27 квітня 2024
Тепер не така  вже й біда…

Тепер не така вже й біда…



Нелегка життєва стежина вела Лідію Мартинсон через різні випробування й кидала в несподівані обставини. Та мужня пані все витримувала – пере­жила голод і втрату рідних, працювала й у колгоспі на різних роботах, і на бурінні свердловин, і медсестрою. А своє призначення знайшла у вчи­тельській роботі – більше тридцяти років навчала дітей історії. Сама ро­дом із Хмельниччини, більшу частину життя прожила в Городенці, тут із чоловіком Дмитром виростили трьох дітей. І тепер у свої 93 роки, хоч вікові хвороби час від часу дають про себе чути, продовжує невтомно по­ра­тися у своїй оселі й на обійсті, обробляє город, вирощує багато вазонів.

Пані Лідія трепетно бе­ре до рук старі фото­гра­фії. З них усміхаю­ться її діти й учні, родичі, з якими по­про­ща­лася на­завж­ди. По-вчи­тель­ськи послідовно й ціка­во розпо­відає насиче­ну різними перипетіями історію свого життя. Та й не дивно, адже, хто краще зможе розпо­вісти, ніж вчи­тель історії? З її оповіді можна було б написати цілу монографію з історич­ним екскурсом другої по­ло­вини минулого століття й теперішніх часів. Для вас, дорогі читачі, «Край» підіб­рав найзво­руш­ливіші миті з життя, якими люб’язно поділи­лася пані Ліда:

– Найважчим був 1933-й рік, коли почався голод. Говорили тоді, що дуже багато зерна висипали в море. Люди так ослабли, що аж ходити не могли. Деякі сиділи на цвинтарі, чекали смерті. Мої батьки мусіли працювати в кол­госпі, їх не було з ранку до вечора. А ми троє – брат, сестра і я – весь день голо­дували. Їли, що лиш з’яв­лялося –  листя з липи, цвіт акації, зелені дрібні яб­лучка. Як підріс часник, то з’їдали з листям головку без хліба. Бо хліба не було взагалі...  Батькам у кол­госпі давали на обід суп, то вони не з’їдали, а при­носили вве­че­рі нам до­дому в півлітро­вому чер­пачку, розбавляли моло­ком, і так раз на день ми харчувалися. Нестатки бу­ли жахливі – до школи восени пішла боса в одно­му платтячку, не мала на­віть светрика.

– З Вашої родини ко­гось висилали на Сибір?

– Спершу в 1932 році енкаведисти взяли діда – він був адвокатом за цар­ської влади. З часом прий­ш­ла звістка, що за рік він помер на важких роботах – вирубуванні лісу аж під Фінляндією. Розповідали, що було дуже важко, харчу­валися корою з дерев, а як дерево падало, то бігли під нього, щоб їх забило. Лю­дей стільки гинуло, що скла­­­дали в стоси, як дрова.

Наступним був батько. Пам’я­таю, як сьогодні, той день – 12 жовтня 1937-го року. Вдосвіта батько про­кинувся й дуже стриво­жено розповідав мамі свій сон, мовляв на нас нас­кочило КДБ, ми всі тікали, аж поки попадали в яму й там нас упіймали. Раптом гучний стук у двері! Пес гавкає, аж розри­ває­ться. Кричать, щоб відчи­нили. Батько вийшов, сто­ять начальник КДБ Лєр­ман, пам’ятаю його донині, сільський голова, вико­навець і кажуть: «То що вам, Козютинський, сни­лося?» Видно вже під  вік­нами чатували й чули! І дають батькові документ про арешт.

Забрали його. Провели обшук, дуже багато речей конфіскували, багато фото­гра­­фій. Тримали в тюрмі, потім відправили на вис­лан­ня до Маріїнська в Росію.

– Ви ще з батьком після того бачились?

