Гірко молодим!

Цьогоріч Городенківський ЗАГС святкує 40-літній ювілей. Немало-небагато, але дата поважна. У зв’язку з цим редакція «Краю» пропонує своїм читачам цікаву історію про тих, хто відкрив відлік щасливих подружніх пар у новій установі нашого містечка

А поділився спогадами мешканець Городенки Василь Яківчик, нині інженер із охорони пра­ці у Снятинській фірмі «Клен»:

– Кінець 1970-их – початок 80-их років – час розквіту місцевого монархізму, коли влада була в одних руках, які вирішували не одну людську долю. Ізот Григоренко – секре­тар райкому компартії – був саме тим, хто тримав Городен­ку в залізних оковах. Такий був час, і кожен змушений був із цим миритися. Окрім пана Ізота, до  бюро райкому партії входило дев’ять чоловік, які приймали на роботу і звіль­няли, коли треба.

На той час я закінчив Львів­ський сільськогоспо­дарський інститут, був молодим спе­ціаліс­том. І якось Ізот Карпович кличе мене до себе та проводить політінформацію: «Тут один женився на доньці бандитки, ворога народу, і кар’єрна до­рога йому закри­лась». Мені ці слова дуже запам’яталися та ще й вияви­лися пророчими. «Запрошую тебе працювати з нами, – веде розмову далі. – Не погодишся, вижену батька з роботи». Батько працював головним агрономом. Тож я згодився, але в партію так і не вступив. Обіймав посаду заві­ду­вача оргвідділу райкому комсомолу.

Та світ не без «добрих» людей, які й донесли куди потрібно, що я також начебто готуюся до весілля з донькою «ворога народу» Марусею Періг. І відтоді почалося…

Це була осінь 1979 року. Марта Кривко йшла з посади першого секретаря райкому комсомолу, й 10 листопада мала відбутися конференція щодо призна­чення нового очільника, якого оби­рали раз на п’ять років. А я паралельно роздруковую за­про­шення на весілля, яке запла­нували з майбутньою дружиною 24 листопада. Тут чомусь конференцію пере­носять також на 24 листопада. Я «залізно» повинен бути там присутнім, оскільки працював в оргвідділі й готував усю необхідну доку­мен­тацію. А перенести засі­дання – це велике «ЧП»,  догана секре­тарю райкому партії.

Тож партійні керівники, довго не думаючи, вирішили «штурмувати» мого батька, щоб я переніс дату весілля. Але батько вплинути на мене не зміг. Я нічого змінювати не хотів, оскільки 24 листопада – це крайня дата, бо розпо­чинався піст.

Розуміючи, що ситуація загострилася, Ізот Карпович разом із працівниками бюро райкому викликають мене до себе і починають грізні звину­ва­чен­ня: «Ти – преступ­ник. Ми тебе посадим. Ти замахнувся на партійні правила. Це нечес­но». Говорив таким собі суржи­ком, як тоді було прийнято.

– Чому нечесно? – відпові­даю. – Ви ж самі перенесли дату конференції.

І дві години на мене емо­ційно тиснули. Та раптом усе ж змінили градус напруги й почали хвалити:

– Ну, він же наш працівник, і працівник добрий. Проведемо й конференцію, і весілля відбу­де­ть­ся.

– Ви де розписуєтеся? – їхні погляди обернулися до мене.

– Як де, в Городенці в міській раді.

– Як? Ми для ЗАГСУ ви­діли­ли приміщення, там ремон­ти мали зробити.

І тут викликають при мені його завідувачку Євдокію Солоджук.

– Євдокіє Миколаївно, що там з ремонтами в ЗАГСІ?

– Та ще потрібно трохи часу, щоб їх завершити, – відповідає вона.

– Я нічого не знаю, але в суботу зранку ЗАГС має бути готовий. Наш «комсомоль­ський бог» одружується.

Ізот Карпович підняв на ноги всіх: не лише працівників вищезгаданої установи, але й керівника хору «Дністрові зорі» Івана Фенютчина, і фотографа, і музик. Усім наголошував, щоб до суботи всі були в повній бойовій готовності. Тут трагедія перетворилася на комедію. Це був четвер – два дні до весілля.

Увесь день п’ятниці я плідно працював аж до пізнього вечо­ра, готувався до конфе­ренції. Заночував у свого колеги Миколи Павлюка, а вдома тим часом тривали приготування до весілля.

О 10 год. ранку суботи розпочалося засідання. Поки всі виступили, на годиннику була вже 18 год, а вдома в Серафин­цях, уявіть собі, грають музики й сидить самот­ня наре­чена. Саме тоді мене, можна сказати, вря­тував голова рай­ви­кон­кому Андрій Пивовар. Піднімається на засіданні та й каже:

– Та пустіть його на весілля! Він сьогодні одружується.

І так о 20.00 вечора я приї­хав додому. Голодний і вимуче­ний. Так-сяк перекусив, пере­одяг­нув­ся і поїхали роз­пису­ва­ти­ся. Поки їхали в автобусі, встиг ще й подрімати, адже весь день на нервах. Після взаємних клятв навіть забув покласти квіти до па­м’ятника Леніну, що мені не раз згадували. І до ночі відшу­міли весілля… Втом­ле­ний, але щасливий.

Та найсмішніше було потім. Зустрічаю Євдокію Солоджук, а вона мені скаржиться:

– От що ви мені наробили? Ми два дні до вашого весілля бі­лили, вночі прибивали кили­ми, запускали опалення, а після того вдарили морози, й батареї замерзли, все по­тріска­ло, треба знову ремонти робити.

– То не я, Євдокіє Миколаїв­но, то Ізот Григоренко. Це він дав наказ відкрити ЗАГС того дня. Я міг розписуватися і в міській раді, – відбиваюся.

Ось так завершилися ве­сіль­ні перипетії, які я досі з усмішкою згадую.

– Пане Василю, що може­те сказати про подружнє життя? – запитую насамкінець.

– Ну що відповісти. Скажу, що завжди боявся свою дру­жи­ну втратити. Я не помилився у своєму виборі. Марія – краси­ва і розумна жінка. Я не шко­дую, що одного дня втратив кар’єр­ний ріст через одружен­ня з донькою «ворога народу». Зате маю ту, яку люблю.

Юлія МИХАЙЛЮК.