9 листопада 2024
Доля простої родини в непрості часи: рід Марунчаків.

Доля простої родини в непрості часи: рід Марунчаків.




Жахливий факт, але «дбайлива» політика Радянського Союзу знищила не одне людське життя й не одну родину. Забираючи в людей останнє, органи НКВС перетворювалися на монстрів, в душах яких не було нічого святого. Та й звідки? Адже сама ідеологія Радянського Союзу – знищення, терор, руйнація. Родина Марунчаків з села Далешове не була винятком, вона гостро відчула на собі «люблячі обійми» радянської системи


Їх було шестеро – Ми­хайло, Олексій, Іван, Анна, Параска і Ми­кола. А почалося все з одного із синів у родині Григорія й Марії Марун­чаків – Михайла. Успад­кувавши від батька патріотичний дух і палку любов до всього українського, хлопець з юного віку активно займався громадською діяльністю, вступав у підпільні організації, за що в 1930 році вперше був заарештований. Михайлові було лише 16 років, та він не злякався, а всупереч всім страхам продовжував висловлювати свої проукраїнські погляди й відстоювати проукраїнські позиції. Світогляд М. Марунчака – багатогранний: у Львівському університеті вивчав право і суспільні науки, в Празі – економіку. А в 1941 році захистив докторську дисертацію з права.

17 жовтня 1942 року його було заарештовано вдруге. Потрапивши до рук гестапо, Михайло пройшов усі сім кіл пекла чесько-польсько-австрійських концтаборів: Панкрац, Аушвіц, Маутгавзен, Мельк й Абензее. Він вистояв з честю, адже в його жилах текла кров Січового Стрілецтва. Звільнили його разом з побратимами на Велик­день, 6 квітня 1945 року, американські війська.

Як свідомий гро­мадянин, наш краянин чітко розумів, що на Батьківщині він після гестапівських тюрем – зрадник  і ворог народу. Саме тому вирішив виїхати до Мюнхена, де згодом став головою Ліги Українських Політв’язнів. А в 1948 році переїхав до Він­ніпега, де й проживав до останніх днів.

Звичайно, до прого­ло­шення української незалежності про від­відини рідної землі не було й мови, аж у 90-х роках Михайлові Марун­чаку все ж удалося приїхати на Городенківщину. На жаль, мені на той час було заледве три роки і звісно ж, в моїй пам’яті нічого не збереглося. Племінниця Михайла Оксана Марунчак (Дзьомбак) допомагає мені відтворити його портретні риси: «Невисо­кого росту, красивий, інтелігентний чоловік з благородними очима».

Михайло Марунчак – доктор права, професор католицького універси­тету в Римі, бібліограф, педагог, громадський діяч, дослідник історії української еміграції Канади, співзасновник Інституту Маркіяна Шашкевича у Вінніпезі, дійсний член Української вільної академії наук тощо. Проте це лише маленька частка з його регалій. Він – автор близько 400 праць і наукових розвідок, видав понад 20 книг, головний редактор першого тому  історико-мемуарного збірника «Городенщина». Крім того, Михайло Марун­чак – щедрий меценат, який ніколи не забував про рідне Далешове. Свого часу серед канадської діаспори зорганізував збір коштів на виготовлення дзвонів для сільської автоке­фаль­ної серкви св. безсрібників Косьми і Дем’яна. Помер 24 листопада 2004 року на 89 році життя.

Нелегка доля чекала й на його рідного брата Олексія (мого прадіда). Здобувши освіту в Городенківській кла­сич­ній гімназії ім. Т. Шев­ченка, він подався далі вчитися до Золочева у ветеринарну школу. Відтак працював голов­ним ветеринаром райо­ну, вільно володів німецькою мовою. У 1927 році Олексій Марунчак одружився і мешкав у Рашкові. На одній із ферм на мотили­цю захворіли племінні вівці, подейкують, не без сторонньої допомоги. Вина в цій справі, звісно, лягла на Марун­чака як головного ветеринара. І в 1949 році його заарештували із цілковитою конфіскацією майна. Разом із дружи­ною Анною та чотирма дітьми (найменшій донечці не було й року) на 25 років  вислали до Суєтихи Тайшетського району Іркутської області. Не допоміг і маршал Жуков, штаб якого був у хаті Марун­чаків. Поталанило лише заміжній Марії Марун­чак (Бойчук) – найстар­шій доньці Олексія Марунчака – яку не взяли.

