29 березня 2024
Життя так швидко пролітає –  здається, ніби й не було

Життя так швидко пролітає – здається, ніби й не було



Під такою поетичною назвою недільного листопадового дня у Росохачі відбувся вечір-вшанування пар, які прожили разом понад 50 років. Тема заходу досить оригінальна, адже не щодня так із трепетом говорять про подружжя, які, крокуючи все життя пліч-о-пліч, досягли такого поважного сімейного стажу. Сім’я – це завжди щось святе. Це місце, де завжди тепло й дбайливо, де завжди чекають із любов’ю. Це направду диво, коли двоє людей вирішують назавжди поєднати свої долі, справжній Божий дар разом дочекати до спільної ювілейної дати

Ведучі й автори сценарію, завідувачки Бу­динку куль­ту­ри Марія Микитчук та бібліотеки-філії Наталія Не­скре­ба вміло орга­нізу­вали цікаве дійст­во. Навіть самі учасники, чотири подружні пари, не очікували настільки теп­лого та щемливого свята.

Перше подружжя, з якого й розпочався вечір, – Михайло й Параска Кіщуки з Росохача, які відзначили золоте весілля цьогоріч. Вони – наскрізь інтелі­гент­ні. Пані Параска – вчителька математики, а пан Михайло – медик, але вже на пенсії. Обоє – світлі, приємні люди, від яких випромінюється доб­ро. А, як виявилося, ще й гарно співають у тандемі. Та що й казати – були одними з перших, хто згуртував відомий народ­ний фольклорний колек­тив «Надвечір’я». Разом виростили двох синів і дочекали семеро внуків. На запитання, як потрібно жити в сім’ї, щоб не розбігтися, Михайло й Параска Кіщуки одного­лосно відповіли – треба люби­ти, поважати й бе­рег­ти один для одного власне здоров’я. «Я й досі люблю свою дружи­ну», – із приємністю ді­лить­ся чоловік своїми емоція­ми. «Хочу трішки похвалитися, що й синів виховав, і за своє життя посадив великий сад, – продовжує пан Михай­ло, – де можна поласу­вати яблуками, груша­ми, сливами, пер­си­ками, абрикосами, рос­туть горобина й калина». Турбота про власне обійс­тя для подружжя – пере­дусім. Як зазначає пані Парас­ка, «і в багатстві люди бувають бідними, а в бідності – багатими. Вважаю, що ми – багаті, Бог обдару­вав нас чудо­вою роди­ною».

Ушановували на святі й Михайла та Василину Лагойдів із Прикмища. Разом прожили 63 роки, виховали п’ятьох дітей, наймолодшого Ро­мана народила в 44 роки. тішаться вісьмома вну­ками й шістьма прав­нуками. «Без сварок не­можливо в сім’ї, але треба постійно миритися, вміти визна­вати свою провину, потрібно про­щати», – ділиться своїми порада­ми пані Василина.

Життя так швидко пролітає –  здається, ніби й не було Василина та Михайло Лагойди, с. Прикмище.

Вони вирос­ли разом, знали один одного з ди­тин­ства. Пан Михайло дев’ять ро­ків працював на тракторі, 28 літ – меха­ніком у кол­госпі.

– Слабував мало, один раз заслаб, але дякувати дітям, вони допомогли мені оду­жати, – пригадує він. – Три  роки служив у Приморському краї, біля кордону з Японією, бачив океан. В армії навчився грати на гармошці, відтак хотів, щоб музику люби­ли діти чи внуки, але вони до цього не мають охоти. Скільки зіграв забав за своє життя, що й не злічити.

– Я з армії його чекала, але і з хлопцями дружила, бо не знала точно, чи між нами щось зав’яжеться, – з усміхом додає Василина Лагойда. – Та після його відпустки твердо вирі­шили, що ми – пара.

Як і пан Михайло, так і його дружина понад усе люблять українську піс­ню, вона чимало літ спі­вала в різних аматорських колективах. Каже, що з піснею народилася, з піснею і помре. Тож ра­зом із чоловіком прик­ра­сили дійство музичним сюрпризом.

Запросили на душев­не свято й под­руж­ню пару із Хвали­боги – Франка й Ган­ну Мат­ковських, які більшу частину свого життя мешкали в Росо­хачі. Цікавим було зна­йом­ство цих поважних інтелігентних людей. Він працював на цілині в Казахстані зі знайомим пані Ганни. Туди моло­до­го хлопця направили після навчання у Горо­ден­ків­­ському профтех­училищі. Якось їй надійшов лист від незнайомого хлопця із проханням познайо­ми­тися. Цим незнайомцем і був Франко Матковсь­кий. На той час юна дівчина закінчувала школу. Вона прочитала листа й заки­нула його кудись. Але її подруга ледь не вмовила напи­сати Франкові. «Ар­гументувала тим, що ду­же добрий», – ді­литься спогадами пані Ганна.  Ось так між ними за­в’язалося листування. Як повер­нув­ся з військової служби, обоє вступили до Івано-Франківська здобувати вищу освіту: Ганна на філологічний, а Франко – на історичний.

