Ралі, дріфтінг, картинг… Усе це про автоспорт, який захоплює й заманює своїм екстрімом. Коли одні думають, що зайнятись ним – справа недешева, інші шукають можливості, як запросити автомобільний спорт у своє життя. А для цього потрібен високоякісний болід, який і допоможе пілоту досягнути бажаних результатів. Спитаєте, де в Україні його взяти? В цьому вам допоможе наш герой – шалений любитель автоспорту, один із небагатьох у нашій країні розробників болідів, уродженець Рашкова, а нині мешканець столиці – Анатолій Шевчук
Так любити й до найменшої деталі знати і відчувати машину може лише справжній фанат автомобільного спорту. Ним Анатолій і є. Одного прекрасного дня відставив у бік свої велосипеди (серед яких був і професійний) й вирішив зайнятися тим, чого так не вистачає і практично немає в нашій державі (вона навіть це не підтримує на високому рівні, а для чого?) – болідами українського виробництва.
– Анатолію, з чого і коли почалась Ваша любов до техніки?
– Ще в Рашкові. Коли був малим, не любив грати футбол. Навпаки, полюбляв ті види спорту, де, окрім твоєї майстерності, результат ще залежав і від техніки. Наприклад, під час катання на велосипеді ти вдосконалюєш як фізичні навички і рівновагу, так і вивчаєш конструкцію байка. Тож тут усе набагато цікавіше, ніж просто ганяти м’яча.
– Самі удосконалювали свій велосипед?
– Не завжди, але багато чого доводилося вигадувати самому. Навіть якщо робиш не сам, то велосипед – річ індивідуальна, і всі параметри підлаштовуєш під себе. Свій перший байк, зокрема геометрію рами, зробив самотужки. Сам порізав труби, які мені безкоштовно зварили на фірмі "Ковальські майстерні" Б. Новосельського. Тобто, це були часи, коли я починав робити мінімальну металообробку. Приблизно це був 8 клас – мешкав у Рашкові, але навчався вже у гімназії. Я в селі випробовував свій велосипед, він постійно ламався і я надалі його удосконалював.
У рідному селі біля Будинку культури є сходи, які я перестрибав з усіх боків. Справа від закладу культури сходів не було, там обрив. Пригадую стіну, на яку я довго дивився, та якось вирішив стрибнути. Висота була 80 см. Це було досить ризиковано робити на звичайному велосипеді. І коли я повторив цей трюк ще двічі, то він переламався. Відтак я почав думати, як зробити так, щоб велосипед був витривалішим. У Городенці біля міської ради теж були такі стінки, на яких із друзями робили різноманітні трюки. Вчилися стрибати на одному колесі, тримати рівновагу. Згодом у магазині "Курсор" з’явився Інтернет, де я довгенько засідав і гуглив сайти про виробництво велосипедів. Відтак "чаклував" над свої байком. А фірмовий купив аж на другому курсі навчання в Національному Авіаційному університеті.
– Що пригадуєте цікавого під час навчання в гімназії?
– В мене була схильність до геометрії. Не скажу, що я її дуже добре вчив, але знав її. Вона мені дуже в роботі знадобилася. Знання геометрії – це основне, чим я наразі заробляю на життя, адже при проектуванні болідів без цього не обійтися. Любив фізику, хоч не дуже серйозно до неї ставився. Знання з цього предмета удосконалюю, адже він також необхідний у моїй сфері діяльності. Тож щиро вдячний Людмилі Онісімчук та Ігорю Вітюку, а також усім учителям за науку.
– А коли саме відчули потяг до автоспорту?
– Якось нас вивезли до військової частини у Василькові. Коли відбувалося шикування, зненацька на дорогу вилетіла машина й почала робити різні трюки. Звук, дим при цьому справили на мене неабияке враження, і відтоді зацікавився інформацією про спорткари. Довідався, що найкращою машиною в цьому плані – це спортивний японський автомобіль, який є бюджетним авто, відносно доступним в Україні. Почав цікавитися Японією, її культурою, японським автоспортом і отак дочитався до того, що таке дріфтінг (техніка проходження поворотів і вид автоспорту, який характеризується використанням заносу на максимально можливих швидкості та кута до траєкторії – ред.). Найкращим автомобілем у цьому виді автоспорту є не Toyota Supra, яку я побачив на шикуванні, а Nissan Silvia. Почав шукати цю машину і знайшов її. Купив Nissan 13, і саме з того часу почалася моя робота.
–
Важко було почати власну справу?
– Не настільки важко розпочати, як її вести. Фактично керівництво здійснюю сам. Раніше, коли ще вкладав кошти у велоспорт, я не розглядав це як бізнес. Просто робив те, що мені подобалось. Але мав друзів у цій сфері, які замовляли й перепродували деталі, робили щось своє. Вони мали свої Інтернет-магазини і на той час заробляли непогані гроші, тобто дивилися на велоспорт як на спосіб збагачення. Тож коли я зацікавився автоспортом, почав дивитися на це як на бізнес.
