Завзятий і наполегливий Георгі Наврозашвілі всього кілька місяців живе в нашому містечку, а вже встиг прикипіти до нього серцем. Ба більше, навіть зорганізував конкурс на рецепт кави «по-городенківськи» за версією власної кав’ярні Crema Caffe. Там ми ласували смачним напоєм переможця Олександра Кагляна – кавою з чорносливом. Після знайомства зацікавило, як молодий грузинський хлопець потрапив до нашого містечка, та ще й привіз цікаву ідею, яку власною працею впроваджує в життя
Тож сьогодні Георгі розповідає «Краю» власну «маленьку історію успіху», якого досяг у свої 25 років, розпочавши працювати ще в 14. Окрім того, він виявився неабияким футболістом, про що далі. Попри невтомну працю й тренування молодий чоловік – привітний та оптимістичний. Відкрито ділиться планами на майбутнє, думками про різні світогляди, можливості кожної людини, любов до того місця, де ти живеш, дає слушні настанови молоді зі власного досвіду.
– Народився в Тбілісі, – розповідає Геогрі, – а відтак переїхали сім'єю до Чернівців, оскільки моя мама українка. Там зростав і навчався. Сім'я займалась торгівлею на Калинівському ринку. Там була й моя перша робота – в 14 років влаштувався прибиральником. Згодом працював офіціантом у ресторані на вихідних, де заробляв більше, проте робочий день із 10-ї ранку міг тривати й до 3-4 ночі.
Моя кар’єра розвивалася розмаїто. Де лиш не працював – продавцем у гіпермаркетах, торговим представником у снековій корпорації, отримував і керівні посади, паралельно заочно навчався в інституті. Одним із піків мого кар’єрного й внутрішнього росту стала робота у відомій на весь світ компанії «Хенкель», яка займається збутом будівельної сировини.
– Невже все вдавалося легко й одразу?
– Звісно, були й провали, зокрема, коли звільнився – розійшлися погляди з керівництвом компанії. Був кілька місяців без роботи, думав, куди йти далі, займатись чимось важливим для мене, а не просто ходити на роботу. Переконався, що завжди треба йти вперед, не зупиняючись, бо нема конкретних двох доріг – одна до провалу й друга до успіху, а є провал, знову провал, потім ще п’ять провалів і аж тоді – успіх.
– Може пригадаєте цікаві випадки на місцях праці?
– Якось спостерігав оригінальний "бізнес" двох грузинів – вони продавали лаваш. Заходять двоє, один умовляє директорку магазину, щоб узяла під реалізацію, вона відмовляється. Він наполегливо й довго умовляє, вона нарешті погоджується на п'ять штук. Він швиденько гукає другому: "Неси десять! Десять неси!" І вони залишили в магазині тих десять лавашів (
сміється). Це правда, що емоційним людям легше працювати в торгівлі. До прикладу, якщо зайдете на Калинівський ринок, де турки торгують шкіряними куртками, то можете купити куртку, навіть якщо пішли за хлібом (
сміється).
– Маєте спеціальну освіту для ведення бізнесу?
– Моя освіта почалася вдома, й за правильну фінансову дисципліну дуже вдячний своїм батькам. Мене навчили бути ощадливим і з розумінням ставитись до інших людей, не задирати носа, коли маєш більше. Мені не надто потурали, вперше отримав свій телефон, мабуть, років у 17-18. Виділяли, до прикладу, 70 гривень на тиждень, і сам розподіляй, роби що хочеш. Тепер у кафе бачу щодня, що молодь у такому віці має більшу волю у фінансах. Можливо, це й добре, та не впевнений, чи це позитивно відіб’ється для них у майбутньому.
Щодо офіційної освіти – закінчив технікум, згодом інститут, отримав спеціальність маркетолога. Проте зі всією повагою до навчання вважаю, що без праці над собою, жодний диплом – не більше, ніж просто папірець. Якщо не викладаєшся щодня, не рівняєшся на успішних людей, то не буде ніякого успіху. Найцікавіше, що знань, які можна використати на практиці, в освітніх закладах не отримав. Здебільшого вчився на роботі. Прочитав багато книг, як досягнути успіхів, зокрема й фінансових. до прикладу, Бодо Шефера, Дейла Карнегі, Роберта Кійосакі. Вони мені дали більший поштовх, ніж п’ять років інституту.
Багато людей працюють важко, але не є успішними, бо нас вчать старанно навчатись і важко працювати, але не вчать навчатись із задоволенням, працювати з любов'ю. Тим, хто не щасливий від своєї роботи, час яких просто минає, скажу: "Звільняйтесь і шукайте себе!" Треба робити те, що любиш, до чого тягне. А якщо виконувати це старанно і з натхненням, стати справжнім фахівцем, то без грошей не залишишся.
– Як Ви почали працювати в Городенці?
– Ідея відкриття кафе в Городенці починалася з моєї дівчини Наталі. Тож усі, кому до вподоби цей заклад, мають завдячувати своїй землячці, без неї нічого би не вдалося. Ми разом наполегливо працюємо щодня. Незважаючи на те, що вона тендітна дівчина, викладається колосально. Ми познайомилися в Чернівцях у тренажерному залі, де вона працювала адміністратором, а я приходив тренуватись. Наталя теж амбіційна й працелюбна, тоді викладала в коледжі й після обіду працювала – займалась макіяжем.
Коли задумали створити кав'ярню, розглядали декілька варіантів міст, де саме її відкривати. Провівши аналіз, зупинились на Городенці.
– Ви нова людина в місті, тому цікаво почути про нього думку збоку.
