Деонизій ГВОЗДИК: «За все дякувати Богові!»

0
595

 

Цьогоріч виповнюється 30 років із часу, коли гнана й переслідувана радянською владою Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля. Відродитися вдалося завдяки відважним і самовідреченим вірним, які більше сорока років, ризикуючи життям, не дали їй, насильно ліквідованій в 1946 році, зникнути. Підтримували канони віросповідання не лише священики, а й свідомі християни та націоналісти, одним із яких був городенківець, переселенець із Надсяння Деонизій Гвоздик

На жаль, цей по­важ­­ний пан у 94-літньо­му віці не­що­давно відій­шов у вічність. Та, на щастя, встиг по­спілкуватися з «Краєм»,  розповівши, як у його оселі близько трид­цяти років підпільно правили службу Божу греко-като­лиць­кі свяще­ники. Було надзвичайно приємно розмовляти з інтелігент­ним і привітним добро­дієм, який тепло зустрів у своїй затишній та акурат­ній оселі. Він дякував Богові, що всти­гає розпо­віс­ти людям, як нелегко було виживати церкві. Наголошував, щоб шану­вали її та вірили в Бога, який чудесним способом охороняє й підтримує своїх вірних.

– У 1946 році прийшла жор­сто­ка комуна, – почи­нає розповідь пан Деони­зій. Закрила греко-като­лиць­ку церкву й оголо­сила дію­чою лише пра­вос­лавну, хочеш чи ні. Але то «пра­во­славіє» було «криво­славієм», відлом­ком від Христової віри, бо не признавало Папу Рим­ського наслідником Ісуса, а мало свого «божка» в Москві. Як греко-като­лик, я присягав на вірність Ісусові Христові, тому не перейшов на їхню віру й не ходив до їхньої церкви. Але біда була не тільки в тому, що забрали всі хра­ми, а й не було кому пра­вити за нашим обря­дом. Арештували всіх греко-католицьких свя­щеників і поклали перед вибором – або переходіть на право­славіє, або – на каторжні роботи до Си­біру. Біль­шість вибрала вислання, бо не хотіли зректися своєї віри. Аж через десять років, коли повернулися деякі засуд­же­ні свя­ще­ники, почала­ся нова ро­бота. В моїй хаті від­прав­ляли служби. Тут була Свята церква, – з якимось особливим благоговінням пан Деони­зій поглядом показує на две­рі сусідньої кімнати. – Тут і паску святили, і шлю­би брали, й дітей хрестили.

– Вас не переслі­дували за це?

– Це чудо Боже, що хоч моя хата була вічно обставлена такими хлоп­цями, які доносили до уряду, та жодного разу кагебісти не заходили!

Одного разу бачив, як начальник КДБ, його пріз­­­вище Вермій, особис­то заглядав у вікно. Видно сказали йому, й він сам прийшов перевірити. Але не зайшов до хати. Ду­маю, він був обережним і не хотів робити зла! У хаті тоді був підпільний Єпис­коп Дмитерко. Саме за­вершилася відправа, я вийшов на вулицю гля­нути на обстановку, бо мають люди виходити. Дивлюся, а цей Вермій стоїть на підмурівку, три­мається за підвіконня й заглядає у вікно. Що він там бачив, не знаю, бо служба відправлялася не в тій кімнаті. Але побачив мене, спустився на зем­лю, пройшов подвір’ям до воріт і пішов! Ні він мені не сказав нічого, ні я йому. Це була Божа сила, бо якби він захотів, ми всі були би на Сибірі!

– Багато людей при­ходили? Не боялися, що за ними стежать?

– Може й боялися, але ри­зикували. Бувало по де­сять, а то й п’ятнадцять чо­ло­вік. Із тих, кого па­м’я­таю – Володимир і Ольга Вань, Марія Терлець­ка. Більшість па­ра­фіян вже відійшли у віч­ність. На свята менше зби­ралось, бо тоді більше сте­жили, але родина була завжди.

– Де ще в Городенці відправлялися під­піль­ні служби Божі?

– У сестер-монахинь, які жили на Монкуті. Серед них особливо мені запам’яталася сестра Па­сива. Відправи були й у мами моєї дружини Софії Гайдук. Усі були зв’язані лише через родичів чи близьких знайомих. Усе мусіло бути прихованим, бо могла бути біда.

– Отці, мабуть, не могли носити об­ла­чен­ня.

