Тільки духовність може врятувати Україну

0
527

Талановитий художник, уродженець Ясенева Пільного Іван Шкварок ще за Союзу виїхав до Росії. Теперішній мешканець Санкт-Петербургу не забуває рідне село, своє чарівне дитинство, батьків, проте сімейні та професійні справи не дають змоги часто бувати в Україні. Але художник люб’язно погодився поспілкуватися з «Краєм»  телефоном і охоче поділився спогадами та  своїми філософськими поглядами на життя.

Його роботи зачаровують – найбільше вражають пейзажі − наче живе море, здається, простягнеш руку й відчуєш запінену хвилю на дотик, ось-ось війне легеньким бризом, чи стрункі дерева на березі річки в м’якому сонячному світлі, зображені так реалістично, що аж відчуваєш природну свіжість повітря й чуєш спів пташини на гілці. Неординарні фантастичні дівчата-квіти й заманливі натюрморти соковитих фруктів також будоражать уяву. Дивлячись на його роботи, здається, що малювати зовсім просто й хочеться спробувати самому. До цього й закликає митець, стверджуючи, що малювати може кожен.

− Що Вас надихає, пане Іване?

Любов давніх майстрів до класичного живопису. Хочу досягнути їхнього рівня. Починав з того, що взявся завзято малювати копії старих картин, ходити музеями, навіть із книжок змальовував. Здобуті таким чином знання, ця техніка неабияк згодилися.

А загалом художника надихає різне – стани та напрямки життя, зустрічі, спілкування, картини інших художників. У мене був великий період, коли малював портрети історичних осіб для церкви, відповідні сюжети, в тому числі ікони. Зараз розмальовую вітраж для церкви зі зображенням Преображення Господнього.

− Як склалося, що Ви живете й працюєте в Росії.

Коли закінчив Косівське училище прикладного та декоративного мистецтва дуже хотів вступити до Ленінграду у вище художньо-промислове училище. Це були ще радянські часи, 1989 рік. Було важко, великий конкурс, довелося тричі «штурмувати» цей заклад, щоб досягнути бажаної цілі. Тоді, ще в дуже молодому віці, не розумів зовсім ні політичних питань, ні національних. Вибирав те, що здавалося на той час найкращим.

Хоч мав можливість навчатися і в Україні. Коли якраз закінчив четвертий курс у Косові, трапився пам’ятний випадок. Виглянув із гуртожитку побачив, як на березі річки група студентів малювала молоду гуцулку з натури. Саме тоді я був серйозним практиком із малювання портретів, побіг зі своїм етюдником, попросив дозволу в професора, який був із ними. Знайшовши одне місце збоку, звідки було видно, сів малювати. Малював я дуже швидко, в мене такий був хист. Приблизно за годину вже намалював портрет тої дівчинки. Коли закінчив, то побачив, що вся група стоїть у мене за спиною, й професор в тому числі, й дивляться на мою роботу. Професор захотів подивитись на мої інші роботи, зробив деякі зауваження й запросив до Київського художнього інституту, дав візитку, припустивши, що матиму найвищий  бал при вступі. Та в мене вже був квиток на літак до Ленінграду. Там вже вчився мій товариш. І саме місто манило, дуже був захоплений, бачачи його в телевізорі чи на фотографіях, місця надзвичайно красиві, й дуже мені кортіло туди. Можливо то був Божий промисел.

Тільки вже з роками, коли подорослішав, відчув, що в якісь мірі віддалений від своєї батьківщини, родини тощо. Коли тільки переїхав, відірватися від коріння було дуже важко, допомогло спілкування із широким колом земляків, святкували разом наші свята, колядували. Також маю чудову сім’ю − живемо з дружиною й двома дітьми в Санкт-Петербурзі.

