Під такою поетичною назвою недільного листопадового дня у Росохачі відбувся вечір-вшанування пар, які прожили разом понад 50 років. Тема заходу досить оригінальна, адже не щодня так із трепетом говорять про подружжя, які, крокуючи все життя пліч-о-пліч, досягли такого поважного сімейного стажу. Сім’я – це завжди щось святе. Це місце, де завжди тепло й дбайливо, де завжди чекають із любов’ю. Це направду диво, коли двоє людей вирішують назавжди поєднати свої долі, справжній Божий дар разом дочекати до спільної ювілейної дати
Ведучі й автори сценарію, завідувачки Будинку культури Марія Микитчук та бібліотеки-філії Наталія Нескреба вміло організували цікаве дійство. Навіть самі учасники, чотири подружні пари, не очікували настільки теплого та щемливого свята.
Перше подружжя, з якого й розпочався вечір, – Михайло й Параска Кіщуки з Росохача, які відзначили золоте весілля цьогоріч. Вони – наскрізь інтелігентні. Пані Параска – вчителька математики, а пан Михайло – медик, але вже на пенсії. Обоє – світлі, приємні люди, від яких випромінюється добро. А, як виявилося, ще й гарно співають у тандемі. Та що й казати – були одними з перших, хто згуртував відомий народний фольклорний колектив «Надвечір’я». Разом виростили двох синів і дочекали семеро внуків. На запитання, як потрібно жити в сім’ї, щоб не розбігтися, Михайло й Параска Кіщуки одноголосно відповіли – треба любити, поважати й берегти один для одного власне здоров’я. «Я й досі люблю свою дружину», – із приємністю ділиться чоловік своїми емоціями. «Хочу трішки похвалитися, що й синів виховав, і за своє життя посадив великий сад, – продовжує пан Михайло, – де можна поласувати яблуками, грушами, сливами, персиками, абрикосами, ростуть горобина й калина». Турбота про власне обійстя для подружжя – передусім. Як зазначає пані Параска, «і в багатстві люди бувають бідними, а в бідності – багатими. Вважаю, що ми – багаті, Бог обдарував нас чудовою родиною».
Ушановували на святі й Михайла та Василину Лагойдів із Прикмища. Разом прожили 63 роки, виховали п’ятьох дітей, наймолодшого Романа народила в 44 роки. тішаться вісьмома внуками й шістьма правнуками. «Без сварок неможливо в сім’ї, але треба постійно миритися, вміти визнавати свою провину, потрібно прощати», – ділиться своїми порадами пані Василина.
Василина та Михайло Лагойди, с. Прикмище.
Вони виросли разом, знали один одного з дитинства. Пан Михайло дев’ять років працював на тракторі, 28 літ – механіком у колгоспі.
– Слабував мало, один раз заслаб, але дякувати дітям, вони допомогли мені одужати, – пригадує він. – Три роки служив у Приморському краї, біля кордону з Японією, бачив океан. В армії навчився грати на гармошці, відтак хотів, щоб музику любили діти чи внуки, але вони до цього не мають охоти. Скільки зіграв забав за своє життя, що й не злічити.
– Я з армії його чекала, але і з хлопцями дружила, бо не знала точно, чи між нами щось зав’яжеться, – з усміхом додає Василина Лагойда. – Та після його відпустки твердо вирішили, що ми – пара.
Як і пан Михайло, так і його дружина понад усе люблять українську пісню, вона чимало літ співала в різних аматорських колективах. Каже, що з піснею народилася, з піснею і помре. Тож разом із чоловіком прикрасили дійство музичним сюрпризом.
Запросили на душевне свято й подружню пару із Хвалибоги – Франка й Ганну Матковських, які більшу частину свого життя мешкали в Росохачі. Цікавим було знайомство цих поважних інтелігентних людей. Він працював на цілині в Казахстані зі знайомим пані Ганни. Туди молодого хлопця направили після навчання у Городенківському профтехучилищі. Якось їй надійшов лист від незнайомого хлопця із проханням познайомитися. Цим незнайомцем і був Франко Матковський. На той час юна дівчина закінчувала школу. Вона прочитала листа й закинула його кудись. Але її подруга ледь не вмовила написати Франкові. «Аргументувала тим, що дуже добрий», – ділиться спогадами пані Ганна. Ось так між ними зав’язалося листування. Як повернувся з військової служби, обоє вступили до Івано-Франківська здобувати вищу освіту: Ганна на філологічний, а Франко – на історичний.
