Як грузин полюбив Городенку

0
892

 

Завзятий і наполегли­вий Георгі Наврозашвілі всього кілька місяців живе в нашому містечку, а вже встиг прикипіти до нього серцем. Ба більше, навіть зорганізував конкурс на рецепт кави «по-городен­ківськи» за версією власної кав’ярні Crema Caffe.  Там ми ласували смачним на­поєм переможця Олександра Кагляна – ка­вою з чорносливом. Після знайом­ства заціка­вило, як молодий гру­зин­ський хлопець потрапив до нашого містечка, та ще й привіз цікаву ідею, яку влас­ною працею впро­ваджує в життя

Тож сьогодні Георгі розпо­відає «Краю» власну «ма­лень­ку історію успіху», яко­го досяг у свої 25 років, розпочавши працювати ще в 14. Окрім того, він вия­вив­ся не­абияким футболістом, про що далі. Попри невтомну працю й тренування молодий чоловік – привітний та оптиміс­тичний. Відкрито ділиться пла­нами на майбутнє, думками про різні світогляди, можливості кожної людини, любов до того місця, де ти живеш, дає слушні настанови молоді зі власного досвіду.

– Народився в Тбілісі, –  роз­по­відає Геогрі, – а відтак пе­реїхали сім’єю до Чернівців, ос­кільки моя мама українка. Там зрос­тав і навчався. Сім’я зай­ма­лась торгівлею на Калинів­ському ринку. Там була й моя перша робота – в 14 років влаш­тувався прибиральником. Зго­дом пра­цю­вав офіціантом у рес­то­рані на вихідних, де за­роб­ляв більше, проте робочий день із 10-ї ранку міг тривати й до 3-4 ночі.

Моя кар’єра розвивалася розмаїто. Де лиш не працював – продавцем у гіпермаркетах, торговим представником у сне­ковій корпорації, отримував і керівні посади, паралельно за­оч­но навчався в інституті. Одним із піків мого кар’єрного й внутріш­нього росту стала робота у відо­мій на весь світ компанії «Хен­кель», яка займає­ться збутом будівельної сиро­вини.

– Невже все вдавалося лег­ко й одразу?

– Звісно, були й провали, зокрема, коли звільнився – розійшлися погляди з керів­ницт­вом компанії. Був кілька місяців без роботи, думав, куди йти далі, займатись чимось важливим для мене, а не просто ходити на роботу. Переконався, що завжди треба йти вперед, не зупиняю­чись, бо нема кон­кретних двох доріг – одна до провалу й друга до успіху, а є провал, знову провал, потім ще п’ять провалів і аж тоді – успіх.

– Може пригадаєте цікаві випадки на місцях праці?

– Якось спостерігав оригі­наль­ний “бізнес” двох грузинів – вони продавали ла­ваш. За­ходять двоє, один умов­ляє директорку магазину, щоб узяла під реалізацію, вона від­мовляється. Він наполегливо й довго умовляє, вона нарешті погоджується на п’ять штук. Він швиденько гукає другому: “Неси десять! Десять неси!” І вони залишили в магазині тих десять лавашів (сміється). Це правда, що емоційним людям легше працювати в торгівлі. До прик­ладу, якщо зайдете на Кали­нівський ринок, де турки торгують шкіряними куртками, то можете купити куртку, навіть якщо пішли за хлібом (смі­ється).

       – Маєте спеціальну освіту для ведення бізнесу?

– Моя освіта почалася вдо­ма, й за правильну фінансову дис­цип­ліну дуже вдячний своїм батькам. Мене навчили бути ощадливим і з розумінням ста­витись до інших людей, не зади­рати носа, коли маєш біль­ше. Мені не надто потурали, вперше отримав свій телефон, мабуть, років у 17-18. Виділяли, до прик­ладу, 70 гривень на тиж­день, і сам розподіляй, роби що хочеш. Тепер у кафе бачу щодня, що молодь у такому віці має більшу волю у фінансах. Мож­ливо, це й добре, та не впев­нений, чи це позитивно відіб’єть­ся для них у май­бутньому.

