Кого здивуєш розповіддю про заробітчан? Чи не в кожній родині є трудові емігранти. Але сьогоднішня гостя "Краю" – учитель молодших класів Галина Березовська – не тільки працює за кордоном, а й не дає українцям забути рідну мову й звичаї.
Із педагогічним стажем майже два десятки років свого часу покинула улюблену справу в школі №2 й подалась на заробітки до Чехії
Звісно, працювати в чужій країні довелося не за спеціальністю. Та, як каже пані Галина, є Бог на світі, й наразі вона, крім основної роботи, має заняття й "для душі" – викладає в суботній українській школі "Крок" у Празі. Успіхів там досягла неабияких, її запросили на Перший всесвітній форум вчителів української діаспори, який відбудеться в серпні у Львові. А сьогодні "Край" попросив пані Галину, яка приїхала до Городенки в коротку відпустку, розповісти про своє життя за кордоном.
Галина Березовська любить своїх учнів як рідних дітей
– Мабуть, багато наших у Празі, раз створили спеціальну українську школу?
– Думаю, що дуже багато. Чисел не знаю, та можна судити з того, що до Першого Причастя в Українській Греко-Католицькій Церкві йшло 42 дітей. Наш український культурно-освітній центр "Крок" навчає наразі 35 учнів, з них – 16 моїх вихованців. У Празі є ще одна українська школа. Найбільше підтримують традиції й мову емігранти саме з наших західних областей – Тернопілля, Прикарпаття, Буковини й Львівщини. Дітей з цих країв у нас наразі найбільше.
– Давно там працюєте?
– Школу відкрили торік. Вона офіційно зареєстрована, проте ми наразі не видаємо атестатів. Наша мета – навчити дітей читати, писати й знати традиції. Спонсори – наші хлопці зі Львова, волонтери. Дуже ініціативна директорка – пані Марійка – родом із Богородчанського району, історик за освітою.
Батьки пишуть захоплені вдячні відгуки. Діти задоволені, люблять приходити на заняття, активно вчаться. Якщо випадково скажу щось чеською, діти виправляють: «Пані вчителько, стоп! Ми в українській школі! Все тільки українською!». Вони дуже розвинені, часто їздять за кордон, вільно переходять із чеської на англійську. Приємно, що батьки хочуть навчити їх і української, щоб не забували своє.
Заходжу до школи й чую себе, як удома – в нас усе українське. А яка краса, як на свята всі одягають вишиванки! Заняття завжди починаємо з молитви, це теж наша традиція, бо чехи здебільшого не побожні.
За цікавою грою виховуються маленькі українці
– То це не тільки навчання, а й виховання маленьких українців?
– Намагаємося виховувати в національному дусі. Вивчаємо творчість Тараса Шевченка. Їздили з дітьми до Мюнхена на могилу Степана Бандери. До речі, приємно здивувало, що там, серед прапорців із різних куточків України й закордонних держав, був один із Санкт-Петербурга. Значить, наші й там є
(усміхається).
Посол України в Чеській республіці Євген Перебийніс часто буває в нашій школі. Він, а також тамтешня українська еліта, зібралися до нас на захід пам'яті Голодомору «Гіркі жнива». Деякі чехи зізнавалися, що навіть не знали про таку трагедію в Україні.
Часто до нас приїжджають гості з України, до прикладу, казкар Сашко Лірник. А перед Великоднем писанкарка з Києва навчала дітей цій давній традиції. Приходила на заняття й представниця нашого посольства та обіцяла покласти писаночку, яку ми малювали разом, до святкового кошика.
За рік ми багато зробили, до нас приїжджають із сусіднього великого міста Брно переймати досвід. Може з часом створимо там філію.
Є багато охочих вчитися українського, тож у липні від нашого «Кроку» для дітей діаспори буде діяти табір відпочинку в Празі. Моя дочка Оксана буде там працювати.
– Ваші діти теж переїхали до Чехії?
– Ні, тільки приїжджають на деякий час. Вони вже дорослі, самостійні, й дякую Богові, що залишились в Україні. Дочка Оксана працює в Івано-Франківському ліцеї, син Олексій – біолог-генетик у Києві, свідомий українець, активний майданівець, Революцію Гідності відбув від першого до останнього дня.
– Розкажіть, будь ласка, як Ви опинились у Чехії.
