І переплелися медицина й музика…

0
294

 

Саме ці два М поєдналися в житті молодого харизматичного хлопця із Чернятина. Активний, світлий, відкритий – такі люди роблять світ добрішим. На перший погляд видається, як холодний розум може паралельно співіснувати з творчими емоціями? Але все можливо, що підтверджує цікава життєва історія відповідального фельдшера і креативного музиканта гурту “Подих серця” Івана Лабача

– Іване, розкажіть, будь ласка, про черня­тинський період Ва­шого життя.

– Він був насиченим (смі­ється). З усіма шкільними друзями підтримую зв’язок, часто приїжджаю додому. При­гадую нашого директора Бог­дана Білого як доброго ке­рівника. Саме зі школи я почав концертувати. Відбувалися різноманітні заходи, і я завжди брав у них участь. Грав на гітарі, з мамою співав дуетом. Ска­жімо, дуже любив виступати.

– Що можеш про родину розказати?

– В мене співоча сім’я. Окрім матері Галини, яка свого часу брала участь в аматор­ському ансамблі, гарно співали мої два дідусі. Одного, Івана Заліщука, на жаль, вже немає, інший, Іван Лабач, починав ще співати з армії, потім усе життя співав у церковному хорі. Наразі вдома на заслуженому відпочинку.

Та любов до музики мені прищепив дядько Андрій За­ліщук – колишній директор Будинку культури, музикант. З восьмого класу ходив з ним грати на весіллях. Його гурт має символічну назву “Оберіг” – від поганого настрою оберігає точно. Дядько дав мені дорогу в музику. Деякий час я навчав­ся в музичній школі, але так її і не закінчив. Тож багато чому мене вчив саме дядько Андрій. Займався музичною грамот­ністю й самотужки.

– Чому вирішили здобути саме фах фельдшера?

– Моя мама медик, 22 роки працювала в гінекології Цент­ральної районної лікарні. І коли прийшов момент куди всту­пати, вона порадила Чернівець­кий медичний коледж, адже музикою, казала, грошей не заробив би. Після його закін­чення я хотів навчатися далі, вступити до університету, але на той момент у сім’ї трохи була важка ситуація. Мама поїхала за кордон, бо брат учився, і мені стало шкода її праці. На жаль,  тепер таке життя: або мати добрий заробіток у світах, або крутитись тут на двох-трьох роботах. Тож після коледжу відразу пішов працювати фельд­шером у Росохач. На той час було місце в приймальному покої райлікарні, але обрав Росохацьку амбулаторію. Спер­шу трохи страшно було, але зі мною працювала односельчан­ка, вона й додала мені впев­неності, що зможу. Ска­зала, що буду на зв’язку з лікарем, який надаватиме кон­суль­тації, у важчих випадках виклика­тимуть медика безпо­середньо в село. Працюю не щодень – по змінах. Тому медицину поки легко пов’язую з музикою.

– Зауважую, що часто лікарі в житті сміхованці. Втішно, що й Ви теж такі.

– А нам обов’язково такими бути. Коли приїжджаємо до хворого, йому, насамперед, потрібна моральна підтримка, треба надихати його до життя. Адже швидке одужання зале­жить від психологічного на­строю пацієнта. Коли ти на­віюєш їм настрій, даєш надію, то хво­рим стає лег­ше.

– Розкажіть, будь ласка, про власний “band”.

– Прийшов день, коли подя­кував дядькові за старт і науку, й вирішив ство­ри­ти свій гурт – “По­дих серця”. Нас за­прошують на ве­чірки, кор­пора­тиви, весіл­ля. Ко­лектив – четверо осіб із різ­них сіл райо­ну: крім ме­не, акор­део­ніста, є сак­со­­фоніст Дмит­­­ро з Корне­ва, нав­чає­ться в Ін­сти­туті мис­те­цтв, гі­та­рист Ми­хайло зі Семе­нівки та Андрій із Чер­не­лиці (саксофон, синтезатор, сопіл­ка). У сезон з колегами навчи­ли­ся цінувати кожну годину сну. Бувало так, що їдемо з весілля на весілля, і одного разу в  ресторані навіть попросилися прилягти в готелі, бо не всти­гаємо поїхати додо­му. Але ми не переймаємося. Любимо свою роботу, і вона додає нам сил і наснаги.

– Це ж яку треба мати силу волі, щоб самому на­вчитися грати.

– Все почалося з гітари. Сусід вчив старшого брата гри на цьому інструменті. Я, на п’ять років молодший, теж хотів навчитися, але наш знайомий сказав, що я замалий. Та все ж уперто спостерігав за ними, потім сам пробував, і так мало-помалу осилив гітару. Сусід навіть сказав, що в мене краще ви­ходить, ніж у брата. Згодом самотужки освоював акордеон і фортепіано. Це не є так склад­но. Просто це треба любити й цим жити.

– Як удається поєд­нувати, по суті, дві різні роботи?

– Дуже хо­чу, щоб прий­шов час зай­ма­тися ли­ше чи­мось од­ним. Але ще не знаю, що би я швид­­ше ли­шив. Лю­б­лю біль­­ше му­зи­ку, але вив­чився на фельд­шера, тож не ду­же хочу зали­ша­ти роботу ме­ди­ка, вона мені теж ім­по­нує. То­му, по­ки є сили, по­єд­­ную обидві, а час по­каже. Не хо­чу їхати за кор­­­­­дон, адже як­що є ба­жання, мож­на й тут за­робити. Тре­ба лишень шу­кати мож­ли­вості, а особливо себе в житті.

– З дружи­ною де позна­йомилися?

– Побачили одне одного на весіллі в Тиш­ківцях. Через деякий час знову грав у тому селі, й теж зустрілися. Це, напевне, була доля. Дружина Сніжана з великим розумінням ста­вить­ся до моєї нічної роботи, за що я їй дуже вдячний. Виховуємо синочка Маркіяна. Шкода, що не можу з ним проводити багато часу, адже коли сезон, то взагалі нечасто буваю вдома – мушу забезпе­чувати сім’ю.

– Читаєте газету “Край”?

– Аякже! Найбільше люб­лю останню сторінку – інфор­мацію про футбол. Профе­сійно цим видом спорту не займаюся, швидше любитель. Колись, правда, грав за юна­ць­ку ко­манду Чернятина. В мене батько живе футболом.  Він – фут­боль­ний суддя, а колись був гол­кіпером ко­манди “Колос” (Чер­нятин). Навіть мав можли­вість вис­тупати за чернівецьку “Бу­ковину”, та, на жаль, не ско­ристався нею. Гадаю, це була його помилка. У кожного в житті є шанси, але хтось вміє скористатися, а хтось ні.

– Іване, як гадаєте, у друкованого видання май­бутнє є?

– Однозначно. Чим більше читаєш, тим більше розви­ваєшся. Прочитати книгу чи газетне видання набагато здо­ровіше, аніж засісти в Інтер­неті. Коли переглядаєш цікаві інтерв’ю з людьми, тоді тяг­нешся до кращого, виникає бажання щось у житті змінити.

Юлія МИХАЙЛЮК.

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я