29 березня 2024
Галина БЕРЕЗОВСЬКА: "Їхати можна,  основне – повернутися!"

Галина БЕРЕЗОВСЬКА: "Їхати можна, основне – повернутися!"



Кого здивуєш розповіддю про заробітчан? Чи не в кожній родині є трудові емігранти. Але сьогоднішня гостя "Краю" – учитель молодших класів Галина Березовська – не тільки працює за кордоном, а й не дає українцям забути рідну мову й звичаї.

Із педагогічним стажем майже два десятки років свого часу покинула улюблену справу в школі №2 й подалась на заробітки до Чехії

Звісно, працювати в чужій країні довелося не за спе­ціаль­ністю. Та, як каже пані Галина, є Бог на світі, й наразі вона, крім основ­ної роботи, має заняття й "для душі" –  викладає в суботній українській школі "Крок" у Празі. Успіхів там досягла неабияких, її запросили на Перший всесвітній форум вчителів української діас­пори, який відбудеться в серпні у Львові. А сьогодні "Край" попро­сив пані Галину, яка приїхала до Городенки в коротку відпустку, розповісти про своє життя за кордоном.

Галина БЕРЕЗОВСЬКА: Галина Березовська любить своїх учнів як рідних дітей

– Мабуть, багато наших у Празі, раз створили спеціальну українську школу?

– Думаю, що дуже багато. Чисел не знаю, та можна судити з того, що до Першого Причастя в Українській Греко-Католицькій Церкві йшло 42 дітей. Наш ук­раїн­ський культурно-освітній центр "Крок" навчає наразі 35 учнів, з них – 16 моїх вихованців. У Празі є ще одна українська школа. Найбільше підтримують традиції й мову емігранти саме з наших західних областей – Тер­но­пілля, Прикарпаття, Буковини й Львівщини. Дітей з цих країв у нас наразі найбільше.

– Давно там працюєте?

– Школу відкрили торік. Вона офіційно за­реєстро­вана, проте ми наразі не ви­даємо атестатів. Наша мета – навчити дітей чи­тати, писати й знати традиції. Спонсори – наші хлопці зі Льво­ва, волонтери. Дуже ініціативна дирек­торка – пані Марійка – родом із Богородчанського ра­йо­ну, історик за освітою.

Батьки пишуть захоплені вдячні відгуки. Діти задоволені, люблять приходити на заняття, активно вчаться. Якщо випад­ково скажу щось чеською, діти виправляють: «Пані вчителько, стоп! Ми в українській школі! Все тільки українською!». Вони дуже розвинені, часто їздять за кор­дон, вільно переходять із чеської на англійську. Приємно, що батьки хочуть навчити їх і україн­ської, щоб не забували своє.

Заходжу до школи й чую себе, як удома – в нас усе ук­раїнське. А яка краса, як на свята всі одягають вишиванки! За­няття зав­ж­ди почи­нає­мо з молитви, це теж на­ша традиція, бо че­хи зде­більшого не по­бож­ні.

Галина БЕРЕЗОВСЬКА: За цікавою грою виховуються маленькі українці

– То це не тільки навчання, а й ви­ховання ма­лень­ких українців?

– Намагаємося виховувати в націо­нальному дусі. Вив­чаємо творчість Та­раса Шевчен­ка. Їзди­ли з дітьми до Мюн­хена на могилу Сте­пана Бан­дери. До речі, приємно здивувало, що там, се­ред пра­пор­ців із різних куточків України й за­кор­донних держав, був один із Санкт-Петер­бурга. Зна­чить, наші й там є (усміхається).

Посол України в Че­сь­кій республіці Євген Перебийніс часто бу­ває в нашій школі. Він, а також тамтешня українська еліта, зіб­ралися до нас на захід пам'яті Го­лодомору «Гіркі жнива». Деякі чехи зіз­навалися, що навіть не знали про таку трагедію в Ук­раїні.

Часто до нас приїжджають гості з України, до прикладу, казкар Сашко Лірник. А перед Великоднем писанкарка з Києва навчала дітей цій давній традиції. Приходила на заняття й пред­став­ниця нашого посольства та обіцяла покласти писаночку, яку ми малювали разом, до святко­вого кошика.

За рік ми багато зробили, до нас приїжджають із сусіднього великого міста Брно переймати досвід. Може з часом створимо там філію.

Є багато охочих вчитися ук­раїн­ського, тож у липні від на­шого «Кроку» для дітей діаспори буде діяти табір відпочинку в Празі. Моя дочка Оксана буде там працювати.

– Ваші діти теж переїхали до Чехії?

– Ні, тільки приїжджають на деякий час. Вони вже дорослі, самостійні, й дякую Богові, що залишились в Україні. Дочка Оксана працює в Івано-Франків­ському ліцеї, син Олексій – біолог-генетик у Києві, свідомий украї­нець, активний майда­ні­вець, Революцію Гідності відбув від першого до останнього дня.

– Розкажіть, будь ласка, як Ви опинились у Чехії.

