Залюблений у шахи
"Край" неодноразово присвячував свої шпальти уродженцю Городенки, славнозвісному шахісту світового рівня Соломону Флору. Це вже історія, але є й сучасні постаті, які нині славлять Городенщину результатами витончених комбінацій на чорно-білих клітинках. Сільський голова Винограда Михайло Гоблик допоміг журналістам часопису зустрітися зі своїм односельцем, непересічним відомим шахістом, який із великим успіхом продовжує популяризувати інтелектуальний вид спорту
Уродженець Винограда Василь Палагіцький – майстер спорту України із шахів, призер обласних і всеукраїнських змагань, зокрема чемпіон Івано-Франківської області зі заочних шахів 1996 року, срібний призер командного чемпіонату України (1993) і триразовий чемпіон командного чемпіонату України з шахів за листуванням (1996, 1999, 2000). Донині – старший тренер області з шахів, президент обласної федерації шахів, єдиний в області суддя національної категорії, а ще член президій Івано-Франківських міської й обласної федерації шашок.
– Пане Василю, коли зацікавилися шахами?
– За нинішніми мірками, дуже пізно. Я добре грав у шашки, а закінчуючи школу, вподобав шахи. Поштовхом була дівчина, яку ніхто не міг обіграти. В шашках мені не було рівних, навіть перемагав у районних змаганнях. Пізніше у турнірах почав брати участь головний редактор "Краю" Ігор Терлецький, який був сильнішим. Програвати стало соромно, тож детальніше зацікавився шахами. Вчитель фізкультури, який був моїм однофамільцем, показав мені ази, а головне – як ставити «мат». Багатьом тонкощам навчив мене родич із Винограда, чемпіон Івано-Франківська, Микола Мазурак.
– Як просувалися справи із шахами далі?
– Вступивши до Закарпатського лісотехнічного технікуму в Хусті, я часто вигравав у своїх однокурсників. Серед них Володимир Зубака, чемпіон Закарпаття серед юнаків, який став відтак моїм товаришем.
Я з бідної сім’ї, батько з нами не мешкав, тож намагався жити на одну стипендію. Та це не було спорту на заваді. Часто грали на одну копійку, адже потрібно було свою майстерність удосконалювати.
Після закінчення технікуму потрапив за направленням у зону тюремників. Навіть там намагався грати в шахи, зокрема зіграв із чемпіоном Пермської області серед дорослих. Але ж не знав, що коли б я програв, то вони мали намір мене вбити. На щастя, виграв – 2:1. Такий, як виявилося, у зоні був закон.
Коли був прорабом будівництва лісових доріг у Пермській області, попросився до армії. Спершу служив у Канську (Красноярський край), потім півтора року в Чехословаччині в авіаційних військах. Там теж грав у шахи.
– За фахом довго працювали?
– Зовсім ні. Після армії влаштувався у Делятинський лісокомбінат, але в тій сфері не хотів працювати, бо треба було знати, де взяти, а де вкрасти. А я не того складу характеру. Тож переїхав до Івано-Франківська. Помешкання свого не мав, інколи навіть доводилося ночувати на вокзалі. Зарплати на готель вистачало лише на півмісяця. Пізніше мені дали гуртожиток. Заочно навчався в університеті нафти й газу. Відтак перевівся на вечірню форму навчання.
– Як ріс азарт до шахів?
– Якось чую, хтось у коридорі говорить: «Я будь-кого обігрую в шахи з рахунком 5:0». Мене це зацікавило. Вирішив із тим оптимістом зіграти. Я виграв раз, другий, третій. У результаті 5:0 на мою користь. Коли почав інтенсивніше грати, довідався також, що існують ще й книги про шахи, тобто є теорія, про яку я не знав, адже грав здебільшого інтуїтивно. У 1981 році, коли з книгами було дуже складно, я мав удома дві книги і 8 журналів про цей вид спорту. Відтак сталося дивне – відколи зацікавився теорією, почав погано грати. Один хід робив за інтуїцією, один за теорією. Але, на щастя, з часом усе внормувалося.