Життя так швидко пролітає –  здається, ніби й не було Франко та Ганна Матковські , с. Хвалибога.

– Зазначу, що наше студентське життя було цікавим, – розповідає дружина, – ми відвіду­вали драмтеатр, різнома­нітні концерти, де бачили зна­ме­нитостей  Дмитра Гна­тю­­ка, Василя Зінке­вича, Назарія Яремчука, були на зустрічах із акторами Іваном Мико­лай­чуком, Іваном Гаврилюком, пись­­­менниками Олесем Гончаром та Михайлом Стельмахом. Якось перед концертом нам удалося навіть поспілку­ватися з Дмитром Гнатюком, він виявився дуже простим. Незва­жаю­чи на його зай­нятість,  устиг нам ска­зати: «Любіть україн­ську пісню – це окраса нашого народу». Ми, студенти, були дуже від цього щас­ливі.

На третьому курсі, Франко Матковський пі­шов до армії, служив в Естонії. «Завдяки йому я познайомилася з цією прибалтійською країною, жителі якої любили й люблять Україну, –про­довжує пані Ганна. – А незабаром ми виріши­ли поєднати свої долі й разом виховали доньку Аллу». Крім турботи про сімей­ний затишок, родина Мат­ков­ських брала активну участь у культурному житті Росохача, була од­нією зі засновників на­род­ного фольклорного колективу «Надвечір’я». Нині знані й вимог­ливі вчителі на заслу­женому від­починку, та пан Франко не дає нудь­гувати мешканцям Хва­ли­боги і ближніх сіл – на кон­цертах розважає лю­дей авторськими гуморес­ками, які виконав і для глядачів цікавого свята.

Завітала на вечір-вша­нування ще одна сімейна пара в колорит­них виши­ванках – Микола та Ро­залія Лащаки з Росохача. Все своє життя працювали в колгоспі. Пан Микола спершу трактористом, відтак фірманом, дру­жина – дояркою, а пізніше в ланці, дев’ять літ зай­малася і килимар­ством. Яким же треба бути ху­дож­ником, щоб підібрати кольори, нитки, і згодом отримати красивий кили­мовий малюнок. Нині обоє на пенсії, займаю­ться домашнім госпо­дарст­вом, допомагають дітям, яких у них двоє – Марія та Василь, п’ятеро внуків та одна правнуч­ка. А щонеділі завше разом прямують до церкви.

Життя так швидко пролітає –  здається, ніби й не було Розалія і Микола Лащаки, с. Росохач.

На обійсті Лащаків є каплиця, історія якої до­сить цікава. В молоді літа, коли вони почали буду­вати хату, пані Розалії приснився сон, як до них прийшли дівчата з руш­никами і сказали, що на їхньому подвір’ї має бути кап­лиця. «Я рано встала, розповіла все чолові­кові, й ми твердо вирі­шили – хату не збу­дуємо, а каплицю поставимо», – пригадує Розалія Лащак. Важкі то були часи, не вистачало коштів, але все ж хату й капличку звели. Та прий­шов час радянсь­кого без­божництва, почали зні­мали хрести. І якось, коли приїхав один чоловік знімати хрест, пані Ро­залія зайшла до каплиці й сказала: «Я звідси не вийду, робіть зі мною, що хочете». Поїхав. Але не­задовго приїхав інший, ро­сійсько­мовний, якому було однаково що ламати. Та яка то була сила й воля Божа, хрест зняли і вивезли на сільський цвинтар, зате анітрохи не пошкодили каплиці! У часи Неза­леж­ності знай­шлися добрі люди, які допо­могли віднайти той хрест і закласти назад на каплицю. Відтоді й доне­давна на подвір’ї Лащаків 16 травня, у День ска­сування пан­щини, зби­ралися церква, школа, культура, сіль­ська рада. Відправляли молебень, виступали вчителі, від­бувався невеличкий кон­церт і до ранку – танці. Топтали таким чином панщину.

Загалом концерт удав­ся на славу. Органі­затори дійства Марія Микитчук і Наталія Нескреба прикра­сили захід мелодійними номерами, зокрема вис­ту­пами народного ама­торського колективу «Бе­региня», музичними де­кламаціями Марії Воло­щук, комедійною сцен­кою і пісенними компо­зиціями учнів, які прий­шли привітати своїх вчи­телів – учасників свята. Найтеплішими були вітання рідних, особливо в аудіо­записах, оскільки перебувають далеко від рідного села. А солод­ким подарунком для подруж­ніх пар був торт у вигляді хати, який із любов’ю спекла меш­кан­ка Ро­сохача Світлана Фурик.

Юлія МИХАЙЛЮК.

 

 

 
Юлія Михайлюк}
Автор

Юлія Михайлюк