І ще я така людина, яка розуміє, що життя не є в Україні, Росії, Африці чи Америці. Ми знаходимося «в сінях», російською «в передбаннику», а вже звідти маємо перейти до великої гарної «квартири», «замку», чи як ще можна уявити Царство Небесне. Тому якоїсь надзвичайної причини, як на мене, де людина має жити на землі – нема. Тож не страждаю, хоч у мене є потяг до України, до півдня, бо тут значно холодніше.

− Буваєте в Україні?

− Був на Вознесіння, проте не довго, товариш їхав автомобілем і взяв мене зі собою. Взагалі, моя вся сім’я тут, у Санкт-Петербурзі, в Ясеневі вже родина дальша, батьки й брат померли, залишилася невістка і племінники, всі молодші.

− Займаєтесь улюбленою справою?

– Так. Працюю викладачем живопису, де школярі можуть отримати додаткову освіту. Моя студія називається «Живопис олійними фарбами». Дітям це дуже цікаво щось нове й незвичне. Й мені цікаво їх навчати, бо я це люблю, це мій предмет, який залюбки передаю дітям. Часом приходять підготовані, а часом доводиться навчати всього з першого мазка пензлем, вимішування фарби. Можу будь-яку людину навчити малювати. Це так, як людина вміє говорити, бо має від Бога дар слова, так і коли може бачити зображення на площині, має каліграфічний почерк, то має хист малювати, незалежно від технічних чи гуманітарних здібностей.

− Ваші діти перейняли художній талант?

Поки що не проявляють якогось особливого зацікавлення, хоч у них на очах все життя малюю, давав їм уроки. Ніколи не схиляв їх до мистецтва. Його не можна насильно насаджувати, це має прийти саме. Син навіть виконував деякі роботи, можливо ще колись до нього це й прийде. Зараз він у пошуку, здобуває спеціальність барбара – чоловічого перукаря, який стриже й бороди. Дочка старшокласниця, ще не визначилась із вибором професії.

− Дитячі спогади з Ясенева гріють душу?

Моє дитинство минало бурно, насичено. У мене були чудові, здорові й на той час дуже сучасні батьки. Тато також був художником, правда, самоучкою, і ще музикантом. Він був дуже цікавою людиною, обдарованою в різних напрямках мистецтва. Де тільки була творчість, там йому подобалося. Тому мене супроводжував насичений розвиток – попри навчання в школі ходив до музичної гарти на трубі, рік навчався в Ігоря Михайлюка в художній студії в Будинку культури, займався різними видами спорту. Зайнятість була дуже велика. І сам хотів бути скрізь, і батьки заохочували й підтримували, особливо тато. Він мав якийсь особливий такт, справжню любов до мистецтва. Довкола нього відчувалась творча гармонія, яка надихала. Тато в моєму житті зіграв ключову роль у становленні, благословив мене на вибір професії художника. Моє дитинство – це мій тато, він на жаль, дуже скоро помер.

А дитинство було дуже щасливе. Пізнавали світ із молодшим братом через поле, корови, різні пригоди на вулиці. Досі підтримую зв’язки зі всіма з тих, хто ще живий, списуємося через фейсбук. У якійсь мірі соціальні мережі добре доповнюють спілкування й із друзями, допомагають і в зв’язках із художниками з інших країн.

− Як переживаєте події в Україні?

Взагалі, патріотично налаштований, проте в мене свої виміри. Зокрема, що людина створена Богом істота не тільки фізично, а має й дух від Бога.

Хвилююся за Україну в тривожні часи, за людей. Хоча я не політична людина, не ходжу на мітинги в Росії й не ходив би в Україні. А от в авторському підписі на картинах українські літери «і» не змінюю на російські, хоч уже живу в Росії біля трьох десятків років.

Взагалі, в мене своє сприйняття світу. Коли ми живемо, починаємо розуміти, що першим є почуття любові родинної – тато, мама, брати сестри. Коли підростаємо, починаємо розуміти національні риси, сприймати державні події. А найвище сприйняття – духовне – коли людина вища від національного й родинного. Коли розуміє, що ми йдемо до Бога, що все одно не житимемо тут довго й де наше тіло закопають – чи в Ясеневі, чи в Петербурзі, не  має для цього значення. Принципове значення має життя людини, як вона живе, як поводиться з іншими людьми – росіянами, англійцями чи циганами – зовсім не залежно від національності.

