У кожної людини є свій найкращий учитель, який дав їй щось більше, ніж знання. Принциповий і вимогливий, лагідний і мудрий в очах дитини. Його світлий образ іде поруч, застерігає і благословляє. Таким наставником для багатьох наших краян стала Левкадія Євстахіївна Лучицька.
— Заходьте, будь ласка, — гостинно запрошує до хати дочка ювілярки пані Люба.
Розумію, що прийшла невчасно: обидві господині заклопотані, випікають якусь домашню смакоту. Кажу, що завітаю пізніше, та пані Левкадія, попри мої заперечення, відкладає роботу.
Й ось я у вітальні, де просторо і світло. Де багато книг. Знайомлячись із цією високоповажною жінкою, щиро дивуюся — ні, не її жвавості у дев’яносто літ, хоча й цьому теж, — а щирості й простоті, відсутності пафосу. Кажуть, що така риса, як природність, властива людям високого духу. Скоро дізнаюся, що пані Левкадія недавно закінчила писати книгу під назвою «До думаючої молоді». Показує рукопис: залишається «ще дрібниця» — знайти мецената… Пропонує ознайомитися з текстом. За епіграф — слова архиєпископа Любомира Гузара: «Життя — це ласка природи, неоціненний дарунок Всевишнього! А чи вміє людина обходитися з таким скарбом?».
Актуально, як на нинішній час, чи не так? Ці думи про наболіле, як вижити, що брати за орієнтир у сучасному непростому світі, сформовані в лаконічні відшліфовані фрази, просякнуті добротою, мимоволі наводять на висновок про неабиякий талант авторки.
Цікавлюся, як вона писала твір.
— Подумаю — й запишу собі з чернеток, — відповідає. Працювала два-три роки. І скромно додає: — Я не є письменник.
Хоча є в її доробку історико-краєзнавчий нарис «Згадка про Гусятин» — живописне містечко на Тернопіллі, пов’язане з видатною постаттю Северина Наливайка, тут він народився. Авторці, найперше, «згадується рідна хата, а в невеличкому городі, який вузькою смужкою біг до Збруча (тепер вулиця Надозерна), — пасіка. Весною й літом у погідні дні летять бджоли в поле за пожитком, летять ранесенько на ниви, луки, поки не висохла роса. А потім з обножею повертаються до своїх домиків. У погожі дні оживляються, бринять у своїх невтомних трудах… Так було до тих пір, поки «стрибки» вщент не знищили пасіку. Все проминуло, залишилася лише згадка, як милий сон. Усе, що найкраще й найважливіше в моєму житті, почалося з Гусятина».
Хіба про свою малу батьківщину краще напишеш? Видрукувала Левкадія Євстахіївна також брошуру «Історичний нарис Серафинецької школи», де вона працювала впродовж майже тридцяти літ, навчала дітей української мови та літератури. Зараз перекладає з російської твір Марка Вовчка «Маруся». Як вона каже, «це дуже народна повість, має виховне, патріотичне значення — й чомусь не вивчається. Хочу, щоб мої правнуки читали її українською мовою».
Гортаю рукопис «До думаючої молоді». Тут можна знайти цінні поради про те, як гартувати волю, зміцнювати власний характер. Адже це — основа основ. Учитель ти чи інженер, лікар чи урядовець, найважливіше у твоїй праці — відповідальність, вважає Левкадія Євстахіївна. Наводить простий приклад: спорудили міст абияк, і він зруйнувався. А чи не в цьому найбільший корінь зла в житті українців, у нашому житті?
Є в рукописі роздуми про політику й політиків, у характері яких головними рисами, вважає авторка, повинні бути відповідальність і патріотизм. «Яку трагедію в малих і великих справах відіграє жадоба подобатись, жадоба слави, суспільне визнання і значення…».
— Хто йде в політику, той повинен знати: немає нікого, хто з політичної служби вийшов чистий на душі, — ще хтось колись давно сказав, — доповнює пані Левкадія прочитане мною. І ще довго відлунюватимуть у серці слова, які зустріла на цих же сторінках: «Важко впізнати в надломленому стеблі слід того, хто пройшов. Так і людська душа». А ще — «Право потішати мають лише ті, які самі пережили глибину тяжких болів»; «Мова — то живий організм, і їй боляче, коли її спотворюють»...
