Україна – гут!

0
326

 

Два роки тому наш часопис уже розповідав про німця Зігфріда Кегеля, який придбав старе обійстя в Чернятині. То як йому нині живеться на нашій землі? Дізнаюся, що іноземець додає чималого клопоту місцевій владі: то просить пояснити щось із українського законодавства, а то скаржиться на міліцію, що невчасно реагує на запити, або ж на когось із сусідів чи недобросовісних робітників. І годі пояснити чоловікові, що в нас є писані й неписані закони, що деякі речі, поведінка людей узагалі непідвладні якійсь логіці. Тобто, звалився, як сніг на голову, а ти попробуй дати раду з отими проблемами нового мешканця села! А ще поясни чоловікові, що в нас — не  Німеччина!

«Секюріті», щоб не було «цап-царап»

Та й як зрозуміти заможного німця (а в нашій обивательській уяві всі іноземці — багатії!), коли він донедавна для поїздок селом чи до райцентру користувався велоси­педом, і лиш днями «осідлав» «Запо­рожця». Хоч, як сказав мені згодом, має в Німеччині власного «Ягуара». Але то «секрет» (це слово невдовзі мені довелося чути частенько). Отож, саме цим неквапливим транспортом після того, як чернятинський війт Марія Хома познайомила мене з Зігфрідом Кегелем, ми вирушаємо вуличками села. Водій мило вітається з людьми, що зустрічаються нам на шляху, а заодно нахваляє переваги автомобіля. Насамперед, бо україн­ський — «гут», легко керувати — «гут», рівно їде дорогою з ямами — «гут», невибагливий—«гут»!

Звертаємо в маленьку вуличку і зупиняємося: ось воно, обійстя німця! А наче ж нічого надзвичайного — різьблені старі дерев’яні ворота, але на хвіртці помічаю щось на зразок хитромудрої сигналізації. Нізвідкись нам назустріч вибігає зграя собак, але господар закликами «куш-куш» остуд­жує їхній бойовий запал. Ламаною українською, помережаною польсь­кими та німецькими словами, пан Зігфрід пояснює, що пси його слу­хаються, загалом вони смирні. А служать у нього в ролі «секюріті» — служби безпеки. Уночі гав-гав: господар уже напоготові! Бо охочі покрутитися на обійсті й щось при­хопити трапляються. Нині майже з усіх боків садиба обнесена звичайні­сінькою металевою сіткою. Дивина, адже для наших краян така огорожа — давно в минулому, модні ковані брами, височенні паркани. Зігфрід, помітивши моє здивування, пояснює, що не має чого закриватися від людей, воліє привітатися з перехожими «Слава Ісусу Христу», «Боже по­магай».

Позитивна енергетика втягується до дому

Біля заїзду — залишена колиш­німи власниками «літня кухня» з господарськими прибудовами. Роз­гля­даю подвір’я: стовбур старого дерева з лелечим гніздом, криниця, клумби, обрамлені низеньким парка­ном-сіткою, стежки, відмежовані від городу звичайним бутовим каменем. Господар звертає мою увагу, що доріжки — хвилястої форми, зиг­загом розкидані по всьому подвір’ю. Пояснює, що вони, наче воронка, як вакуум, втягують добро з довкілля до його хати. І, навпаки, його позитивна енергетика передається людям. Було тут рівне поле, але сам лопатою вибрав землю й оформив на свій смак. Трудиться коло землі влітку із сьомої ранку й дотемна. Привіз із Німеччини гортензії, троянди. Хата — продовгуватої форми, одно­поверхова. Покрита старою бляхою, а по ній змійкою — шланг. Дізнаюся, що таке нехитре пристосування доз­воляє мати в літньому душі, що поруч, до п’ятдесяти літрів підігрітої сонцем води. Вона подається з криниці. А ось дощівка збирається в бочках, з одного боку навіть виведена під квітники. Ось і секрет, що вони доглянуті та роз­кішні.

Гроші дай, а роботи нема!

Заходимо до хати. Звичайний ганок з білими дерев’яними поре­паними дверима. Чи то від попередніх господарів у спадок перейшли, чи навмисне придбав? Знаючи потяг іноземця до української старовини, не дивуюся. Котяча сімейка в кутку ганку («гут!», каже Зігфрід). Дубові двері й вікна — нові, замовляв у наших майстрів. Бере «васервагу» і показує, що спочатку привезли на три санти­метри вужчі від одвірка. А гроші взяли наперед! Навіть не хотіли слухати про те, що треба переробляти, але куди подінешся: німець напо­легливий!

Про те, як не раз довелося ново­спе­ченому чернятинцю стикатися з безалаберністю наших майстрів, уже начулася, а господар показує, як позатікала стеля на кухні, зроблена зі сволоків, і щойно побілені зовнішні стіни вже «позначені» потьоками. Говорить про все це Зігфрід зди­вовано, адже, мовляв, гроші платить немалі. В Німеччині за недоробки або брак такі горе-майстри позбулись би ліцензії, і від штрафів би не відби­лися. А в нас, мабуть, думають собі, що іноземець грошовитий, та не перевірить якість, тож і роблять неакуратно…  Та ще й не розуміє, як то п’яними можна працювати, як, зрештою, й проблему алкоголізму…

Поклик предків, чи екологія?