– Так. Але священики й тепер не дуже виділяю­ть­ся серед інших людей. Більше тягнуться до світу, вберуться в джинси та й ходять. А раніше так не було, особливо це бачив, коли жив у Польщі. Якщо священик уже вибрав свій шлях, то мав поводи­тись відповідно й ходити в дов­гій сутані щодня. Прига­дую, як приходив отець до школи вчити нас релігії. То була особа поважна, яка відрізнялася від інших.

– Як організовували службу Божу, то ж треба було мати відповідні церковні речі?

– Молитовники, хрес­ти, образи мали свої, бо ж самі віруючі. А дещо приносили священики.

Фото зі сімейного архіву, зроблене після першої служби Божої в оселі Деонизія Гвоздика. Тоді отець Федеркевич уділив перше Причастя його синам Миронові й Нестору.

– Пам’ятаєте першу службу Божу у Вашій оселі?

– Так, то було Перше Причастя моїх двох синів Мирона й Нестора, при­близ­но в 1962 році. Й так служба Божа правилася в моїй хаті аж до 1989 року, поки не стала вільною Україна й наша церква вийшла з підпілля.

Першими до нас по­чали приходити о. Бартко й о. Федеркевич, коли повернулися зі заслання. Вони мешкали до кінця життя у Городенці. Отець Бартко, якого підпільно висвятили єпископом, правив увесь час, прихо­див щонеділі. Отець Фе­дер­кевич, пригадую, осе­лив­ся у пані Гарбіньової. Вона прийняла священика на проживання, бо меш­кала сама, відколи її дочка втопилася у Дністрі. При­їжд­жали Єпископ Ста­ніслав­щини Дмитерко, отець Гузан із Гуцуль­щини, священики зі Сня­тин­щини. Вони дуже ста­ра­лися, щоб католицька віра не пропала,  збирали молодих хлопців, яких хотіли вчити підпільно на священиків. Моїм синам теж пропонували, але вони відмовились, бо хотіли йти у світ.

– Мабуть, найне­без­печ­ніше було перехо­вувати в хаті церкву тоді, коли Ваші сини ходили до школи, бо це ж діти…

– Дуже небезпечно! Викликали дружину до школи навіть за одяг, коли діти на християнські свята приходили краще одяг­нуті, ніж на державні. Доводилось викручува­тися… Влада не пропус­кала навіть дрібниць. Але Бог охоронив, що серйоз­них проблем ми не мали.

Вчилися мої сини ду­же добре. Але на роботі керівних посад не досяг­ли, бо націоналістів тоді не визнавали. Старший Ми­­рон закінчив інститут за спеціальністю ветлі­каря, поклали його голов­ним лікарем у районі, працю­вав рік. Тягнули до партії, а він не погод­жувався, мовляв, недос­відчений у партійних спра­­вах, батьки родом із Польщі й не виховували «як треба», й що ще треба йому обіз­натися з пар­тією. Але чекати не стали, зняли його з посади, став лабо­рантом. Йому й там непо­гано було, та най­важ­ливіше, що був чес­ним християнином! – пан Деонизій легко стукає по столі на підтвердження своєї впевненості. – Як і Нестор. Його також тяг­нули поповнити партійні ряди, але він сказав, що хоч має освіту зоотехніка, та краще піде шуфлею працювати, але до партії не вступить! За таке при­ниження партії міг по­платитись не лише робо­тою. Його і зняли з поса­ди, поклали працювати в інкубаторі.

– А на Вашій роботі не відбилися націона­лістичні погляди?

– 40 років працював на цукрозаводі на не­високій посаді – бри­гадиром у будівельній бригаді, бо не був партій­ним. Хто в партії – був «наш чоловік», а я був «не наш». Та все одно мене дуже поважали, на­го­роджували грамота­ми, бо був добросовісним. Хоч то було все державне, а до спільного, зазвичай, люди ставились не так відповідально, як до сво­го, та я все робив чесно, бо так Бог приказав. Він дав мені талант – за що брався, все вдавалося добре. По будові вмів усе – й штукатурити, й дах крити, й оздобити різно­манітно. На ту пам’ятку зробив капличку біля своєї хати. Також щоб пам’ять не пропала, як нас із Польщі дуже жорстоко вивозили, вирішив зроби­ти пам’ятник жертв пере­се­лен­ня. Своїми руками спорудив його на Родни­ків­сь­кому цвинтарі. Зро­би­ли урочисте відкриття в 1995 році, на яке зібрали­ся усі переселенці.

– Дружина розділяла Ваші погляди?