— У творі Гете «Вільгельм Мейстер» головний герой запитує мудреців: «Яким робом знайду своє щастя?» Вони ж можуть дати відповіді на всі запитання, окрім цього. Не тому, що у кожного є власний рецепт щастя. Просто людина не має права шукати його, бо є щось вище. Мудреці називають це «хрестом Христа». У романі Богдана Лепкого про Івана Мазепу Мотря каже гетьманові приблизно таке: «Я допоможу тобі нести той хрест, винесу на гору, щоб ніяка буря його не звалила, і не бійся, я сильна, не впаду…». Це вчить, що людська доля — то є хрест, який ніс Ісус Христос. Багато людей зазнають різних невдач у житті. І тут головне, щоб людина не розчарувалась, не казала: «нема щастя», — говорить Левкадія Євстахіївна.
Божий дар — «хрест Христа» — несли в різні часи багато синів України. Серед них — батько Левкадії Лучицької Євстахій Ярославський. Офіцер кавалерійського полку при штабі УГА, у 1917 — 1919 роках він воював проти Польщі й більшовиків. На сторінках часопису «Літопис червоної калини», який мені показує жінка, вміщена його світлина. Є щось народнопісенне в цьому образі вояка на коні, зі шаблею при боці. Розповідає, що і її молодший брат Євген воював у лавах дивізії «Галичина», чудом вижив після полону в таборах.
Від свого батька моя співрозмовниця почерпнула в житті чимало.
— Тато читав газети ще за Польщі. Хотіла — не хотіла, наслухалася історії правдивої.
Якраз на кордоні до Збруча наш город, кордон дуже сильно пильнували, люди мали перепустки й могли заходити в воду до половини річки. Хто пішов далі, вже не повернувся ніколи. Тато любив нам казати: «Вчіться, діти, бо то єдиний ваш рятунок. Але ні до якої організації, навіть релігійної, не вступайте». Адже тоді й там були зрадники. Я його послухала: в жодних партіях ніколи не була, а тепер мені не подобається, що їх забагато, і всі — начебто «за Україну»...
Левкадія Ярославська закінчила в Гусятині семирічну школу.
В уяві постає жива картина. Правнуки, як цікаві горобчики (вже школярі), оточили прабабцю й розпитують:
— А як Ви у школі вчилися?
— На «одиниці», на «двійки», часом «трійка» вискакувала…
Одне замовкло, друге тяжко зітхнуло. А вона сміється й пояснює дітворі, що колись було зовсім по-іншому. Якщо відповідала гарно, вчитель записував «одиницю», як трошки добре — «двійку», ну а часом і «трійку»...
Коли навчалась у сьомому класі, вчитель порадив: «Якщо колись захочете вчитися вище, то обов’язково йдіть на математику, бо маєте рідкісні здібності». А вона не хотіла, бо дуже любила читати.
— У воєнний час я закінчила в Рогатині вчительський семінар та отримала право викладати в 1 — 7 класах. Учителювала в Гусятині. Після війни здобувала вищу освіту. Коли вступала до Чернівецького університету, нічого не благала в Бога — тільки б скласти іспит…
Тоді в Україні було лише п’ять університетів: Львівський, Чернівецький,Ужгородський, Київський і Харківський. Університетський значок на грудях викликав повагу. Після третього курсу вийшла заміж за Мирослава Лучицького, родом із Серафинець.
Життя пливе тихо й непомітно, мов серафинецький потічок мальовничими пагорбами. Наповнене радостями й тривогами — за дітей, роботу, якої в сільської вчительки завше чимало. Хата Лучицьких — поруч зі школою, видно через вікна город і квітник. Тож шкільне життя ніби зливається з її власним, наповнюється тими неповторними барвами, яких додає щоденна присутність гомінкої, допитливої дітвори.
— Я цілий вік працюю: хата, діти, свої й чужі — як у млинку. Кожна людина повинна робити щось не лише для себе особисто, але, що може, для народу. Я вчитель — і вчила. Та головне — це виховання.
Левкадія Євстахіївна добре розуміла, що словами-повчаннями: «треба робити так і так», чи криком не досягнеш жодного результату, тож старалася бути й дипломатом, і психологом.
— Діти мають виховуватися не в якійсь залізній дисципліні, їм треба дати приклад, і саме вчитель має бути дзеркалом і прикладом, — каже співрозмовниця.
