22 листопада 2024
Байкер із Чернятина

Байкер із Чернятина



Серед одноманітного міського гулу на слуху – незвичний низький звук мотора, який наростає. За мить, із-за повороту, з’являється великий червоно-чорний мотоцикл із відповідно одягненим, під колір і стиль, байкером. Обличчя не видно через об’ємний шолом, шкіряна куртка, металеві ланцюги, чорні чоботи й рукавиці. Вражає. Виглядає не гірше, ніж герой іноземних бойовиків. Мотор ритмічно реве й повільно стихає, коли байк сповільнює хід і зупиняється біля редакції. З-під шолома з’являється привітне лице світловолосого хлопця. Це наш гість – 23-літній Василь Осадчук із Чернятина

– Мій моцик Suzuki RF 600R, – представляє сво­го металевого «друга» Василь. – Об’єм двигуна – 600 кубів.  Це спорт-турист, тобто посадка й не цілком спортивна, при якій лягаєш на бак, і не туристична, де сидиш, як на троні. На швидкості кермо майже не вико­ристовую, повертаю лег­ким нахилом тіла.

Байкер із Чернятина    

– Яку найбільшу швид­кість може розви­вати?

– Нещодавно ви­про­бо­вував його при 160 кілометрів за годину. На такій швидкості класно кататись. Але в нашому районі нема місць, де можна собі це дозволити. Надто погані дороги, на­віть не можу розігнатися. Під 140 км/год їхав авто­баном, коли повертався із байкерського фестивалю на Рівненщині.

На швидкості можна гасати лише в якісному екіпіруванні, яке може не лише запобігти травмам, а й навіть урятувати життя. Тому, хто мріє про крутий байк (сленг – авт.), од­разу раджу відпо­відно подбати й про спе­ціальний одяг. Добре мати штани з відповідною над­колінною пластиною й мотоботи зі захистом, які надійно фіксують гоміл­ково-ступ­невий суглоб. Бажано, щоб були й світ­ловід­биваючі смуги. На швид­кості мухи заби­ваються навіть у куртку, не те що в очі, тому дуже важливо мати добрий шолом. Своє екіпірування замовляв через Інтернет, тепер це не проблема.

   Байкер із Чернятина

  – Знаю, що часто моторовим друзям да­ють імена. Як звати Вашого байка?

– Не знаю, хлопець це чи дівчина (сміється), але якось на фотографії під­писав «Сюзі». Думаю, пасує.

– Навчитись їздити важко?

– Як і до будь-якого заняття необхідна тер­пели­вість. Спершу про­бував стартувати від бра­ми до гаражу, відтак їздив вулицею на першій пере­дачі, повільно пробував переключатись. Згодом вже робив по кілька кіл. Їздив за межі села, по­сту­пово розши­рюючи мар­шрут.

Мушу зізнатися, що на початку, буквально на другий день навчання, отримав серйозний пере­лом ноги, після якого мені заклали титанову плас­тину. Півроку лікувався й розробляв травмовану ногу. Але це мене не зупинило, не розчарувало й не відбило охоту далі кататися на байку. Навіть навпаки, відважніше сі­даю за кермо, бо травми мене не лякають. Сер­йоз­но почав їздити цієї весни.

– Звідки взялося та­ке незвичне хобі в чер­нятинського хлопця?

– Любов до мото­цик­лів почалася з дитинства, Мій тато Василь дуже любив і любить мото­цикли. Можна сказати, навіть фанатично. Є фото, де я сиджу на баці його "Яви". Мені тоді було два роки. Тепер у тата такий самий Suzuki 600 як у мене.

Як служив у ар­мії, тато приїжджав до мене мотоциклом – а це 800 кілометрів у один бік. Капітан відпустив мене тоді на цілий день, який ми провели разом. Ми говорили, що й мені би такий моцик здався, ра­зом би собі їздили-ка­талися. Тато задумався, й допоміг мені купити, коли я повернувся зі служ­­би. Брат Богдан та­кож має мотоцикл, але він ще вчиться.

– Крім мотоспорту, чим ще захоплюєтеся?

– Люблю спорт, важ­ку атлетику.

– Розкажіть, будь ласка, про армію де­тальніше.