Нелегкою була дорога на Сибір. Всі переживали за наймо­лод­шу доньку Оксану, тому її неодноразово хотіли забрати до себе як директор перевалочної бази, де зупинялися ешелони із засудже­ними, так і ще один рідний брат Олексія  Іван, який відбував заслання у Воркуті (Комі АРСР). Та батько був твердим у своєму рішенні – ми одна сім’я. В Суєтисі діти влаштува­лися, де була можли­вість: на пилорамі, бавили чужих дітей, а сам Олексій працював сторожем продо­вольчого магазину.

Тут варто згадати і про щиру братерську любов литовців до українців. Донька Олексія Оксана (Дзьомбак) розповідає, як литовський священик (а їх на засланні було чимало), зважаючи, що в сім’ї засуджених українців була малесенька річна донька, допомагав їм продуктами та добрим духівницьким словом, щоб було легше вижити в тих нелюдських умовах.

На запитання, які спогади виринають з тих важких років заслання, Оксана Олексіївна жваво ділиться:

– Поки не дали будинок, де, окрім нас, проживали ще три сім’ї, ми жили в холодних бараках. Пригадую, як батько на зароблені гроші купив мені краси­вий зелений сукняний плащ, а я соромилася в ньому піти до церкви, щоб не виглядали мої батьки на фоні інших заможнішими. Можливо, сьогодні це трохи й дивно, але було саме так.

З плином часу справу Олексія Марунчака переглянули, після чого його помилували. Та не всім поталанило в 1957 році вернутися додому: в Сибіру померла його дружина та її батько Микола.

У сестри Михайла та Олексія Марунчаків Анни доля також була непростою. Вона була зв’язковою УПА і свідомо своє життя ставила під загрозу. Органів НКВС не потріб­но було довго чекати – в 1945 році Анну за­арешту­вали  і засудили на 10 років заслання. Свій термін перебувала, як і брат Іван, у Комі АРСР, де працювала на комбінаті «Інта-вугілля». Анна була сумлінною працівницею, навіть двічі отримувала грамоти, а в 1954 році повернулася додому.

Єдині, кого не зачепила радянська система з родини Марунчаків, це Параска та Микола, який зали­шився працювати на далешівському грунті. Наразі в цій добротній хаті мешкає його прав­нук Михайло. З ди­тинною ностальгією Оксана Марунчак (Дзьомбак) пригадує дні, проведені в селі:

– Я часто малою приїжджала в Дале­шове. Хата була досить великою, просторою, з доглянутим подвір’ям, де ми дітьми безтур­ботно веселилися, а особливо з Орестом (сином Анни). Він мене брав на танці, після чого обов’язково відводив додому, і напевне, – мовить далі, посмі­хаючись, – знову вер­тався парубочити.

Щодо батьків великої сім’ї Марунчаків, то до них доля також була невблаганною. Григорія Марунчака засудили на 10 років таборів, і в 1946 році він помер у Новосибірській тюрмі. А оскільки все їхнє майно було конфісковано, мати Марія наступного року померла серед чужих людей.

Ось так радянська влада працювала на знищення української інтелігенції та людей праці, які сумлінно і важко працювали, не зазіхаючи на чуже. Це історія однієї родини, а таких було безліч.

Дивлюсь на трішки припорошену «Городен­щину» і розумію, що одного не могла зламати радянська система – українського духу. Адже він – вічний і незнищен­ний.

 

Юлія МИХАЙЛЮК.

 

 
Юлія Михайлюк}
Автор

Юлія Михайлюк