− Як Ви до цього прийшли, це було поступово?

Так. Але переломним моментом став мій прихід 1991-у році до церкви, можна сказати, що навіть випадковий. Мене запросив товариш у гості на Великдень. Я приїхав як звичайний студент, привіз цигарки, горілку, це ж діло звичайне, має бути весело. За святковою традицією ми пішли до храму – там, у Печорах, є монастир. І звідти я поїхав зовсім іншою людиною. Всю дорогу в автобусі не міг зрозуміти, чому мені течуть без упину сльози. Якась не зрозуміла радість, тихе щастя, я аж не знав, що робити. Мені було дуже добре. Прочитаю чи коротку молитву, чи якісь слова про Бога й мені ставало радісно. Думаю, знаково, що це трапилося на Великдень.

З того часу почав вивчати нашу віру, яка в нас одна – не  вникаючи в політичні й церковно-політичні розподіли, а говорячи про Ісуса Христа і Його вчення. Про людину, яка зв’язана на пряму з Господом як дві персони. Почав вивчати себе й загалом людину через призму віри в Господа. Ця істина не відкриється людині, якщо вона буде жити поверхнево, не буде заглядати глибше. Тоді знову буде мучити себе політикою й іншими несуттєвими проблемами, й буде собі їсти нерви до самої смерті, й не буде мати спокою. А Господь дає людині спокій через інше розуміння життя. Змістовно інакше відкривається все, погляд на одні й ті ж речі стає принципово відмінним.

Але пам’ять про свою батьківщину, про друзів, це не перекреслює, а навпаки, підсилює. Просто з роками змінюється акцент, переоцінюються цінності.

− Творчі люди мабуть мусять мати натхнення зверху. Тому цікаво, як Ви малюєте образи?

Я не професійний іконописець. Займався світським мистецтвом, а в цьому роблю тільки перші кроки. Різницю відчуваю на емоційному рівні, коли працюю над іконою. До прикладу, зазвичай при виконанні технічної роботи в картині, можу на фоні включити фільм, а коли малюю ікону, то не хочеться жодного шуму, внутрішній стан такий, що будь-яка інформація буде перешкодою, малюю в тиші.

− Чи є різниця в оформленні церков у нашому районі  й у Петербурзі?

Та звісно, то навіть в різних регіонах України є різниця, тож нічого дивного, що в Росії відрізняється. Але оформлення не важливе, а тільки духовний стан. У Городенці був у храмах, вони дуже красиві, але найбільше запам’яталося спілкування зі священиком Богданом Морозом. Коли хворіла мама, мав духовні проблеми й мені його порекомендували як отця високого духовного стану.

− Що би Ви побажали нашим краянам?

− Моє побажання всім людям – щоб жили, враховуючи, що духовність вище від матерії. Бо матерія закінчується. Скільки би грошей не заробили й куди б їх не поділи, хоч і це потрібно на цьому світі, але якщо духовності не буде, то не буде нічого взагалі. Ні держави, ні добробуту. Хоча би знайшлося 20 відсотків високодуховних людей,  вони потягнули би за собою увесь «локомотив». Політики просувають низько духовні цінності, живуть брудно, тому особливо треба, щоб хоча б прості люди були духовними, прийшли до Бога, розуміли, що треба жити покаянно, духовно чисто. Тоді Господь буде опікуватися і буде підтримувати в повній мірі. Це для українців, і моїх односельців, і для всіх. Підвищувати духовність. Бо ми вже пережили різні часи, а духовного розвитку ще як такого не було, тому є віра, що це дасть позитивні зміни.

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ.

 

 

 

 

 

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я