Щодо офіційної освіти – за­кін­чив технікум, згодом ін­ститут, отримав спеціальність марке­толога. Проте зі всією повагою до навчання вважаю, що без праці над собою, жод­ний диплом – не більше, ніж просто папірець. Якщо не викладаєшся щодня, не рів­няєшся на успішних людей, то не буде ніякого успіху. Найціка­віше, що знань, які можна вико­рис­тати на практиці, в освітніх закладах не отримав. Здебіль­шого вчився на роботі. Про­читав багато книг, як досягнути успіхів, зокрема й фінансових. до при­кладу, Бодо Шефера, Дейла Карнегі, Робер­та Кійо­сакі. Вони мені дали більший поштовх, ніж п’ять років інсти­туту.

Багато людей працюють важ­ко, але не є успішними, бо нас вчать старанно навчатись і важко працювати, але не вчать навча­тись із задоволенням, працю­вати з любов’ю. Тим, хто не щас­ливий від своєї роботи,  час яких просто минає, скажу: “Звіль­няйтесь і шукайте себе!” Треба робити те, що любиш, до чого тяг­не. А якщо виконувати це старан­но і з натхненням, стати справж­нім фахівцем, то без грошей не залишишся.

– Як Ви почали працю­вати в Городенці?

– Ідея відкриття кафе в Горо­денці починалася з моєї дівчини Наталі. Тож усі, кому до впо­доби цей заклад, мають зав­дячу­вати своїй землячці, без неї нічого би не вдалося. Ми разом наполег­ливо працюємо щодня. Незва­жаю­чи на те, що вона тен­дітна дівчина, викладається коло­­саль­но. Ми познайомилися в Чернів­цях у тренажерному залі, де вона працювала адмі­ніст­ратором, а я приходив трену­ватись. Наталя теж амбі­цій­на й працелюбна, тоді викла­дала в коледжі й після обіду працю­вала – займалась макія­жем.

Коли задумали створити ка­в’яр­ню, розглядали декілька варіантів міст, де саме її від­кривати. Провівши аналіз, зу­пинились на Городенці.

– Ви нова людина в місті, тому цікаво почути про ньо­го думку збоку.

– Дуже затишне містечко, тихе, всі між собою знайомі, тому тут приємно оселитись і побуду­вати свою родину.

– Проте багато меш­кан­ців нарікають, що воно де­п­ресивне, тут нема нічого цікавого, й ви­їжд­­жають.

– Якщо людина каже, що погано, то значить їй погано. Це питання поглядів, менталітету, виховання кожного, й вони мають на це право. Але є й такі, як ми з вами, які тут живуть, працюють, розвивають і люб­лять своє місто.

– Знаємо, що Ви захоп­лює­тесь футболом.

– Займаюсь із восьми років – це те, що люблю всім серцем. Брав участь у чемпіонаті Ук­раїни в першій лізі – грали за ДЮСШ №1, ця буковинська команда називалась ФК “Рома”. Згодом захопився роботою й футбол відійшов на другий план. Коли мені було 23 роки і грав у Чернів­цях, мене й ще одного хлопця помітили се­лекціо­нери з Румунії. Нас запросили на перегляд – ві­дігра­­ли кілька товариських матчів, після чого запро­по­нували конт­ракт. Дали житло, заробітну плату, мож­ливість розвиватись, займатись у Ру­мунії – півроку там прожив. Проте через надто високі по­датки для мешканців, які не входять у стан Євросоюзу, ми обопільно розійшлись, і я повернувся додому. Тре­ну­вався тут, у Городенці, мене тепло прийняли в чудову “групу здоров’я”, де всі дружні й люблять спорт. Наразі пробую свої сили в горо­ден­ківській команді “Пробій”.

       – Ви грузинський украї­нець чи український грузин?

– За своєю ментальністю більше себе відчуваю грузи­ном. Незважаючи на те, що ми жили в Україні, мене батьки вихову­вали в моральних і духовних засадах, ближчих до грузин­ської культури.

       – Цікаво, в чому полягає різниця?

