Важливо знайти себе
Поспілкувавшись із цією милою, спокійною і цілеспрямованою дівчиною, одразу помічаєш її неординарність – зовнішність, тип мислення, віру у свої можливості. Діана Яців – єдина в Росохачі, хто пов’язав свою долю із журналістикою, і вона зовсім про це не шкодує. Хоча спершу плани на життя мала зовсім інші
Про це юна студентка розповіла «Краю»:
– У школі зовсім не цікавилася журналістикою. Натомість захоплювалася хімією, астрономією, українською мовою та англійською. Батьки навіть переживали, ким я маю бути. Та в 11-му класі я все ж вибрала напрям, куди хотіла рухатися – режисуру ігрового кіно, але склалося по-іншому. Подала документи в університет Карпенка-Карого, й наступного дня зателефонували приїхати на конкурс, а жодних квитків на ту годину до Києва не було. Тож змушена була з цим змиритися і вирішила вступати до Прикарпатського університету на журналістику. І вона мені сподобалася.
– Що саме Вам заімпонувало в журналістиці?
– Завдячую директорці школи Надії Бедзюк, яка була і нашою вчителькою української мови, за ідею спробувати свої сили саме в журналістиці. Тепер розумію, що тут теж є своєрідна режисура. Найбільше мені до душі бути за кадром: чи це телебачення, чи радіо. Але тішуся, що під час навчання розглядаємо різні сторони ЗМІ. На першому курсі вивчали газетно-журнальне, а тепер – радіовиробництво.
– Розкажіть, будь ласка, про свої проби на радіо.
– Працюю на «Stefanyk-FM» із вересня цього року. Спершу виходили в ефір щодня по три години, тепер одна пара працює півтори години. Але крім цього створюємо ще подкасти. Це дуже крута річ. Ми робимо запис на певну тему, й у вечірній час його можна ввімкнути. Тобто таке відчуття, наче ми знову в ефірі.
– Які теми вибираєте?
– Своїм шанувальникам доносимо новини про кіно, музику, дозвілля. Із понеділка даємо слухачам легку інформацію, тоді як у четвер можна запропонувати наукову тему.
– Важко поєднувати навчання і роботу на радіо?
– Все можна встигати, головне бажання. Навіть є час зняти з друзями короткометражку, що вже і зробили. Знімали про рідний університет.
– Чи була думка спробувати сили на одному з обласних телеканалів?
– Не дуже люблю телебачення, оскільки воно, на мою думку, останнім часом дуже заангажоване. Та якщо вибирати, то хіба на «UA-Карпати», де на першому курсі проходила практику. Воно є суспільним мовником.
Крім цього, захоплююся діяльністю журналу «National Geographic». У майбутньому хотіла би спробувати себе у фотожурналістиці. Шкода, що це видання в 2014 році закрили в Україні.
– А якби Вам запропонували роботу за кордоном, поїхали б?
– Найшвидше – ні, адже не дуже хочу покидати Україну. Максимум – поїхати помандрувати, але обов’язково повернутися.
– Чим ще у вільний час від навчання займаєтеся?
– Багато часу проводжу в галереї «Вагабундо». Її створили троє людей – Юрій Андрухович, Ростислав Шпук та Олександр Ковтун. Туди приходжу з подругою. Там проводять цікаві кіновечори, фотовиставки, концерти. Завдяки цьому розвиваюся у різних напрямках. Раніше я не любила Франківськ, перший семестр сиділа здебільшого в гуртожитку, але потім зрозуміла, що навколо чимало можливостей. Потрібно їх використовувати й чомусь навчатися.
– Що для Вас рідне село?
– Мене тягне туди. Незабаром будуть канікули, й більше часу хочу провести саме в селі, з родиною. Тут та атмосфера, яка потрібна. В селі красивий Будинок культури, яким керує добрий організатор Марія Микитчук, гарна школа. Я у Івано-Франківську завжди піарю Росохач, всі мої друзі знають, де він розташований, деякі навіть устигли побувати там. Так, мабуть, село не найкраще у плані розвитку, але люди в Росохачі дуже приємні й доброзичливі.
– На Вашу думку, друкована преса має майбутнє?
– В нашій університетській групі майже всі одностайно відповідали, що ні, лише декілька відповіли – так. І я теж кажу – так. Якщо телебачення і радіо її не поглинули, то й Інтернет, гадаю, не зможе. Звичайно, боротьба буде жорстка, і виживуть найсильніші видання, конкурентоспроможні. Я дуже люблю газети й журнали, люблю ними пошурхотіти. Якщо в Інтернеті інформація може бути фейкова, то у друкованому виданні вона здебільшого правдива, й не потрібно її шукати, в готовому варіанті можна ознайомитися.
– Яка тепер молодь?
– Ми, як Григорій Сковорода, – біжимо й не даємо себе зловити (сміється). Ми ховаємо себе під масками, але з певною метою, щоб чогось досягнути, не з поганою якоюсь маніпуляцією. Завдяки більшим можливостям сучасна молодь вміє йти до мети.
Юлія МИХАЙЛЮК.