– Віра також пересе­лен­ка з тої ж місцевості, я ще там її знав. Городен­ка й тутешні люди мені не по­добалися – дуже не­осві­чені, некультурні, ви­го­ворювали негарні сло­ва… А там, де я виріс, ідеалом була скромність, тому я й вибрав «свою», яка ви­ховувалась у такому ж дусі. Й красива була, дуже мені сподобалась. Так ми й побрались, – тепло ус­міхається пан Деонизій та після невели­кої паузи про­довжує. – Ко­ли наша церк­ва була підпільною, свя­щеники передавали через неї до­кументи до Польщі, які мали прямувати далі – до Риму. Це теж було ризи­ко­вано. Вона прив’язала собі до ноги, щоб було непомітно. Але трапилося так, що хтось побачив, як отець Дмитерко в Івано-Франківську передавав їй документи через вікно в потязі. Через якихось хви­лин 15 наскочила мілі­ція й оголосили всім вий­ти, крім неї! А вона яки­мось дивом, коли ті вига­няли людей, витяг­нула документи й кинула за сидіння. Вони їх усе одно знайшли, але не в неї. Є Бо­жа сила! Поїхала до Поль­щі, хоч документи вже й не вдалося пере­дати.

– А Вас ніколи не арештовували?

– Затримали в 1946 році, бо займався організацією національного підпілля. Але я в Бога був заслу­жений, відпустили. Сидів у КГБ лише тиждень.

Нас із Богданом, через якого й мене взяли, три­ма­ли у високому будинку біля парку за церквою, там було КГБ. Його зло­вили з агітками проти радянської влади, в яких писало, щоб не служити москалям, не виконувати їхні накази, не вступати до партії. А він сказав, що і я розносив, хоч я цим і не займався. Тут, де нас тримали, у верхньому вікні не було гратів, тож Богдан відкрив його й утік. Уранці приходить кагебіст, питає, де Богдан. Кажу, що спав, не знаю. «А ти чого не втікав?» – питає. Відповідаю: «Мені чого тікати, як я не ви­нен?». І уявляєте, він каже: «То йди додому!» Як мене Бог захистив! Це чудо! Мене відпустили.

Був ще один випадок. У Торговиці розташову­вались бункери, де пере­хо­ву­ва­лися наші хлопці. А я у майстерні на заводі робив сита діаметром десь 40 сантиметрів, які клали на кінці люків, щоб було чим дихати у тих бункерах, і прикривали бур’янами, щоб не було видно. І хтось мене здав. До мене прий­ш­ли, а я швиденько знай­шов сито, яким сіяли му­ку й пока­зую. Почав їм розказу­вати, що навіть не знаю, що таке бункер. Так мене Бог урятував знову.

У нашій організації було багато хлопців. Пра­вила були жорстокі. Коли при­й­шов наказ, щоб не роз­пов­сюджувати комсо­мол, а одна з наших таки вступила, то її попереди­ли. Коли не відступила, бо була національно слаб­кою, то задушили, щоб інші не зраджували. Бо писалися які-небудь, лиш би в пар­тію. Не раз хвали­лися люди: «А моя дочка на такій посаді, а син на такій…», а на запитання чи партійні, відповідали: «Ну, аякже!» Ще цим і тіши­лись! Ті молоді навіть не знали, що таке національ­ність! Та радянська влада наробила біди, ой нароби­ла! То й до сьогодні ще триває… – пан Деонизій сумно киває головою, на його очах виступають сльо­зи.

Відкриття пам’ятника жертвам переселення із Надсяння, який власноруч виготовив пан Деонизій. 1995 рік, Родниківський цвинтар, Городенка.

– В чому секрет Ва­шо­го довголіття, здо­ров’я?

– Так Бог допомагає. За все треба дякувати Йому! Якби Він і Матінка Божа мене не берегли, то я би пропав. Ми підвладні Богові. Щодня молюся.

Дуже люблю усе ру­ка­ми робити. Дав Бог хист і вміння – ще би робив, але пальці терп­нуть. Ще важливо, що ніколи не зловживав – ні пив, ні курив. Не затрою­вав себе. Тому так про­жив і маю пам’ять добру.

Тішуся, що з дружи­ною виростили двох си­нів, лиш жаль, що вона і старший уже померли. Маю двох онуків і двох правнучок. Але вони до мене не приходять, бо не мешкають у Городенці.

– Що би Ви хотіли сказати нашій молоді?

– Хай молодь тримає­ться й не кориться, – пан Деонизій наголошує, пог­ляд стає рішучим і твер­дим, – хай не падає під московським чобо­том, який топче й топче Ук­раїну! А ще важливо, щоб люди були релігій­ними. Мусимо триматися віри, й Бог нас врятує! Бо без Бога ми нічого не варті!

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я