Образи вмить забуваються, коли 73-річний Зігфрід демонструє свої надбання — гуцульські скрині. Каже, що любить усе українське, що він — український  патріот. От придбав цей будинок, бо хоче доживати тут віку. Його дружина Александра, молодша від нього на сімнадцять років, нині мешкає на заході Німеччини, ще працює, має там свій бізнес, але час від часу приїздить до Чернятина. Вона полька. Але тут вияснюється, що купило подружжя хату в селі не­спроста: в сусідньому Глушкові мешкали її родичі й були депортовані після війни на етнічну батьківщину, до Польщі. Оскільки самої господині зараз нема, то й допитатися конкретно не можу. Але таки отримую відповідь на те, що цікавило найбільше: чому саме тут оселилися? Ну, насамперед, Зігфрід буває в селі щотри місяці (візу відкривають на дев’яносто днів). А хату шукали таку, щоб була із екологічних матеріалів: «мікс» глини із соломою. Старі стіни залишили, а ще зробили суто солом’яну прокладку, зовні обклали каменем, обмас­тили глиною і забілили. Жодних сучасних матеріалів та технологій, бо важливо, щоби стіни дихали. Це, мовляв, для здоров’я корисно. З тих же міркувань замість ліжка — со­лом’яний матрац. Доповнюють ін­тер’єр старі гуцульські шафи із таким же посудом. І ста­ровинний портрет над дверима до кухні. Це — прародичі колишніх господарів дому. Світлині десь зо сто років. Тобто, Зігфрід намагається зберегти атмосферу старовинного будинку, відтворити колишній по­кутський побут. В іншій кімнаті серед кухонного начиння — дерев’яні кухлі. А ось ванна кімната та бойлерна — сучасні, як і всі комунікації. Вода подається в усі кімнати. Помпою закачується з кри­ниці. Вечори Зігфрід проводить за книжкою та ароматним чаєм. Вивчає українську, цікавиться нашою істо­рією, фольклористикою, етногра­фією. Багато подорожує, як стає нуд­но — їде до Коломиї, Чер­нівців, Ко­сова. Любить Карпати. Двічі на тиж­день їде на закупи, в середу та суботу.

І квіти для душі, і часник для серця

Поки розмовляли в хаті, наві­далася сусідка зі свіжими моло­копродуктами, а також далекий-далекий родич Дмитро із Глушкова. Він іноді допомагає по-господарству. Одначе, Зігфріду цього мало, тож найняв постійну робітницю: і кухо­варити, й на городі поратися. За хатою також відведено чималу площу під квітник, а далі росте всяка вся­чина, картопля української, фран­цузької та німецької селекцій. Закор­донних бульб по п’ять кілограмів привезла дружина. Грядки із різними сортами позначені паличками. Так само й солодка кукурудза, яку садив рядами, через тиждень, щоб сма­кувати молодими початками якнай­довше. Вона й сходить по-різному: то десятисантиметрові ростки, а то рослини лише показалися з-під землі. Багато соняшнику, а також часнику, «для серця», каже господар, щоб не було холестерину. Є квасоля, грядки з морквою, цибулею, зеленню. Хоче споживати все тільки натуральне, тому вирощує продукцію без до­давання «хімії», компостує бур’яни і дивується, що українці таке добро зазвичай спалюють.

“Ось поси — моє” по-німецьки

Одразу за городиною — молодий сад, різних плодових дерев потроху. Саме тут виникла земельна війна із сусідом Василем Заліщуком: мовляв, заграбастав трохи його території. Хоч це якихось кількадесят сантиметрів уздовж огорожі. Не розуміє, як це досі нема чіткості з документами. В Європі такі питання вирішуються швидко.

— Вирішувати земельні та майно­ві суперечки в межах населеного пункту — відання сільської влади, — стверд­жує начальник районного відділення Держземагентства Михайло Фе­дишин. — Але Зігфрід Кегель має дотри­муватися чинного законо­давства на території тієї країни, з якою має правовідносини. В даному ви­падку — це Земельний кодекс України. А згідно з ним, іноземець може отримати у власність лише при­ватизовану ді­лянку під придбаним майном. Ос­кільки ж колишні госпо­дарі не офор­мили право власності на землю, то нині він може тільки орендувати площу присадиби, й то лише 25 соток, як для сільської місцевості. Або ж викупити. Бо право на безоплатну приватизацію землі мають лише громадяни України. Крім того, як виявилося, придбаний двір має площу 32 сотки, тож «зайвих» сім арів пан Зігфрід не може оформити своєю власністю, а тільки орендувати її (для іноземців діє заборона на купівлю-продаж земель сільськогос­подарського призначення). Проблема ж у тому, що німець засадив сад саме на цій території й хотів би її обгоро­дити та узаконити. Жодних документів Зігфрід Кегель до районного від­ділен­ня Держземагентства не пода­вав. Коли я прибув у складі комісії (крім мене ще були сільський голова, її заступник, місцевий землевпо­рядник, сусіди), то іноземець нам лише зі своїх рук показав акт купівлі-продажу будинку. Якщо земля була би прива­тизована раніше, то при купівлі будинку іноземець автома­тично набув би на неї право.

Чернятинський сільський голова Марія Хома зауважила, що на про­хання Зігфріда Кегеля проектанти вже встановили межі земельної ділян­ки в натурі й сусід Заліщук погодився змістити свою сітчасту огорожу. Заяви на оренду землі чи прохання придбати присадибну ділян­ку від іноземця наразі не надходило. Він мав би звернутися до сільської ра­ди за дозволом на проект відведен­ня землі і виконання всіх належних у цьо­му випадку процедур. А також пред­­ставити всі документи на його пра­ва на проживання в селі. Але, оче­видно, й це якось владнається. Голов­не, що Україна й українці для Зігфріда й досі — «гут», тобто — добрі!

Людмила СТРАЖНИК.

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я