Серед одноманітного міського гулу на слуху – незвичний низький звук мотора, який наростає. За мить, із-за повороту, з’являється великий червоно-чорний мотоцикл із відповідно одягненим, під колір і стиль, байкером. Обличчя не видно через об’ємний шолом, шкіряна куртка, металеві ланцюги, чорні чоботи й рукавиці. Вражає. Виглядає не гірше, ніж герой іноземних бойовиків. Мотор ритмічно реве й повільно стихає, коли байк сповільнює хід і зупиняється біля редакції. З-під шолома з’являється привітне лице світловолосого хлопця. Це наш гість – 23-літній Василь Осадчук із Чернятина
– Мій моцик Suzuki RF 600R, – представляє свого металевого «друга» Василь. – Об’єм двигуна – 600 кубів. Це спорт-турист, тобто посадка й не цілком спортивна, при якій лягаєш на бак, і не туристична, де сидиш, як на троні. На швидкості кермо майже не використовую, повертаю легким нахилом тіла.
– Яку найбільшу швидкість може розвивати?
– Нещодавно випробовував його при 160 кілометрів за годину. На такій швидкості класно кататись. Але в нашому районі нема місць, де можна собі це дозволити. Надто погані дороги, навіть не можу розігнатися. Під 140 км/год їхав автобаном, коли повертався із байкерського фестивалю на Рівненщині.
На швидкості можна гасати лише в якісному екіпіруванні, яке може не лише запобігти травмам, а й навіть урятувати життя. Тому, хто мріє про крутий байк (сленг –
авт.), одразу раджу відповідно подбати й про спеціальний одяг. Добре мати штани з відповідною надколінною пластиною й мотоботи зі захистом, які надійно фіксують гомілково-ступневий суглоб. Бажано, щоб були й світловідбиваючі смуги. На швидкості мухи забиваються навіть у куртку, не те що в очі, тому дуже важливо мати добрий шолом. Своє екіпірування замовляв через Інтернет, тепер це не проблема.
– Знаю, що часто моторовим друзям дають імена. Як звати Вашого байка?
– Не знаю, хлопець це чи дівчина (сміється), але якось на фотографії підписав «Сюзі». Думаю, пасує.
– Навчитись їздити важко?
– Як і до будь-якого заняття необхідна терпеливість. Спершу пробував стартувати від брами до гаражу, відтак їздив вулицею на першій передачі, повільно пробував переключатись. Згодом вже робив по кілька кіл. Їздив за межі села, поступово розширюючи маршрут.
Мушу зізнатися, що на початку, буквально на другий день навчання, отримав серйозний перелом ноги, після якого мені заклали титанову пластину. Півроку лікувався й розробляв травмовану ногу. Але це мене не зупинило, не розчарувало й не відбило охоту далі кататися на байку. Навіть навпаки, відважніше сідаю за кермо, бо травми мене не лякають. Серйозно почав їздити цієї весни.
– Звідки взялося таке незвичне хобі в чернятинського хлопця?
– Любов до мотоциклів почалася з дитинства, Мій тато Василь дуже любив і любить мотоцикли. Можна сказати, навіть фанатично. Є фото, де я сиджу на баці його "Яви". Мені тоді було два роки. Тепер у тата такий самий Suzuki 600 як у мене.
Як служив у армії, тато приїжджав до мене мотоциклом – а це 800 кілометрів у один бік. Капітан відпустив мене тоді на цілий день, який ми провели разом. Ми говорили, що й мені би такий моцик здався, разом би собі їздили-каталися. Тато задумався, й допоміг мені купити, коли я повернувся зі служби. Брат Богдан також має мотоцикл, але він ще вчиться.
– Крім мотоспорту, чим ще захоплюєтеся?
– Люблю спорт, важку атлетику.
– Розкажіть, будь ласка, про армію детальніше.