– Закінчив Вашко­вець­кий медичний коледж за спеціальністю "Ліку­вальна справа", здобув кваліфікацію фельдшера. Тоді вже тривали бойові дії на Сході, йшов масовий набір до Збройних Сил. Тож пішов і я. Служив медиком у Чернігові, потім у Червонограді. Фінансування було таке бідне, що ми скидалися по кілька гривень зі сол­датської зарплатні, яка тоді була близько двохсот гривень. Я йшов до аптеки й купував найнеобхід­ніше. А було й таке, що здавали металобрухт і купували таблетки. Дуже було сутужно.

Потім тривав місяць навчання. Навіть доба не минула, як нас – на потяг і на об’єкт. Питаємо: "Ку­ди?" – "На Світловодськ". "Де той Світловодськ?" – думаю. Наказали нам охо­роняти шлюз, де захо­дять кораблі до Кремен­чуцької гідроелектро­станції.

Нас було 16 солдатів і два офіцери. Коли одного бійця відправили, дово­дилось і мені ходити в наряди, хоч служив меди­ком. Медикаментами були забезпечені, залишилися від попередніх солдатів – засоби від кашлю, про­носу, кілька джгутів і бинтів. На початку року видали всього 10 упа­ковок "Грип-го". Та ми не дуже хворіли, вистачало. Багато з необхідного при­возили волонтери. Навіть тортики на наші дні на­род­ження. Місцеві меш­канці з власних дач при­носили помідори, огірки. Мали ми й Інтернет, теле­візор, добру антену, хо­лодильник. Облаштували кухню, самі варили їсти. Кожних два місяці в час­тину привозили ван­та­жівку продуктів – кар­топлю, згущене молоко. На вихідних до півночі з вежі було чути музику з міста. Час від часу від­ряджали когось купити необхідного для всіх. Можна сказати, що служ­­ба була нормальна.

Байкер із Чернятина

– Бачу у Вас татую­вання на руці, що воно означає?

– Це необроблений кристал – міцний і кра­сивий камінь. Набив після армії на успіх. Багато про татуювання не заведено розказувати – це осо­бисте.

     – Багато маєте дру­зів по хобі?

– В нашому районі небагато. Більше одно­дум­ців можна зустріти на фестивалях. Перший, на якому я побував – це фестиваль «ROUTE M-06» у місті Дубно. Там познайомився з бай­ке­рами зі Львівщини, Ярем­ча, Снятина. Всі вони були дуже привітні й гарно прийняли до свого кола. Взагалі всі байкери, яких я зустрічав, дружелюбні та щирі. Допоможуть завжди, що б не тра­пилося, підтримають. То гарна компанія, де не мають значення ні вік, ні статус.

     – Що відбувається на фестивалях?

– Демонструють свою майстерність, проводять своєрідний парад –  їдуть колоною по двоє, зазви­чай, повільно, бо кожен тримає дистанцію. На такий виїзд можна брати супутницю, яка сидить ззаду. Поки сам їжджу, ще її не знайшов (смі­ється). На фестивалях розкладають намети, сма­жать шашлики, проводять вогняні шоу – мані­пу­люють палаючими кулями на ланцюгах, вночі це дуже ефектно виглядає. Щоразу концерти, диско­теки. Цікаво, що там стар­ші люди – в 60 чи навіть 70 –  не такі збідовані, як у наших селах. Мало того, що діди з татую­ваннями гасають мото­цик­лами, ще й на диско­теках танцюють неабияк!

Байкер із Чернятина    

– А як молодь про­водить дозвілля в Чер­нятині?

– Та ніяк. Був, що­правда, гучний День се­ла, повеселились на сла­ву. А так, то нема нічого. Клуб зачинений. Колись ми ще малими відві­ду­вали його, та нас старші нагонили, бо й так було море народу. Тепер поза­чиняли, лиш на великі свята роблять дискотеку. Й то музика грає здебіль­шого весільна. Нічого цікавого, народ спи­ває­ться. Хоч би якусь клубну музику ввімкнули. Вже не кажу про джамп-стайл чи хард-стайл, які мені подобаються.

Байкер із Чернятина

Мені імпонує вислів: «Не живи довго, а живи яскраво!» Але "яскраво" в доброму розумінні сло­ва. Маю на увазі – без шкідливих звичок, у гар­ній компанії. Основне побажання всім, особ­ливо молоді, щоб не спи­валися. Не можу ди­ви­тися, як молоді хлопці виглядають як старі спиті мужики.

Спілкувалася

Оля КОВАЛІВ.

 
Оля Ковалів}
Автор

Оля Ковалів