Хірург від Бога

0
357
Олексій Попович

Він народився напередодні другого Спаса, одного з найбільших цер­ковних свят – Преображення Гос­поднього. В цей день Бог назвав Христа, ще за його земного життя, своїм улюбленим сином

– Це добрий знак, – сказав тоді щасливій матері місцевий священик. – Хлоп­чик зростатиме в прав­ді й любові, самим своїм іменем вершитиме благі діла.

Лесик – так назвали сво­го єдиного сина Поповичі – дійсно зростав у правді й любові, бо ніколи не чув у хаті лихого слова, брехні. Змалку знав ціну хлібові, який появлявся на столі вряди-годи, бо на тяжко зароблені в колгоспі трудо­дні видавали кілька при­горщ зерна, та й то раз у рік, десь посеред зими. Про білі паляниці не було й мови: яке ліпше збіжжя було, то берегли до Великодня, щоб паску спекти. Словом, біду знав, то й помагав батькам, як міг – спершу по госпо­дар­ству, пізніше, вже біль­ше­ньким, ходив із мамою порати бурякові плантації.

– Газдівська дитина ро­с­­те в Поповичів, – хвалили люди. – Що працьовитий, а що послушний, ще й вчи­ться добре…

Але все колись кінчає­ться – чи добре, чи зле. Закінчилося в рідних Топо­рівцях і Лесикове ди­тин­ство. Та й Лесиком він перестав бути, бо подався в чуже село на науку, влас­не, пере­брався в Серафин­ці, де пла­нував здобути середню ос­віту. Й став прос­то Лесем, почасти й Олек­сієм, бо в свої п’ят­надцять виглядав справж­нім парубком. Баба Писар­ка, в якої тут замеш­кав, полюбила його, як рід­ного. Лесик, чи то пак, Лесь допомагав їй поратись і в городі, і в хаті. Ще й шкіль­них друзів залучав до робо­ти. Часто до бідної хатинки приходили Василь Матій­чик, Іван Курганевич, Ма­рій­ка Островська, Ганнуся Бучовська, ділилися всім, чим могли. Вже через гони літ, у поважному віці, Олек­сій Попович скаже: «Рідне село багато мені дало для мого розвою, але Се­ра­финці – неміряно. Тут прос­вітницький дух панував у кожному закутку, пускало перші паростки націо­на­льне відродження».

Селові, де здобув серед­ню освіту, й нині вдячний Олексій Петрович. Воно й дало йому путівку у велике життя. Він щасливий, що за першим разом вступив на навчання в медінститут.

Я пишу ці рядки про Олек­сія Петровича й ловлю се­бе на думці, що все це якось не так виглядає, як має бути, адже за біографічни­ми да­ними (народився, вчив­ся, вступив) мало би бути щось важливіше, сут­тє­віше, принаймні, за цим усім насамперед має бути образ людини, про яку роз­по­­ві­даєш. Найкраще, ма­буть, коли почну із нашої нещо­давньої зустрічі, під час якої я пережив кілька приємних хвилин. По-пер­ше, Олексій Петрович (так нині його величають усі, хто знайо­мий із ним чи чув про нього) весело кинув (що не могло мене не потішити):

– Привіт, тезку!

По-друге, коли я щиро ска­зав, що гість виглядає на 50, а не на цілих вісімдесят, він дружньо поплескав ме­не по плечу й запевнив, що мені теж нічого не бракує.

Й ось сидимо навпроти, очі в очі й я запитую:

– Як появилася в се­лян­­ського хлопця мрія ста­ти лікарем?

– Мені ще в школі запав у душу образ лікаря. Може, й банально це прозвучить, але цей образ прийшов із п’єси Корнійчука «Платон Кречет».

Я йому розповідаю, що вперше зустрів його в ра­йон­ній лікарні, яка роз­міщувалася в нинішньому тубдиспансері. Тоді до хі­рур­гічного відділення не просто було потрапити: ми з відвідувачами могли лише спостерігати за тим, що робиться в його коридорі; час від часу з палат вихо­дили хірурги – не люди, а Боги… І серед них – Романа Блонського, Василя Куль­чинського, Мирослава Під­вербець­кого – появлявся й він – Олексій Попович. Вар­то було побачити: статний, мужній. І красень…

– Чи відчували ви себе Богами? – перепитую.

– Ні, Богом себе не від­чу­вав, – усміхається. – Але прагнув стати Богом у ро­боті… Правда, голову ви­соко тримав – це в мене з роду. Радість розпирала груди від того, що можу прислужитися людям, що вони вірять мені й по­кла­даються на мене.

– Тепер так почувають себе всі лікарі?

