Дутчаків сад

0
1178
Іван Дутчак
Життя героя і його родовід
Наш герой і засновник саду – народився в Середньому Березові на Косівщині в далекому 1884 році та прожив довгих і щасливих 97 років. Двічі одружений. Перша дружина називалася Олена, односельчанка Івана. Її рідним братом був легендарний український діяч Петро Васкул. Друга – Марія із Нижнього Березова. Із нею з’явилися чудових п’ятеро дітей.
Коли Іванові було сім років, померла мама. Із батьком Григорієм рушають до Румунії рубати у лісі «шухи», тобто зруб, чим і заробляють собі на життя.
Згодом, батько одружився удруге. Мачуха Івана виявляла до нього сердечну любов і турботу. Просила, щоби не ходив у ліси, бо шкодувала. Проте хлопець працьовитий і без діла сидіти не міг. Якось Іванові наснився сон, нібито мачуха гладить його по голові то промовляє: «Іване, ти такий кострубатий!». Він довго не розумів, що ж таїться за дивною примарою. Але, тільки-но з батьком укотре вирушили до лісу, надійшло гірке повідомлення – померла і ця дружина.
Згодом батько одружується втретє. Але складний характер і недоброзичливість благовірної таки не порівняти з попередніми.
Молоді роки засновника саду Івана Дутчака.
Подорож до Америки
Після одруження із Оленою Іван дізнається, що вона хвора на пневмонію. Тоді вилікувати таку недугу було непростим завданням. Продає половину маєтку в рідному селі. Решту – залишає племіннику Антонові, сину покійного брата Василя, який не повернувся із австрійської війни. На ці кошти виробляє паспорт і виїжджає до Америки у надії заробити якусь копійку на лікування. Вдень – підзаробляє, увечері відвідує репетитора для вивчення мови. На відміну від інших країн, в Америці освітлення в оселі вважалося буденним явищем, утім, навчався Іван при свічці, адже за таке задоволення необхідно було сплатити неабиякі кошти.
Коли мовний бар’єр зник і знання дозволили знайти повноцінну роботу, влаштовується на ткацьку фабрику контролером із обліку. Цікаво те, що під час відбору стояла величезна черга українців. Роботодавець навмисно щось питався іноземною мовою, аби майбутній працівник міг нею вільно володіти. З усього натовпу надати відповідь зумів лише Іван, чим і заробив собі робоче місце. Доводилося працювати і на кондитерській фабриці.
Згодом йому надходить страшна звістка про смерть дружини. Івана це дуже засмутило, проте вирішує не повертатися назад, адже тепер він удівець, його ніхто не чекає.
Проживання в Америці принесло із собою не тільки безліч труднощів і невтішних новин, але й злетів. Вдалося стати власником магазину одягу в Нью-Йорку. На банківських рахунках «накрапають» чималі грошові надходження. Утім, багатство і достаток не роблять його щасливим, якась ниточка тягне додому.
Господар пасіки та односельчани.