– Ні, лише через роки прийшли документи, що він там помер. Спогади про нього дуже теплі. Він хоч працював мулярем, та ду­же гарно грав на всіх му­зич­них інструментах. А такий чудовий голос мав! Як у виставі заспівав, то люди кричали: «Миколо, ще спі­вай! Не продовжуйте вис­таву!» Ще був най­силь­нішим у селі. Якось, ще в молодості, уночі він їхав возом і побачив у Кам’янці-Подільському на дорозі пораненого чоловіка. Там був обрив між старим і новим містами, над яким розстрілювали людей. Вия­вилося, що той бідака ви­повз із обриву, виживши після розстрілу. Батько його підібрав, виходив. Ми­нули роки. Тато був на війні, на три роки потра­пив у полон до Німеччини, після повернення одру­жив­ся. А вже після його арешту до нас додому прий­шов той чоловік, роз­питував, де Микола Козю­тинський. Ма­ма йому все розповіла, й він пішов. Ми не знали, що ця батькова добра справа ще нас урятує.

– Після арешту батька Вам, мабуть, було нелег­ко?

– Так, через деякий час і нас відправили на ви­силку. Мама зібрала з до­му, що могла, і нас, трьох дітей. Була ще малою, а так мені закарбувалося в пам’яті, що нас, як корів, загнали до того вагону, ставилися як до чогось посліднього. Ми на­віть нічого не казали – були залякані, зацьковані. Їха­ли дуже довго. Людей бит­ком набито, тут і їли, тут і оп­равлялись... Це було жах­ливо. Хоч і їсти не було що, мали зі собою сухий горох, його й потрохи жували.

На якійсь станції зупи­няє­ться потяг, відкриваю­ться двері й енкаведисти кричать: «Козютинська, на вихід!» Ми завмерли. Мама у сльози: «Люди! Це вже мене на розстріл беруть!» Не бере ні речі, ні одяг, все лишає, виходить. Ми хо­ваємось за людей, а вони нас виштовхують! Бо самі боялися. Той дає сухарика, той шматочок хліба, лише щоб ми вийшли. Стали ми під вагоном, напівроз­дяг­нуті, голодні, перелякані до нестями… Я тоді втра­тила мову. Добре не пам’я­таю, що там детально від­бу­валося, але нікого з нас не розстріляли. Навпаки, посадили до якогось тран­с­порту й відвезли додому. Виявилося, що той чоловік, якого батько врятував у Кам’янці, тепер віддячив добром за добро. Коли він довідався, що батька взя­ли, поїхав його звільняти. Мав вплив, бо працював із Косіором, який тоді був першим секретарем. Звер­­нувся до Молотова, той дозволив йому, але батька вже не було… Зате вдалося врятувати нас.

Тепер не така  вже й біда… Найдорожче фото, адже на ньому вся сім’я разом – пані Ліда з чоловіком Дмитром і діточками Жанною, Толіком і Вітею.

– Коли повернулися додому,  життя налаго­дилося?

– Та де там… Ми повер­нулися до чисто порожньої хати, одяг лишився в потязі, а з хати люди все порозби­рали. Зима, а в нас ні пос­телі, ні чим накритись і ні­чого їсти. І ще й бояться допомогти навіть сусіди, бо ж ми – «вороги народу».  Так би й пропали, якби не наша бабуся, яка прино­сила нам молока. Нази­ваю її святою, бо вона нас уря­тувала.

Після повернення з ви­силки брата виключили зі школи. Навіть директор ходив за нього вступитись, щоб не виключали, бо був дуже талановитим, але ні­чого не допомогло. Він умів гра­ти на всіх музичних ін­стру­ментах, і де лише було ве­сілля, ішов. Як грав цілий день, а часом і два дні, да­вали буханку хліба. Вмів працювати на трак­торі, але його не брали, адже «ворог народу». Як­раз су­сід приї­хав із Сибіру й загі­тував бра­та, якому тоді було лиш 15 років на шахту до міста Орськ Челя­бин­ської об­ласті. Зібрали які могли гро­ші на дорогу, й він поїхав. Пи­сав, що йому там добре, обі­цяв повернутися. Ко­ли по­ча­лася війна, взяли в мат­­роси й він не приїхав до нас більше… Так і дони­ні не знаю, що з ним стало­ся, де він загинув. Думаю, як­би був живим, то дав би зна­ти...