– Сама родом зі Стрільча, в школі №2 працювала 17 років. Був час, коли не виплачували зарплати – це десь 2004 рік, і через важку фінансову ситуацію довелося їхати на заробітки. Син закінчив школу зі золотою ме­даллю, хотів далі вчитися, тож була змушена дати йому освіту. Іншого варіанту, як заробити за кор­доном, на той час не було. Це для мене було важке рішен­ня. Як бачила дітей-школяриків у Празі, то аж плакала, думаючи, що вже не зможу навчати таку малечу. Душа боліла. Та є Бог на світі – знайома запросила ви­кла­дати в українській школі. Радості не було меж! Моя дочка заува­жила, що я, мабуть, там би й безкоштовно працювала (усмі­хається). Тож мої суботи пов­ністю із задоволенням відда­ються дітям.

– Робота з малечею Вас надихає?

– О, так! Там забуваю про всі проблеми. Дуже шкода, що лише одна субота на тиждень (усмі­хається).

– А яка Ваша, так би мовити, основна робота?

– Працюю в Інституті клінічно-експериментальної медицини, де проводять пересадку органів. Звісно, виконую технічну роботу. Це державна установа – таких є всього кілька в Європі. Меди­цина на високому рівні, обслуго­вування теж. Був такий уні­каль­ний випадок, коли пацієнт, 36-літній пожежник, прожив без серця два місяці на спеціальних помпах і апаратах, поки шукали орган. Вражає й те, що за не­обхідності звичайні люди мо­жуть дозволити пересадку орга­нів. Є спеціальні програми, навіть така своєрідна реклама: "Не йди на Небо з органами", адже рятують дуже багато життів. Приїжд­жають лікуватися туди й із інших країн.

– Як чехи ставляться до наших?

– Добре. Поважають. Дивую­ться, як українці з вищою освітою приїжджають працювати на об­слу­го­вуючих роботах. Хоча вони й самі їдуть підзаробити до розвиненіших Австрії й Британії.

А наші люди себе добре за­ре­комен­дували – відповідальні, працьовиті. З мого досвіду, не чеські роботодавці ставляться погано, а самі українці, котрі вже років десять там живуть, освої­лись і забули, якими приїхали, наживаються на новоприбулих. Це прикро. Якось мені знайома розповіла, що має заплатити за роботу людині, якій я особисто колись допомагала влашту­ва­тись. Це мене приголомшило…

– Розкажіть, як сприймалися в Чехії українські події –  Рево­люція Гідності, війна.

– Діаспора дуже активно брала участь, допомагала, як могла. Виходили з прапорами, петиціями. А коли були найга­рячіші події – 18-20 лютого – стояли цілодобово. Чехи підтри­мували також. Зустріла якось чоловіка на вулиці із синьо-жовтим наплічником і нашою символікою. Питаю, чи украї­нець, а він каже чеською: «Ні, я – чех, але підтримую Україну». На Ольшанському кладовищі Праги поклали пам’ятник Героям Не­бес­ної Сотні.

Як згадую ті події, одразу сльози на очі. Оскільки мій син був активним майданівцем, а я працювала в лікарні, то нама­галася допомагати медичними засобами. Вразило, що дівчата-чешки збирали бинти, дезінфі­куючі засоби, а донецькі ук­раїн­ки, які теж зі мною працю­вали, не хотіли. З ними навіть сварки були. Дуже прикро, що вони наче свої, з однієї держави, а від­сторонені гірше, ніж чужі чехи. Тепер стало спокійно, бо просто намагає­мося не говорити про політику. А тоді люди зно­сили, що могли. Ми не одну сумку пе­редали на Май­дан. Були хлоп­ці, які відвозили бусами. І часом просто надія­лися на Бога – сказав, що від­везе, й треба було довіряти, бо інших варіантів не мали.

Галина БЕРЕЗОВСЬКА: На могилі Степана Бандери

– Як Вам чеська мова, освої­ли легко?

– Не важка, дуже схожа на нашу, безліч однакових слів. Є й цікаві моменти, до прикладу, "черствий" хліб  означає "свіжий" (сміється). Проте, на "Тривалий побут" (довгострокову візу) здала мовний екзамен із першого разу без проблем. А їхала – ні мови не знала, нічого. Подружка мене зустріла й допомогла влашту­ватись. Загалом там важко, але в кого є потреба –  повинен їхати. Основне – щоб поверталися до рідного краю.

Відчувають тугу за домом особливо діти. У мене є учень Назар, який каже, що коли ви­рос­те, обов'язково повернеться до України, бо йому вже набрид­ло в Чехії. Хоча там дітям живе­ться добре, значно більші мож­ливості для розвитку – досхочу подорожей до різних країни, різно­манітні гаджети… Та все ж хо­чуть до України. Це великий плюс, що в них закладені гени, що розуміють: де би не було добре, а вдома – най­краще.

      – То ваша мрія – по­вер­нутися додому оста­точ­но?

– Так! Скільки би ще не довелося там працювати – рік, два чи три, та кінцева мета – повернутися додому. Навіть повітря тут, у нас, інакше – наше! Особ­­ливо цієї пори, коли все цвіте, – просто насолода.

Городенка завжди була моєю й назавжди залишиться. Чим біль­ше за кордоном, тим більше хочеться до­до­му. Де би не їздив, яку би красу не бачив, своє – найкраще, найрідніше!

Оля КОВАЛІВ.
Оля Ковалів}
Автор

Оля Ковалів