– Перед тим, як відповім, хочу наголосити, що дуже люблю Ук­раїну й у жодному випадку не хочу казати, як дехто, повернувшись із-за кордону, що там краще. Мені Україна подобається, незалеж­но від усіх проблем, які є. Якщо подивитись на Грузію 2007 року –  там був крах, поки не відбулись реформи. Але завжди були дуже вагомими високі моральні й духовні якості. До прикладу, коли зустрічаються на чужині гру­зини, вони навіть не кажуть по-імені чи “друже”, тільки “брате”! Знаю, як кавказці підтримують своїх, натомість знаю українців, які за кордоном можуть на­житися, шукаючи роботу зем­ля­кам.

Ще одне, що впало в око, коли був у Тбілісі в 2016 році. Прохо­див повз університет, і з тієї маси, 200 чи 300 студентів, побачив тільки двох дівчат із макіяжем. Там жінка виглядає гарно. Тільки для свого чоло­віка, таку культуру закладають дівчатам з дитин­ства. В Україні жінки одягають найгарніший одяг, роблять клас­ний макіяж і виходять «у люди», щоб їх бачили інші чоловіки, а при­ходять додому, все зми­ва­ють, одягають простий халат… це якось навпаки. І це при тому, що при повазі до всіх жінок різ­них національностей, впевне­но стверд­жую – українки найкра­сивіші! Бував  у країнах Азії, на Кавказі, в Румунії й маю з чим порівняти.

– Які національні риси ха­рак­теру можете відзна­чити?

– Чув такий “анекдот”, що коли настане кінець світу, то в Україні його не відчують, бо він вже тут давно настав. Але люди виживають у будь-яких ситуа­ціях, бо дуже сильні духом, над­зви­чайно працьовиті, не бояться жодної роботи, за кордоном “вбивають” будь-яку робочу силу своєю працездат­ністю. Си­льні характером, але через це ду­же скупі на емоції чи якісь теп­лі відносини. Є така ста­тистика, що це найскупіша на­ція в світі на позитивні емоції й відкритість. Якщо брати до по­рівняння Гру­зію, то там при кож­ній зустрічі друзів чи навіть прос­то знайо­мих – море емо­цій. Звісно, є різні люди в кож­ній країні, але це загальні тен­денції.

Щодо грузинів, то вони, як і українці, дуже гостинні. Вже не міг стільки їсти, коли там гостю­вав – вони віддадуть усе, що мають, і навіть більше. Й кух­ня в них дуже смачна, стра­ви гострі, багато зелені, кінзи. Найбільше мені смакують хін­калі, курча по-чхмеруль­ськи, хачапурі по-ад­жарськи. Вмію готувати кілька страв і хочу розвиватися в цьому напрямку. До речі, українські страви мені теж дуже смакують.

–  Як Ви ставитесь до того, що наразі наші масово виїжд­жають за кордон?

– Моя позиція – не їхати. Можливо, за темпераментом і характером не зміг би бути другорядною людиною в чужо­му суспільстві. Хоча нікого не засуд­жую й прекрасно розу­мію, що працювати тут за 5 тисяч гри­вень, а там за тисячу євро – ве­лика різниця. Можна багато гово­рити про проблеми в Україні, корупцію, але все одно моя по­зиція – кожному треба розвива­тись у своїй країні. Тим паче, що навіть у найрозвиненіших країнах є безробіття, бідні люди й важкі ситуації в сім’ях. На власному досвіді переконався, що в будь-якому місці ви можете зробити собі рай чи пекло, залежно, що виберете. Як у притчі. Чоловік потрапив до пекла, де всі сиділи у своїх будинках і боялися вийти – довкола лише сірість і сум. Але він посадив дерево, потім ще одне, інші побачили й теж поса­дили дерева, об’єд­налися. Роз­цві­ли квіти й пекло перетво­рилось на рай, завдяки старан­ням. А два інших його товариші сиділи на роздоріжжі й продов­жували мудрувати, якою дорогою піти, щоб одразу потрапити до раю. Тому все залежить лише від нас, не від держави, роботи, родичів чи тих, хто зробив нам боляче. Тільки ми несемо відпові­даль­ність за власне життя. Якщо воно є пеклом – змініть його на рай. Для початку – посадіть дерева.

Оля КОВАЛІВ.

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я