29 березня 2024
Щастя пізнання Бога

Щастя пізнання Бога



Сьогоднішня наша гостя Зореслава-Марія Григорів розповідає, як зростаючи в атеїстичній сім'ї, стала катехитом. Жінка знайшла себе й у мистецтві – співає та грає на гітарі власні пісні, слова й музика яких народжуються через особливі переживання віри

     – Зореславо, розка­жіть, будь ласка, тріш­ки про себе й Вашу творчість.

– Із Городенківщини родом моя мама. А я народилась на Рожнятів­щині, проте після закін­чення школи там майже й не була. Шість років нав­ча­лась у Івано-Фран­ківському теологічно-катехитичному духовному інституті, згодом вийшла заміж за городницького хлопця й переїхала сюди. Маємо з чоловіком Іго­рем трьох дітей.

Пишу слова й музику, проте навіть і не вважаю, що тут є якесь моє досяг­нення. Сідаю писати сама – нічого не вдається. А от, до прикладу, пісню "Ма­ріє, Непорочна Діво", яку зараз виконують на Мо­лит­ві Прослави в Ус­пенській церкві, написала легко: сіла вдома на ди­ван, узяла гітару й заспі­ва­ла. Наро­дилися одразу слова й музика. Пісня йшла, ніби через радіопе­редавач. Це просто Божий дар, інакше не можу сказати.

– Створили багато пісень?

– Більше півсотні. Є патріотичні, ліричні, та найбільше – релігійних. Писати почала, коли нав­ча­лася на катехита. Це, як і багато чого іншого в житті, сталось якось див­но. На­віть навернення до християн­ської віри в мене було, можна сказати, цікаве.

– Як воно відбува­лось, був якийсь клю­човий момент?

– Про Бога в дитинстві нічого не знала. Взагалі. Тоді ще був Радянський союз і панував атеїзм. Мої батьки – вчителі, тато був запеклим комуністом. У нас у хаті стояли ключі від закритої церкви.

Коли я вчилася у ви­пуск­ному класі, тільки починали відкривати хра­ми. Вже й у школі почи­нали говорити. Відчула, що дуже хочу про це знати. Та навіть не просто хочу, а маю сильну потре­бу. Почала вдома шукати якусь літературу, якийсь натяк, бодай щось. Але – нічого. Ні образка. "Пере­рила" всі книжки, а їх у нас багато, бо мама викла­­дала українську мову й літературу, тато – історик. Та про Бога – нічогісінь­ко. Натомість – грубезні томиська історії комуніз­му – суцільна "темрява"!

Почала читати кате­хизм. Кожне речення ста­ва­ло відкриттям. Прига­дую, як вперше дізна­лася, що є щаслива й нещаслива вічність, – мене прошило холодним потом. Теперішнім дітям смішно, що в сімнадцять років можна вперше по­чу­ти, що існує небо й пекло. Такі були часи.

Але не все складалося просто. Коли ростеш в одному, то сприйняти  кар­динально протилежне, осяг­нути, не так легко. Ставала на коліна й про­сила: "Боже! Якщо Ти є, то поможи мені повіри­ти!" Бо сумніви не давали спо­кою. Починаю моли­тись і думаю: "А якщо там нікого нема? Перед ким стала на коліна? До кого говорю?" Кликала Бога, взивала. Поступово Гос­подь мені відкривав Свою при­сут­ність. Ма­лень­кими крока­ми просу­ва­лася, відчу­вала, укріп­лю­вала віру. Коли всту­пила до семінарії, дуже багато дало спілку­ван­ня зі священиками, сильними у вірі.

     – Ви вступили до семінарії одразу після школи?

– Через рік. Мама хотіла, щоб я вступала до педінститут. Але я дізна­лася, що в Івано-Фран­ківсь­ку є духовний ін­ститут і одразу відчула – це моє. І от цілий рік готувалася до вступу. А коли почала навчатись, лекції поглинала, як губ­ка. Як спрагла людина, яка в пустелі добралася до води. На Службу Божу бігла вранці й увечері. Згодом потрапила до спі­ль­ноти харизматів. Сама стала харизматом, отри­мала Дар молитви мо­вами. Дуже багато над­зви­чайного Бог зробив для мене. Перед Ним тре­ба бути, як дитина перед Батьком. Ділитися своїми проблемами, пе­режи­ван­нями, не боятися виказу­вати сумніви, про­сити про духовне просвіт­лення. Бог ніколи  не під­веде, не покине люди­ну, яка до нього щиро взи­ватиме.

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ.

 

 
Оля Ковалів}
Автор

Оля Ковалів