “Та нічого, зараз все зроблю”. Приходимо додо­му, див­люсь, а то все зроб­лено, він лиш усміхає­ться. Скільки за ним пла­кала, плачу й буду плакати! Нема на нього злого, на­віть, як кажуть, “що чорне за ніг­тем”. Хоч багато мала біди, але добру долю.

Вся велика родина збирається разом у мами

Тішуся, бо маю сім ону­ків і п’ять правнуків, дочки й онуки мають вищу освіту. Надія, най­старша, як тато помер, переїхала з чо­ловіком з Миргорода жити сюди. Пішла працю­вати до школи на місце свого тата. Мешкає зі мною. Оксана – кан­дидат біоло­гічних наук, живе в Чер­нівцях. Із чоло­віком мають екопоселен­ня. На гектарі землі все виро­щують нату­ральними ме­то­дами. Не­щодавно я їз­дила до них у гості. Ще одна донечка, Люба, за­кінчила історич­ний фа­куль­тет, жи­ве в Бар­селоні.

– Поділіться таємни­цею свого довголіття.

– Не си­діла ніколи дур­но, мої руки звикли щось робити. Тепер читаю. Поки чоловік жив, ніколи не сла­бувала, не була в лікарні. Та й раніше люди так не сла­бували. Ходили босі, поки сніг не впаде, навіть до церкви. Мої діти босі ходили корову пасти. За мого дитинства їли здорову їжу, в нашій хаті завжди був мед. А ще – ніколи ні на кого не гнівалася, зі всіма знаходила спільну мову, не тримала на серці зла.

   – А як Україна стала не­залежною, Ви зраділи?

– Спершу – дуже. Але з часом бачу, що якось усе не так, як треба. Під­штри­кувала мене одна знайо­ма: «Ти хотіла України!». Так, хотіла, та не такої, як тепер – московської. Не про таку я думала й про таких при владі. Як ще за Польщі прийшли рускі, то затуманили людей трохи доб­ром, а потім загнали до колгоспу. Згодом нім­ці… теж добра не було. Знов рускі прийшли – «з-під ринви – та на дощ».  Як була в Сибірі, думала, що як буде Ук­раїна, то всім буде одна­ково добре, не буде баг­а­чів. Бо мос­калі лиш ніби робили всіх од­наковими… А тепер ліп­ше? Не одну війну пере­жила, а то далі війна! А ще читала в газеті, що у Фран­ківську є дек­і­лька міль­йонерів! У цей час, коли люди такі бідні… Особливо в місті. Бо мені продають молоко в селі за таку ж ціну, як здають заку­півель­никам, – по 5 гри­вень, а дочка Оксана в місті купує по 24… Думаю, що винні ті, хто при владі. Але Україна нічого не вин­на, вона наша рідна, й ми її любимо!

Оля КОВАЛІВ.

Тут може бути ваша реклама

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я