– Закінчив Вашковецький медичний коледж за спеціальністю "Лікувальна справа", здобув кваліфікацію фельдшера. Тоді вже тривали бойові дії на Сході, йшов масовий набір до Збройних Сил. Тож пішов і я. Служив медиком у Чернігові, потім у Червонограді. Фінансування було таке бідне, що ми скидалися по кілька гривень зі солдатської зарплатні, яка тоді була близько двохсот гривень. Я йшов до аптеки й купував найнеобхідніше. А було й таке, що здавали металобрухт і купували таблетки. Дуже було сутужно.
Потім тривав місяць навчання. Навіть доба не минула, як нас – на потяг і на об’єкт. Питаємо: "Куди?" – "На Світловодськ". "Де той Світловодськ?" – думаю. Наказали нам охороняти шлюз, де заходять кораблі до Кременчуцької гідроелектростанції.
Нас було 16 солдатів і два офіцери. Коли одного бійця відправили, доводилось і мені ходити в наряди, хоч служив медиком. Медикаментами були забезпечені, залишилися від попередніх солдатів – засоби від кашлю, проносу, кілька джгутів і бинтів. На початку року видали всього 10 упаковок "Грип-го". Та ми не дуже хворіли, вистачало. Багато з необхідного привозили волонтери. Навіть тортики на наші дні народження. Місцеві мешканці з власних дач приносили помідори, огірки. Мали ми й Інтернет, телевізор, добру антену, холодильник. Облаштували кухню, самі варили їсти. Кожних два місяці в частину привозили вантажівку продуктів – картоплю, згущене молоко. На вихідних до півночі з вежі було чути музику з міста. Час від часу відряджали когось купити необхідного для всіх. Можна сказати, що служба була нормальна.
– Бачу у Вас татуювання на руці, що воно означає?
– Це необроблений кристал – міцний і красивий камінь. Набив після армії на успіх. Багато про татуювання не заведено розказувати – це особисте.
– Багато маєте друзів по хобі?
– В нашому районі небагато. Більше однодумців можна зустріти на фестивалях. Перший, на якому я побував – це фестиваль «ROUTE M-06» у місті Дубно. Там познайомився з байкерами зі Львівщини, Яремча, Снятина. Всі вони були дуже привітні й гарно прийняли до свого кола. Взагалі всі байкери, яких я зустрічав, дружелюбні та щирі. Допоможуть завжди, що б не трапилося, підтримають. То гарна компанія, де не мають значення ні вік, ні статус.
– Що відбувається на фестивалях?
– Демонструють свою майстерність, проводять своєрідний парад – їдуть колоною по двоє, зазвичай, повільно, бо кожен тримає дистанцію. На такий виїзд можна брати супутницю, яка сидить ззаду. Поки сам їжджу, ще її не знайшов (
сміється). На фестивалях розкладають намети, смажать шашлики, проводять вогняні шоу – маніпулюють палаючими кулями на ланцюгах, вночі це дуже ефектно виглядає. Щоразу концерти, дискотеки. Цікаво, що там старші люди – в 60 чи навіть 70 – не такі збідовані, як у наших селах. Мало того, що діди з татуюваннями гасають мотоциклами, ще й на дискотеках танцюють неабияк!
– А як молодь проводить дозвілля в Чернятині?
– Та ніяк. Був, щоправда, гучний День села, повеселились на славу. А так, то нема нічого. Клуб зачинений. Колись ми ще малими відвідували його, та нас старші нагонили, бо й так було море народу. Тепер позачиняли, лиш на великі свята роблять дискотеку. Й то музика грає здебільшого весільна. Нічого цікавого, народ спивається. Хоч би якусь клубну музику ввімкнули. Вже не кажу про джамп-стайл чи хард-стайл, які мені подобаються.
Мені імпонує вислів: «Не живи довго, а живи яскраво!» Але "яскраво" в доброму розумінні слова. Маю на увазі – без шкідливих звичок, у гарній компанії. Основне побажання всім, особливо молоді, щоб не спивалися. Не можу дивитися, як молоді хлопці виглядають як старі спиті мужики.
Спілкувалася
Оля КОВАЛІВ.