– Сама родом зі Стрільча, в школі №2 працювала 17 років. Був час, коли не виплачували зарплати – це десь 2004 рік, і через важку фінансову ситуацію довелося їхати на заробітки. Син закінчив школу зі золотою медаллю, хотів далі вчитися, тож була змушена дати йому освіту. Іншого варіанту, як заробити за кордоном, на той час не було. Це для мене було важке рішення. Як бачила дітей-школяриків у Празі, то аж плакала, думаючи, що вже не зможу навчати таку малечу. Душа боліла. Та є Бог на світі – знайома запросила викладати в українській школі. Радості не було меж! Моя дочка зауважила, що я, мабуть, там би й безкоштовно працювала
(усміхається). Тож мої суботи повністю із задоволенням віддаються дітям.
– Робота з малечею Вас надихає?
– О, так! Там забуваю про всі проблеми. Дуже шкода, що лише одна субота на тиждень
(усміхається).
– А яка Ваша, так би мовити, основна робота?
– Працюю в Інституті клінічно-експериментальної медицини, де проводять пересадку органів. Звісно, виконую технічну роботу. Це державна установа – таких є всього кілька в Європі. Медицина на високому рівні, обслуговування теж. Був такий унікальний випадок, коли пацієнт, 36-літній пожежник, прожив без серця два місяці на спеціальних помпах і апаратах, поки шукали орган. Вражає й те, що за необхідності звичайні люди можуть дозволити пересадку органів. Є спеціальні програми, навіть така своєрідна реклама: "Не йди на Небо з органами", адже рятують дуже багато життів. Приїжджають лікуватися туди й із інших країн.
– Як чехи ставляться до наших?
– Добре. Поважають. Дивуються, як українці з вищою освітою приїжджають працювати на обслуговуючих роботах. Хоча вони й самі їдуть підзаробити до розвиненіших Австрії й Британії.
А наші люди себе добре зарекомендували – відповідальні, працьовиті. З мого досвіду, не чеські роботодавці ставляться погано, а самі українці, котрі вже років десять там живуть, освоїлись і забули, якими приїхали, наживаються на новоприбулих. Це прикро. Якось мені знайома розповіла, що має заплатити за роботу людині, якій я особисто колись допомагала влаштуватись. Це мене приголомшило…
– Розкажіть, як сприймалися в Чехії українські події – Революція Гідності, війна.
– Діаспора дуже активно брала участь, допомагала, як могла. Виходили з прапорами, петиціями. А коли були найгарячіші події – 18-20 лютого – стояли цілодобово. Чехи підтримували також. Зустріла якось чоловіка на вулиці із синьо-жовтим наплічником і нашою символікою. Питаю, чи українець, а він каже чеською: «Ні, я – чех, але підтримую Україну». На Ольшанському кладовищі Праги поклали пам’ятник Героям Небесної Сотні.
Як згадую ті події, одразу сльози на очі. Оскільки мій син був активним майданівцем, а я працювала в лікарні, то намагалася допомагати медичними засобами. Вразило, що дівчата-чешки збирали бинти, дезінфікуючі засоби, а донецькі українки, які теж зі мною працювали, не хотіли. З ними навіть сварки були. Дуже прикро, що вони наче свої, з однієї держави, а відсторонені гірше, ніж чужі чехи. Тепер стало спокійно, бо просто намагаємося не говорити про політику. А тоді люди зносили, що могли. Ми не одну сумку передали на Майдан. Були хлопці, які відвозили бусами. І часом просто надіялися на Бога – сказав, що відвезе, й треба було довіряти, бо інших варіантів не мали.
На могилі Степана Бандери
– Як Вам чеська мова, освоїли легко?
– Не важка, дуже схожа на нашу, безліч однакових слів. Є й цікаві моменти, до прикладу, "черствий" хліб означає "свіжий" (сміється). Проте, на "Тривалий побут" (довгострокову візу) здала мовний екзамен із першого разу без проблем. А їхала – ні мови не знала, нічого. Подружка мене зустріла й допомогла влаштуватись. Загалом там важко, але в кого є потреба – повинен їхати. Основне – щоб поверталися до рідного краю.
Відчувають тугу за домом особливо діти. У мене є учень Назар, який каже, що коли виросте, обов'язково повернеться до України, бо йому вже набридло в Чехії. Хоча там дітям живеться добре, значно більші можливості для розвитку – досхочу подорожей до різних країни, різноманітні гаджети… Та все ж хочуть до України. Це великий плюс, що в них закладені гени, що розуміють: де би не було добре, а вдома – найкраще.
– То ваша мрія – повернутися додому остаточно?
– Так! Скільки би ще не довелося там працювати – рік, два чи три, та кінцева мета – повернутися додому. Навіть повітря тут, у нас, інакше – наше! Особливо цієї пори, коли все цвіте, – просто насолода.
Городенка завжди була моєю й назавжди залишиться. Чим більше за кордоном, тим більше хочеться додому. Де би не їздив, яку би красу не бачив, своє – найкраще, найрідніше!
Оля КОВАЛІВ.