– Зі скількох чоловік складається Ваша команда?
– Троє людей працюють над створенням спорткара, а троє – це пілоти, які тестують машину. До команди ще можна зарахувати сестру, яка веде сайт. Я займаюся здебільшого проектуванням і моделюванням. Проектую на комп’ютері деталі, після чого за моїми кресленнями їх виготовляють на заводі, також замовляю деталі за кордоном. Загалом з’єдную все, що не з’єднується. Ще є електрик, який безпосередньо займається проводкою, і механік. Але всі ми підмінюємо один одного, коли потрібно.
– Співпрацюєте з іноземними фірмами?
– В Америці та Японії є міжнародні аукціони, де продаються деталі. Купити ми їх можемо, а от продати офіційно – ні. Наш уряд, на жаль, не приймає закони, щоб ми могли це робити як належиться.
– Як довго займаєтесь спорткарами?
– 9 років. З них 5 – серйозно. Якщо у Європі автоспорт – один із найпоширеніших видів спорту, то в Україні він лише розвивається, набирає обертів. Серед моїх клієнтів є призери міжнародних змагань, роблю деталі і для відомих українських спортсменів. Загалом намагаюся, щоб кожен замовник був задоволений нашою роботою. Та є мрія розвиватися масштабніше. Наприклад, довести фірму до того рівня, коли до нас привозитимуть машини з-за кордону. Сподіваюся, що так і буде.
– На яку максимальну швидкість можна розігнати болід?
– Для нас швидкість не в пріоритеті. Головне потужність. Щоб автомобіль можна було максимально розігнати на старті. Створюємо насамперед керовані, надійні боліди, ну і звичайно безпечні – щоб машина ефективно гальмувалася і слухалася керма. А щодо швидкості, то на останньому тестуванні я розігнався до 200 км/год.
– Скільки часу витрачається на створення одного боліда?
– Мінімум рік.
– І клієнти задоволені цим терміном?
– Не завжди. Та інколи працюємо і два роки. Все залежить, що ми маємо під руками. Потрібен час на проектування деталей, виготовляємо їх із нуля. Часом довго доводиться чекати на потрібні запчастини з-за кордону.
– Хто тюнінгує боліди?
– Боліди ніхто не тюнінгує, їх лише вдосконалюють. У планах, щоправда, є ідея зайнятися зовнішнім дизайном болідів. Навіть укласти договір із компанією, яка офіційно надасть мені зображення, що використовуватимуться у дизайні мого особистого боліда. А наш дизайнер самостійно їх клеїтиме на авто. Ми над цим активно працюємо.
– От ви збираєте болід для змагань, а самі брали у них участь?
– Здебільшого їздив на фестивальні змагання, перемагав в автослаломі. Щоб узяти участь у серйозних змагання, потрібно багато грошей. Насамперед, щоб замовити якісні деталі і створити потужний болід. Наразі маю машину як транспортний засіб і окрему для автоперегонів. Але грунтовно ними не займаюся. Використовую свої знання і досвід на клієнтах, щоб потім виготовити власний спорткар. Адже є мрія у майбутньому стати серйозним пілотом.
– А не було у Вас думки поїхати працювати за кордон?
– Думки може і є, але поки працюю в Україні. Так, звичайно, там було б легше себе зреалізувати, але хочу твердо стати на ноги саме тут. А в майбутньому за кордоном представляти Україну.
– А чим займаєтеся у вільний час?
– Його в мене практично немає. Є люди, які думають, чим би себе зайняти, в мене такого немає, я завжди зайнятий. Інколи думаю, де б узяв вільний час. Людям дай певну суму грошей, і вони ще думають, на що їх витратити. Так от – у мене цього теж немає. Я завжди знаю, що мені потрібно купити, питання в іншому – де ще грошей роздобути (сміється)? Тобто, де взяти час і гроші. Це моя одвічна проблема. І я працюю над цим.
– Ви щасливі, що робота співпала з хобі.
– Так. Вона цікава й мені ніколи не буває нудно. Можу тиждень крутити гайки, після чого мішки під очима. А інколи ми їдемо на змагання, в Одесу наприклад, і два дні активно відпочиваємо. Приїжджаю до Києва, як із курорту. Тому хочу вивести роботу на такий рівень, щоб я більше відпочивав. І хоч на роботу йду із задоволенням, але все одно вона фізично втомлює.
– Що побажаєте молодим краянам, які починають власну справу?
– Ніколи не зраджувати своїй мрії. А помаленьку йти до бажаного результату. Як би мені інколи не було важко, я продовжую йти своїм шляхом, укладаю в бізнес гроші, чимало витрачаю, але не здаюсь. А є люди, які при перших перешкодах сходять зі своєї дороги і в підсумку забувають про свою мрію. Тому бажаю всім витримки і впертості в досягненні висот.
Юлія МИХАЙЛЮК.