– За всіх не знаю, але ми, власне, моє покоління пов­ністю сповідувало клят­ву Гіппократа, бо йшли до неї націлено. Пізніше, па­м’я­таю, поступав у медич­ні вузи за престижу, батьки, чого гріха таїти, мусили розкошелюватися… Ось і плодилися різного гатунку спеціалісти, яких не ціка­вить доля людини. Мені осо­бисто що могла дати мама? Хіба кусень хліба в торбу…

–  Із однокласників хтось теж був одержимим, як ви?

– Той же Василь Матій­чик. Після вузу працював заступником директора Заліщицького сіль­сько­гос­подарського технікуму, Іван Курганевич – у Гене­ральному штабі Збройних Сил, Ганна Бучовська, до речі, відмінниця  – го­лов­ним провізором централь­ної районної лікарні… Та практично всі, кого знав, із ким сидів за партою, знай­ш­ли себе в суспільстві, за­служили шану в людей…

– Траплялося, що в якусь мить, хвилину пожа­ліли, що обрали професію лікаря, тим паче – хірурга? Це ж денно й нощно тяжка виснажлива праця…

– Ніколи, з часом ще більше загартовувався, приходило переконання, що інакше й не могло бути. Мене й зараз проймає гордість за те, що тисячам людей я врятував життя. Щоб глибше опанувати фах, я захистив канди­дат­ську дисертацію.

­– Пам’ятаю вашу дру­жину, Марію Михайлівну. Вона очолювала лабора­торію ЦРЛ. Завжди при­вітна, доброзичлива…

– Кажуть, що Бог заби­рає кращих людей, – зітхає Олексій Попович. Опісля, невесело всміхнувшись, додає:

– Я ще, мабуть, не за­слу­жив у Всевишнього, щоб бути біля нього.

– Що можете сказати про медичну реформу в районі?

– Не відбулася вона так, як мало би бути. Ось є надія на сімейну медицину, од­нак для неї ще нема відпо­відної бази. Вона – в зарод­ку.

            – Ви підтримуєте зв’я­зок із ЦРЛ? Мабуть, у вас є багато друзів серед її пер­со­налу.

– Як мінімум раз у тиж­день буваю в лікарні. Ста­раюся, щоб не дізналося начальство – менше роз­мов. Одягаю білий халат – і роблю обхід. Поверх за поверхом, відділ за від­ді­лом. Цікавлюся новинами, зокрема в діагностиці, ліку­ванням хворих у стаціо­нарі… Зізнаюся, що я зараз дивлюся на медицину зов­сім іншими очима.

– Це зважаючи на ваш більш як півстолітній стаж на цьому поприщі?

– Так.

– Нещодавно до редак­ції заходив ваш син Ярос­лав. Виявляється, він пі­шов стежками батьків.

– Ярослав – кандидат ме­дич­них наук, доцент, опуб­­лі­ку­вав більше 60 нау­ко­вих праць, працює в пер­шій мі­сь­кій лікарні анесте­зіо­ло­гом-реаніматологом, ви­кла­­дає на кафедрі після­дип­ломної під­­го­товки лі­карів. У Ярос­ла­ва є донечка Юля, яка нав­чається на п’я­тому курсі Львівського дер­ж­­­­універси­тету імені І. Фран­­ка. Правда, внучка буде юристом, а не меди­ком. Наша дочка Га­лина здобула дві вищі ос­віти, за другою – медик. Її син Олексій нав­чається на п’я­тому курсі медуніверси­тету. Буде сто­матологом.

– Діти, внуки наві­дую­ться?

– Частіше дочка.

– Ви б з’їздили до села. Часто й мені сниться бать­кова хата.

– Над’їжджаю в Топо­рівці. Та останнім часом усе більше на поминальні служ­би та на могили, – нітиться Олексій Петрович, а в очах зблискує непро­хана сльоза. – Лиш одна відрада: в топо­рівській цер­к­ві заспо­кою­юсь, душею відходжу. В багатьох церк­вах був, але в топорівській – найкраще. Може, тому, що мене в ній хрестили? – питає мене й сам відпо­відає:

– Певне тому, що мене там хрестили…

Він надовго замовкає. Мовчу і я. Думаємо кожен про своє. Раптом Олексій Петрович веселіє.

– Не так давно в мене були гості по лінії вуйка Василя, татового брата, – каже з гордістю. – Його правнучка Юля приїжд­жала. Вуйка Василя замор­дували в ГУЛАГівських таборах. Він був свя­ще­ником у Городниці, в 40-му арештували й вивезли в Сибір. Там він і похований.

– А на ювілей хіба мало буде гостей? – питаю я. – Та в хаті столів не стане на всіх.

– Звісно, – погод­жує­ться Олексій Петрович. – Дзвонять, пишуть…

Ми прощаємось. Я ще довго дивлюся йому вслід. Ставний, високий. Красень в анфас і профіль. Комусь — Лесик, комусь — Лесь, а всім нам – Олексій Попо­вич. Хірург від Бога.

О. ЛЕСИК.

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я