Щастя пізнання Бога
Сьогоднішня наша гостя Зореслава-Марія Григорів розповідає, як зростаючи в атеїстичній сім'ї, стала катехитом. Жінка знайшла себе й у мистецтві – співає та грає на гітарі власні пісні, слова й музика яких народжуються через особливі переживання віри
– Зореславо, розкажіть, будь ласка, трішки про себе й Вашу творчість.
– Із Городенківщини родом моя мама. А я народилась на Рожнятівщині, проте після закінчення школи там майже й не була. Шість років навчалась у Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституті, згодом вийшла заміж за городницького хлопця й переїхала сюди. Маємо з чоловіком Ігорем трьох дітей.
Пишу слова й музику, проте навіть і не вважаю, що тут є якесь моє досягнення. Сідаю писати сама – нічого не вдається. А от, до прикладу, пісню "Маріє, Непорочна Діво", яку зараз виконують на Молитві Прослави в Успенській церкві, написала легко: сіла вдома на диван, узяла гітару й заспівала. Народилися одразу слова й музика. Пісня йшла, ніби через радіопередавач. Це просто Божий дар, інакше не можу сказати.
– Створили багато пісень?
– Більше півсотні. Є патріотичні, ліричні, та найбільше – релігійних. Писати почала, коли навчалася на катехита. Це, як і багато чого іншого в житті, сталось якось дивно. Навіть навернення до християнської віри в мене було, можна сказати, цікаве.
– Як воно відбувалось, був якийсь ключовий момент?
– Про Бога в дитинстві нічого не знала. Взагалі. Тоді ще був Радянський союз і панував атеїзм. Мої батьки – вчителі, тато був запеклим комуністом. У нас у хаті стояли ключі від закритої церкви.
Коли я вчилася у випускному класі, тільки починали відкривати храми. Вже й у школі починали говорити. Відчула, що дуже хочу про це знати. Та навіть не просто хочу, а маю сильну потребу. Почала вдома шукати якусь літературу, якийсь натяк, бодай щось. Але – нічого. Ні образка. "Перерила" всі книжки, а їх у нас багато, бо мама викладала українську мову й літературу, тато – історик. Та про Бога – нічогісінько. Натомість – грубезні томиська історії комунізму – суцільна "темрява"!
Почала читати катехизм. Кожне речення ставало відкриттям. Пригадую, як вперше дізналася, що є щаслива й нещаслива вічність, – мене прошило холодним потом. Теперішнім дітям смішно, що в сімнадцять років можна вперше почути, що існує небо й пекло. Такі були часи.
Але не все складалося просто. Коли ростеш в одному, то сприйняти кардинально протилежне, осягнути, не так легко. Ставала на коліна й просила: "Боже! Якщо Ти є, то поможи мені повірити!" Бо сумніви не давали спокою. Починаю молитись і думаю: "А якщо там нікого нема? Перед ким стала на коліна? До кого говорю?" Кликала Бога, взивала. Поступово Господь мені відкривав Свою присутність. Маленькими кроками просувалася, відчувала, укріплювала віру. Коли вступила до семінарії, дуже багато дало спілкування зі священиками, сильними у вірі.
– Ви вступили до семінарії одразу після школи?
– Через рік. Мама хотіла, щоб я вступала до педінститут. Але я дізналася, що в Івано-Франківську є духовний інститут і одразу відчула – це моє. І от цілий рік готувалася до вступу. А коли почала навчатись, лекції поглинала, як губка. Як спрагла людина, яка в пустелі добралася до води. На Службу Божу бігла вранці й увечері. Згодом потрапила до спільноти харизматів. Сама стала харизматом, отримала Дар молитви мовами. Дуже багато надзвичайного Бог зробив для мене. Перед Ним треба бути, як дитина перед Батьком. Ділитися своїми проблемами, переживаннями, не боятися виказувати сумніви, просити про духовне просвітлення. Бог ніколи не підведе, не покине людину, яка до нього щиро взиватиме.
Спілкувалася Оля КОВАЛІВ.