Їй і нині болить, що, можливо, не все вдавалося. Тоталітарна система пильнувала навчально-виховний процес. Що мав говорити учням свідомий учитель, якого батько й брат воювали за волю України, який усі ці речі добре розуміє й так вихований, що вважає чесність найвищою людською сутністю?
— Було важко, на уроках у думках себе зупиняла: «Тепер буду контролювати себе, щоб зайвого слова не сказала». «Вічний революціонер — дух, що тіло рве до бою…». Маю пояснити дітям, що таке дух, душа. Я це замовчую. Атеїзм учив, що душі немає. Все — матерія. А думки? Це вже є матерія? Ні. А з чого вони походять? З почуттів, з душі, з серця… Коли зустрінуся з випускниками вже в ці часи, кажу: «Я вас не довчила. Зрештою, як і ми всі…».
— А були у вас улюблені учні?
— Я працювала для дітей, у мене були всі рівні. Улюблені чи не улюблені — ставлення було однакове. Привілеїв не було. На цьому стояла.
Пані Левкадія керувалась тими ж нормами оцінювання, що й при вступі до вузів. Як багато педагогів її покоління, була принциповою й вимогливою, вчила, «не дивлячись на особу». Чи всім це подобалось? Без сумніву, така життєва позиція викликала повагу. Справедливість — це те, на що дитина дуже чутливо реагує, чого насамперед очікує від наставника. Жодних подарунків на свята не приймала, бо вважає, що найкращий подарунок для вчителя — це квітка, «і то та, що ти виростив сам і приніс до школи». Чому? «Бо діти не заробляють»…
Чоловік Левкадії Євстахіївни, Мирослав Лучицький, із яким прожили в парі 57 років (помер у 2005-му), довший час також працював у Серафинецькій школі. Коли оселились у Городенці, до села на роботу добирались автобусом, а деколи й пішки.
Коли зазоріла довгоочікувана незалежність, Левкадія Лучицька стала однією з перших, хто відгукнувся на вимоги часу. Після довготривалої радянізації суспільства найперше, що було потрібне, — це національно-патріотичне виховання. Її талант учителя, організатора втілився по-новому. Очолила городенківську філію «Союзу українок». Це було активне життя, сповнене творчого пошуку.
— У Городенці був осередок до півсотні членів, також у Серафинцях, Глушкові, Чернятині, Вікні, Вербівцях. Ми організовували ювілейні вечори письменників, поетів, які замовчувалися, зокрема, письменника Богдана Лепкого, що створив цілу епопею образів часів гетьмана Івана Мазепи. Врочисто відзначили столітній ювілей патріарха Йосипа Сліпого. Відновили свято Матері: зібрали матеріал, разом із працівниками культури організували вечір. Провели культурно-просвітницькі конференції, наприклад, на тему: «Жінки, які відіграли вагому роль в історії України», починаючи від княгині Ольги, Мотрі Кочубеївни, яка також була патріотом країни, й до сучасних днів. Відбувся також з’їзд «Союзу українок», присвячений історії Городенківщини — «Мій рідний край — моя історія».
Зараз Левкадія Лучицька є почесним членом «Союзу українок» країни. Має багато грамот, подяк від районної, обласної влади, якими нагороджена в різні роки. За активну культурно-просвітницьку діяльність та з нагоди поважного ювілею її нагородив грамотою голова ОО ВУТ «Просвіта» ім. Шевченка Степан Волковецький.
Та незважаючи на вагомі кроки, зроблені на теренах просвітництва, вже в незалежній Україні найбільше цю поважну жінку-патріота, як, мабуть, багатьох свідомих українців, «лякає той хаос, безпорядок, безвідповідальність», що панують у суспільстві. Це, власне, те, що стало приводом до написання Ліною Костенко її «Записок українського самасшедшого».
— Я за всіх дітей чи учнів переживаю, мені серце за кожного болить, — тривожиться Левкадія Лучицька за майбутнє молодого покоління, серед якого, вона переконана, є багато мудрих і порядних людей. У свої дев’яносто літ вона багато читає. До ювілею отримала від сина й онука книги «Сила м’якого знака або повернення Руської правди» та «Свого не цурайся». Про родину розповідає небагато.
— Запитуєте, скільки правнуків? Та навіщо тої математики? Хай здорові ростуть! — усміхається ювілярка.
Спілкувалась
Олександра ЛАЗАРОВИЧ.