– Дуже затишне містечко, тихе, всі між собою знайомі, тому тут приємно оселитись і побудувати свою родину.
– Проте багато мешканців нарікають, що воно депресивне, тут нема нічого цікавого, й виїжджають.
– Якщо людина каже, що погано, то значить їй погано. Це питання поглядів, менталітету, виховання кожного, й вони мають на це право. Але є й такі, як ми з вами, які тут живуть, працюють, розвивають і люблять своє місто.
– Знаємо, що Ви захоплюєтесь футболом.
– Займаюсь із восьми років – це те, що люблю всім серцем. Брав участь у чемпіонаті України в першій лізі – грали за ДЮСШ №1, ця буковинська команда називалась ФК "Рома". Згодом захопився роботою й футбол відійшов на другий план. Коли мені було 23 роки і грав у Чернівцях, мене й ще одного хлопця помітили селекціонери з Румунії. Нас запросили на перегляд – відіграли кілька товариських матчів, після чого запропонували контракт. Дали житло, заробітну плату, можливість розвиватись, займатись у Румунії – півроку там прожив. Проте через надто високі податки для мешканців, які не входять у стан Євросоюзу, ми обопільно розійшлись, і я повернувся додому. Тренувався тут, у Городенці, мене тепло прийняли в чудову "групу здоров’я", де всі дружні й люблять спорт. Наразі пробую свої сили в городенківській команді "Пробій".
– Ви грузинський українець чи український грузин?
– За своєю ментальністю більше себе відчуваю грузином. Незважаючи на те, що ми жили в Україні, мене батьки виховували в моральних і духовних засадах, ближчих до грузинської культури.
– Цікаво, в чому полягає різниця?
– Перед тим, як відповім, хочу наголосити, що дуже люблю Україну й у жодному випадку не хочу казати, як дехто, повернувшись із-за кордону, що там краще. Мені Україна подобається, незалежно від усіх проблем, які є. Якщо подивитись на Грузію 2007 року – там був крах, поки не відбулись реформи. Але завжди були дуже вагомими високі моральні й духовні якості. До прикладу, коли зустрічаються на чужині грузини, вони навіть не кажуть по-імені чи "друже", тільки "брате"! Знаю, як кавказці підтримують своїх, натомість знаю українців, які за кордоном можуть нажитися, шукаючи роботу землякам.
Ще одне, що впало в око, коли був у Тбілісі в 2016 році. Проходив повз університет, і з тієї маси, 200 чи 300 студентів, побачив тільки двох дівчат із макіяжем. Там жінка виглядає гарно. Тільки для свого чоловіка, таку культуру закладають дівчатам з дитинства. В Україні жінки одягають найгарніший одяг, роблять класний макіяж і виходять «у люди», щоб їх бачили інші чоловіки, а приходять додому, все змивають, одягають простий халат… це якось навпаки. І це при тому, що при повазі до всіх жінок різних національностей, впевнено стверджую – українки найкрасивіші! Бував у країнах Азії, на Кавказі, в Румунії й маю з чим порівняти.
– Які національні риси характеру можете відзначити?
– Чув такий "анекдот", що коли настане кінець світу, то в Україні його не відчують, бо він вже тут давно настав. Але люди виживають у будь-яких ситуаціях, бо дуже сильні духом, надзвичайно працьовиті, не бояться жодної роботи, за кордоном "вбивають" будь-яку робочу силу своєю працездатністю. Сильні характером, але через це дуже скупі на емоції чи якісь теплі відносини. Є така статистика, що це найскупіша нація в світі на позитивні емоції й відкритість. Якщо брати до порівняння Грузію, то там при кожній зустрічі друзів чи навіть просто знайомих – море емоцій. Звісно, є різні люди в кожній країні, але це загальні тенденції.
Щодо грузинів, то вони, як і українці, дуже гостинні. Вже не міг стільки їсти, коли там гостював – вони віддадуть усе, що мають, і навіть більше. Й кухня в них дуже смачна, страви гострі, багато зелені, кінзи. Найбільше мені смакують хінкалі, курча по-чхмерульськи, хачапурі по-аджарськи. Вмію готувати кілька страв і хочу розвиватися в цьому напрямку. До речі, українські страви мені теж дуже смакують.
– Як Ви ставитесь до того, що наразі наші масово виїжджають за кордон?
– Моя позиція – не їхати. Можливо, за темпераментом і характером не зміг би бути другорядною людиною в чужому суспільстві. Хоча нікого не засуджую й прекрасно розумію, що працювати тут за 5 тисяч гривень, а там за тисячу євро – велика різниця. Можна багато говорити про проблеми в Україні, корупцію, але все одно моя позиція – кожному треба розвиватись у своїй країні. Тим паче, що навіть у найрозвиненіших країнах є безробіття, бідні люди й важкі ситуації в сім'ях. На власному досвіді переконався, що в будь-якому місці ви можете зробити собі рай чи пекло, залежно, що виберете. Як у притчі. Чоловік потрапив до пекла, де всі сиділи у своїх будинках і боялися вийти – довкола лише сірість і сум. Але він посадив дерево, потім ще одне, інші побачили й теж посадили дерева, об'єдналися. Розцвіли квіти й пекло перетворилось на рай, завдяки старанням. А два інших його товариші сиділи на роздоріжжі й продовжували мудрувати, якою дорогою піти, щоб одразу потрапити до раю. Тому все залежить лише від нас, не від держави, роботи, родичів чи тих, хто зробив нам боляче. Тільки ми несемо відповідальність за власне життя. Якщо воно є пеклом – змініть його на рай. Для початку – посадіть дерева.
Оля КОВАЛІВ.
