Світ за очі – з України
Часто, подорожуючи селами нашого району, зі щемом у серці проходимо чи не цілими вулицями покинутих будинків. Деякі з них стоять похилені та напівзруйновані, напевне, вже давно забувши тих, хто в них мешкав. Там, на подвір’ях, де колись лунав дитячий сміх, кудкудакали кури, поралася господиня, зараз усе заросло хащами. У сільських школах щораз менше учнів, подекуди й садочки – розкіш. А все тому, що в наш час прожити в селі майже неможливо, та й у країні загалом. Люди вирішують деінде шукати кращого життя – виїжджають до міст, де можна знайти хоча б якийсь підробіток. Та все ж більшість українців їдуть по «копійку» за кордон. Ми вирішити глибше дослідити проблему міграції населення, вивчивши нинішню ситуацію у районі
Насамперед прямуємо до міграційного центру нашого міста, де тепер можна виготовити закордонні паспорти. Під кабінетом застаємо десятьох людей, які з нетерпінням очікують своєї «перепустки до цивілізації». Запитуємо, чи довго вони чекають. Відповіді були різними – хтось вартував біля дверей годину, а хтось – півтора. Та це, кажуть, ще дуже мало, адже сьогодні вони вже забирають готовий паспорт, справжнє ж «пекло» було, коли на його виготовлення документи лише подавалися. Один навперед одного оповідали свої історії. Жінка з Торговиці розповіла, що, прийшовши о 3-й годині ночі, була вже шостою у черзі, а чоловік із Сороків – о 5-й був двадцять другим. Були й такі, котрі, аби бути першими, займали чергу опівночі. Люди вичікували годинами, нерідко й сварилися між собою, нарікаючи на працівників. В окремі дні по п’ятдесят, шістдесят людей стояли не лише під дверима, а й надворі. Навіть незважаючи на те, що працівники попереджали – зможуть обслужити лише тридцятьох упродовж робочого дня. Люди писали списки перших тридцятьох, а решта змушена була приходити наступного дня. Новий день – нова черга, байдуже, що ти був учора тридцять першим чи шістдесятим.
За коментарем звертаємося до начальника міграційної служби Людмили Коваленко, котра розповіла, що за місяць видають по 215 – 230 закордонних паспортів. Система 25 – 30 хвилин обробляє одну заявку на виготовлення цього документу, тобто, на одного йде 30 хвилин. Тож упродовж робочого дня більше, ніж тридцять-сорок заявок, обробити просто неможливо. І це за умови, що система не зависає. Вирішено, що в понеділок, середу і п’ятницю документи на виготовлення подаються, а у вівторок і четвер видають готовий паспорт.
У п’ятницю зранку, десь близько сьомої, ідемо під «паспортний стіл». Застаємо там лише двох людей – хлопець, котрий чекає на готовий документ від шостої, та жінка, яка прийшла переді мною на подачу документів. Люди дуже хвилювалися, що, можливо, міграційна служба не працює. Адже того дня було Благовіщення. Питаю причину їхнього хвилювання. Виявляється, Коля, так звали хлопця, коли подавав документи, займав чергу о 3-ій годині ночі й був уже не в першій десятці. Жінка, яка робила документи своїм двом дітям, розповіла, що також, коли робила такий паспорт собі, займала чергу вночі. Поки ми розмовляли, біля нас збиралося дедалі більше люду, до 7:30 у списку вже було вісім чоловік. Міграційна служба починає робочий день із дев’ятої.
Коли ви, все-таки, вистояли й вам удалося отримати свою «перепустку до Європи», в неї ще потрібно вклеїти візу, без якої за кордон ще не пускають. Здобути цю «наклейку» не так важко, були би гроші. Наразі лише в нашому місті близько десятка різних візових центрів, і чи не щодня відкриваються нові, адже є попит, а попит, як відомо, породжує пропозицію. Розпитавши «візових продавців» у кількох центрах, дізнаємося, що кожен із них виготовляє 10 – 15 віз на місяць. Переважно всі люди роблять візи до сусідньої Польщі, адже далі, вже перетнувши наш кордон і потрапивши туди, без повторної перевірки документів можна їхати до будь-якої іншої країни Євросоюзу. Звісно, ця подорож є нелегальною, та коли це наших людей зупиняло! Мільйони співвітчизників за кордоном щодня наражаються на небезпеку депортації, інколи – навіть в’язниці.
Отже, маючи візу, люди виїжджають здебільшого на заробітки. Зазвичай, отримують вони, за європейськими мірками, копійки, та для нас це справжнє багатство.
День за днем наш заробітчанин звикає до виснажливої роботи, знаходить друзів, оплачуванішу роботу, житло. За рік-два, якщо вдасться, забирає і свою родину. Дуже рідко люди повертаються жити до України, але не можуть більше звикнути до цих «порядків», до мізерних зарплат та бруду навколо. Часто чуємо на вулиці, коли наші Василь чи Ганька, поживши трохи за кордоном, кажуть: «А в нас, у Іспанії (Португалії), не так».
Є й такі, котрі їздять за кордон сезонно, приїжджаючи додому кожні три-чотири місяці. Щоразу залишаючи родину, думають, що їдуть на заробітки востаннє – «приїду й знайду роботу вдома». Та лише закінчуються гроші, знову ладують сумки «на чехи». Нерідко працюючи там, знаходять нову любов, руйнуються сім’ї, страждають діти, ламаються долі.
Днями з’явилися повідомлення про безвіз, хоча подолана лише перша сходинка на шляху до його здобуття. Інтернетом відразу почали ширитися жарти на кшталт: «Хто останній вилітає із Борисполя, не забудьте вимкнути світло». Воно би було смішно, якби не було так сумно. Якщо зараз лише з нашого району виїжджає близько сотні людей на місяць, оплачуючи за візи значні суми, то чого чекати далі? Хочеться вірити, що незабаром українці зможуть працювати на своїй землі, отримуючи за свою працю належну оплату. А поки Європа залюбки приймає до себе нашого брата – дешеву робочу силу.
Любов ЛЕВІНСЬКА.