Франко та Ганна Матковські , с. Хвалибога.
– Зазначу, що наше студентське життя було цікавим, – розповідає дружина, – ми відвідували драмтеатр, різноманітні концерти, де бачили знаменитостей Дмитра Гнатюка, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, були на зустрічах із акторами Іваном Миколайчуком, Іваном Гаврилюком, письменниками Олесем Гончаром та Михайлом Стельмахом. Якось перед концертом нам удалося навіть поспілкуватися з Дмитром Гнатюком, він виявився дуже простим. Незважаючи на його зайнятість, устиг нам сказати: «Любіть українську пісню – це окраса нашого народу». Ми, студенти, були дуже від цього щасливі.
На третьому курсі, Франко Матковський пішов до армії, служив в Естонії. «Завдяки йому я познайомилася з цією прибалтійською країною, жителі якої любили й люблять Україну, –продовжує пані Ганна. – А незабаром ми вирішили поєднати свої долі й разом виховали доньку Аллу». Крім турботи про сімейний затишок, родина Матковських брала активну участь у культурному житті Росохача, була однією зі засновників народного фольклорного колективу «Надвечір’я». Нині знані й вимогливі вчителі на заслуженому відпочинку, та пан Франко не дає нудьгувати мешканцям Хвалибоги і ближніх сіл – на концертах розважає людей авторськими гуморесками, які виконав і для глядачів цікавого свята.
Завітала на вечір-вшанування ще одна сімейна пара в колоритних вишиванках – Микола та Розалія Лащаки з Росохача. Все своє життя працювали в колгоспі. Пан Микола спершу трактористом, відтак фірманом, дружина – дояркою, а пізніше в ланці, дев’ять літ займалася і килимарством. Яким же треба бути художником, щоб підібрати кольори, нитки, і згодом отримати красивий килимовий малюнок. Нині обоє на пенсії, займаються домашнім господарством, допомагають дітям, яких у них двоє – Марія та Василь, п’ятеро внуків та одна правнучка. А щонеділі завше разом прямують до церкви.
Розалія і Микола Лащаки, с. Росохач.
На обійсті Лащаків є каплиця, історія якої досить цікава. В молоді літа, коли вони почали будувати хату, пані Розалії приснився сон, як до них прийшли дівчата з рушниками і сказали, що на їхньому подвір’ї має бути каплиця. «Я рано встала, розповіла все чоловікові, й ми твердо вирішили – хату не збудуємо, а каплицю поставимо», – пригадує Розалія Лащак. Важкі то були часи, не вистачало коштів, але все ж хату й капличку звели. Та прийшов час радянського безбожництва, почали знімали хрести. І якось, коли приїхав один чоловік знімати хрест, пані Розалія зайшла до каплиці й сказала: «Я звідси не вийду, робіть зі мною, що хочете». Поїхав. Але незадовго приїхав інший, російськомовний, якому було однаково що ламати. Та яка то була сила й воля Божа, хрест зняли і вивезли на сільський цвинтар, зате анітрохи не пошкодили каплиці! У часи Незалежності знайшлися добрі люди, які допомогли віднайти той хрест і закласти назад на каплицю. Відтоді й донедавна на подвір’ї Лащаків 16 травня, у День скасування панщини, збиралися церква, школа, культура, сільська рада. Відправляли молебень, виступали вчителі, відбувався невеличкий концерт і до ранку – танці. Топтали таким чином панщину.
Загалом концерт удався на славу. Організатори дійства Марія Микитчук і Наталія Нескреба прикрасили захід мелодійними номерами, зокрема виступами народного аматорського колективу «Берегиня», музичними декламаціями Марії Волощук, комедійною сценкою і пісенними композиціями учнів, які прийшли привітати своїх вчителів – учасників свята. Найтеплішими були вітання рідних, особливо в аудіозаписах, оскільки перебувають далеко від рідного села. А солодким подарунком для подружніх пар був торт у вигляді хати, який із любов’ю спекла мешканка Росохача Світлана Фурик.
Юлія МИХАЙЛЮК.