Як почалася війна, то стало ще важче. Ми ще від тої біди не відійшли, а тут нова біда. Не було що їсти, поля позаростали, оброб­ляли лише клаптиками. Змушували працювати, а давали мізер. Доводилося ходити вночі, щоб хоч кілог­рам зерна натовкти на полі й тікати, щоб донести його додому.

Сестру забрали на ро­бо­ту до Німеччини. Ми лишилися з мамою вдвох.

– Що було після війни?

– Мені було важко, бо я ж «ворог народу». Працю­ва­ла в колгоспі за маму, «витягала норму», бо вона хворіла. Згодом відпра­вили мене на буріння арте­зіан­ських колодязів у Киє­ві. То дуже важка робота, та й їсти не було що. Якби була ком­сомолкою, то мож­на було влаштуватись краще. Му­сіла якось ря­туватись. Піш­ла у своєму селі до дівчат, і поки голова був у від­ряд­женні, вони мене прийня­ли до ком­сомолу й дали довідку. І хоч коли той по­вер­нувся, то вчинив скан­дал, та мені на їхню довідку в Києві таки видали ком­сомольський квиток.

Пішла на курси мед­сестер, але знову невдача. На квартиру, в якій я винай­мала кімнату, повернулися колишні господарі-євреї й виселили. Вирішила пої­хати додому. А грошей не­ма. Й досі не по собі, що доводилося так викручува­тись. Вирізала ножиком дірку в підкладці жакета й сіла до вагона без квитка. Підходять перевіряти квит­­ки, відкриваю жакет, а там дірка: «Ой-йой-йой, – бідкаюся, – мене обікра­ли!» Біда змусить робити що хоч…

Вдома пішла працю­вати до колгоспу різно­робочою. Було дуже важко, вирішила продовжити вив­чати меди­цину. В Кам’янці закінчила на відмінно ме­д­училище. Направили на роботу мед­сестрою, ходи­ла через ліс щодня за 12 кі­лометрів, зарплата ма­ла, ні снідала, ні обі­дала. Ви­рішила, що треба вчи­тись далі. Приї­хала всту­пати до медінсти­туту в Іва­но-Фран­ківську. А то наїха­ло ге­нералів і всяких впли­вових начальників із діть­ми, й мені порадили якісь добрі люди: «Ди­тинко, як ти тут поступиш? Іди в учи­тель­ський інститут, там не­до­бір». Так і зро­била. Всту­пила, та ще й дали мені стипендію, сама вже себе й утримувала. Згодом вийш­ла заміж, на­родила дітей, влашту­ва­лася на роботу вчителем історії в Горо­ден­ці. Також було нелегко, але якось день за днем у ро­боті, у клопотах життя і йде...

– Ви стільки пережили, що дає силу не падати духом?

– Вже й сама себе пи­таю! Живеться важко, бо пенсії мало, субсидії треба виходити. Не так давно перенесла опера­цію, вдяч­на лікарям, що мене вря­тували. А ще поза­торік тра­пилась у домі по­же­жа. Палила дровами, й десь видно стрибнула іскра. Зго­ріли всі запаси, одежа, килими, картини, штори. Ще й досі не можу доробити ремонт, бо гро­шей не виста­чає. Але маю город, стара­юсь робити, що можу. Та й добрі люди допомагають. Якщо порів­няти, як голоду­вала від 1933-го наступних років двад­цять, то тепер не така вже й біда...

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ.

 

 
Оля Ковалів}
Автор

Оля Ковалів