Народження майбутнього саду

Іван підтримував тісний зв’язок із братом Петром, який повідомив, що в Україні продається земля. Іван зрозумів, що серце кличе на Батьківщину, тому залишає усі набуті статки і повертається додому.
У 1921 році за п’ять мільйонів марок удалося придбати земельну ділянку розміром 100 моргів за три кілометри від Олієво-Королівки. За це сплачують полякам податки. Ба більше, завдяки цим документам рішенням Станіславського суду радянська влада виключила Івана Дутчака зі списку «куркулів», і його не вивезли на Сибір. Таких людей було лише четверо. Можна сказати – йому вкрай пощастило.
Відтак одружується удруге. Невдовзі бере дозвіл на висадку саду в Корнівці, якого ні багато ні мало – 4 гектари. Засаджує його фруктовими, декоративними і хвойними деревами та кущами. Сіє зернятка з яблук. Прокладає кам’яну дорогу від Івано-Франківської траси безпосередньо до саду. Тісні зв’язки за кордоном дарма не минули. Господареві спадає на думку написати листа до Франції, звідки йому надсилають зрізи гілочок фруктових дерев для щеплення. На Городенківському ринку міняє у євреїв зерно на горіхи, аби виростити з них корисні деревця із хрумкими плодами. Неподалік, в Олієво-Королівці, тим часом фруктові дерева чомусь не росли. Івана ця проблема зацікавила, їде до Львова здати аналіз грунту на родючість. Поблизу саду розводить худобу і займається бджолярством. У вільний час майструє рамки та вулики для пасіки, різьбить по дереву. Одна з таких дерев’яних скринь донині збереглася в онучки Тарасії.
Господар мав золоті робочі руки. За що не візьметься, усе вдавалося. Людина побожна і совісна. Повсякчас навідував церкву, дотримувався посту і невпинно їй допомагав. Із неабияким задоволенням виписував чимало змістовної літератури – релігійної, сільськогосподарської тощо.
Іван Дутчак у колі рідних і друзів.
Депортація
Під час Другої світової війни у 1945 році Івана та його сім’ю виселяють на Буковину в село Шишківці. Значна частина тяжкої праці, яку так старанно вкладали в кожен куточок землі – пасіка, худоба – знищені військами. Проте він не збирався так легко здаватися. Нишком, час від часу, навідувався до рідного села аби зберегти хоча би те, що залишилося.
Перипетії лише почалися. Невдовзі внаслідок «руху бандерівців» радянська влада розпочала переслідувати мешканців Корнівки. Для організації колгоспу у всіх заможних мешканців відбирає знаряддя праці, виселяючи їх на Сибір. Як зазначалося вище, Івана Дутчака ці події не торкнулися.
У 1950 році виселення не вщухають. Виїжджають іще одинадцять поселенців. Сім’я Івана повертається назад до своєї домівки. У селі залишається лише дві хати – його і доньки Параски. На жаль, і тоді радянська влада бідолашному чоловікові не давала спокою. Примусово наклала величезні податки, ще й такі, що не всі заможні люди могли сплатити. Утім, у його руках опинилася «довідка-рятівник», від якої податки зняли. Напередодні він подав скаргу до сільської ради щодо непрацездатного віку. Сільська рада довідку ухвалила. Таким чином він позбувся важкого тягаря.
Зліва Юлія (дочка), Параска (племінниця), онука Тарасія, дочка Параска.
Нові випробування
Відтоді життя не покращилося. Розпочався той самий Сибір, лише вдома. Колгосп змусив Івана та Марію у власному будинку спорудити стелажі для розмноження шовкопрядів. Усе сімейство мешкало в одній кімнаті, доводилося ночувати і на стриху, адже  протилежну кімнату зайняла шовкопрядна міні-ферма. Стелаж викладався папером із дірочками, на них і мешкали маленькі гусені. А годувалися винятково листям морви. Вирослі шовкопряди вилазили на спеціальні патички, утворюючи навколо себе кокон із шовкової нитки. Протягом сезону Іван отримував два виводки. Надалі шовкові нитки здавалися до колгоспу. За таку важку працю він отримував лише 25 кілограмів зерна. В сезон доводилося зривати вишні для колгоспу і працювати сторожем, щоби лише вижити.
Оскільки корнівська місцевість невеличка, колгоспу потрібно було десь пасти фермерську худобу. Вирішили це зробити в Дутчаковім саду. Іван благав пастухів оберігати й не нищити його, адже це все залишалося мешканцям.
У 1981 році, не доживши лише 3 роки до сторічного ювілею, Іван Дутчак помер. Ця людина залишила по собі приємні спогади, відданість рідній землі, і, звичайно ж, частинку себе у коріннях буйнолистих дерев, які живуть і понині.
Колишні односельчани навідувалися до нього й питали, чи не шкода напівзруйнованого саду. Відповідь Івана була лаконічною: «Я не з’їм яблучко, проте хтось з’їсть!».
Анна МИНЯЙЛЮК.

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я