У 1982 році почав грати за листуванням – відсилаєш хід і чекаєш на хід-відповідь. Так поталанило здобути звання майстра спорту.
– Відтак блискавично піднялися шаховими сходинками?
– Можна й так сказати. Але передувала цьому чимала праця над собою. У 36 років став тренером. Спершу працював у спортивній школі №2. У 1996 році став чемпіоном України і не віддавав чемпіонство кілька років поспіль. Пізніш мене призначили тренером області.
З 1992 році разом з однодумцями почали створювати федерацію шахів, яку відтак офіційно очолив і керую нею вже 11 років, а фактично – з 1992 року.
Із часом відкрили в Івано-Франківську шаховий клуб, на який, наразі, зазіхають із різних боків, бо це місце в центрі, вигідне для всіх.
– Учнів важко навчати?
– Все залежить від батьків. Якщо батьки хочуть, це 60% успіху, якщо дитина хоче – 80%, а якщо є фінанси – 95%. Коли ж батьки не хочуть, дитина не хоче і фінансів нема, то й тренера не треба. Був у мене учень Юрій Процюк. Прибігав до мене і просив швидко йому розповідати про шахи, бо його батьки не дозволяли ними займатися. Скажу, що фінанси в цьому виді спорту відіграють велику роль. Щоб сьогодні поїхати на чемпіонат України – треба від 12 до 18 000 грн. Я намагаюся ці гроші вибивати, але від тієї суми вертається половина чи третина. Ще, слава Богу, допомагає мій авторитет – кошти виділяють як міська, так і обласна ради. Наша область не шахова, але цьогоріч у фіналі до 12 років із 24 областей наших було троє, до 16 років – четверо.
– Хто Вам допомагає організовувати турніри, тим паче чемпіонати?
– Наразі турнірами здебільшого займається моя старша донька Наталія. Ось до прикладу готуємося до чемпіонату України в листопаді, директором якого виступає саме вона.
Долучається до проведення змагань та шахових фестивалів і молодша донька Ірина. Вони в мене обоє математичні. Любов до математики я їм прищеплював із дитинства. Наприклад, коли йшли на прогулянку, давав їм задачки, і вони мали їх розв’язати. Подібно давав їх і своїй дружині. Пригадую, пішли якось у кіно. Перед фільмом я їй задав задачу. Після показу запитую:
– Як фільм? Сподобався?
– Не пригадую про що він, я ж задачку розв’язувала.
– Звідки у вас такий нахил до математики?
– Не знаю, все відбувається на рівні підсвідомості. Маю розвинену інтуїцію, яка мені дуже допомагає у шахах. Інколи розв’язую задачу і не можу пояснити, чому саме такий хід розв’язання. Маю також здатність вгадувати певні дати. Ось наприклад, у нас із дружиною два роки не було дітей. Я їй сказав, що первісток народиться у день мого захисту диплому. Так і сталося. Як це трапляється, не можу пояснити. Наче спортлото.
– Які спогади про Виноград?
– Сюди приїжджаю щосереди, адже дуже люблю село. Тягне, наче магнітом. Тут немає нікого вже 14 років. Але ми все одно приїжджаємо, відпочиваємо від міської суєти. У моїх планах навіть написати історію села. Але, на жаль, поки не маю часу. Також пишу історію шахів. Уже зібрав чемпіонів серед чоловіків із 1946 року, а серед жінок – з 1965 року. Сподіваюся, що найближчим часом історія цього виду спорту все ж побачить світ.
Р.S. Василь Палагіцький донині здійснює плідну роботу з розвитку шахів і шашок в області. Його вихованці здобули і продовжують здобувати призові місця у змаганнях різного рівня: у чемпіонатах області, України, Європи та світу.
Юлія МИХАЙЛЮК.