«Нашого цвіту по всьому світу». Якщо ви читаєте «Край», то встигли в цьому переконатися. Щоразу ми розповідаємо вам історії краян, які побували в найекзотичніших куточках земної кулі. Сьогодні ж котиківчанка Ірина Валієва (Пук) розповіла нам, як же живеться в незвіданому Казахстані. Цікаво? Далі буде ще цікавіше. Запрошуємо вас до Астани
– П
ані Ірино, розкажіть, як потрапили до Казахстану?
– До цієї поїздки я працювала в одному з київських ресторанів, і так сталося, що спершу наш шеф-кухар поїхав до Казахстану «поставити» там українську кухню. Далі він порадив нашого директора, а вона підтягнула за собою й увесь персонал. Співбесіда відбулася по скайпу. Так і почалася моя мандрівка до цієї країни.
– Чим там займалася?
– Із 2016 року працювала офіціантом в українському ресторані.
– Дизайн там також був українським?
– Усе в ньому нагадувало давні українські будинки – солом’яні стріхи, плетений тин. Усі речі, які формували дизайн, привезені з Батьківщини. В ресторані готували страви української кухні, хоча за спецзамовленням подавали й бешбармак, і баранину на вертелі, й навіть плов. Наш заклад розташовувався на алеї ресторанів, серед усіх них він був найзеленішим – навколо росли дерева, кущі, навіть огірки й помідори садили. Прикрашали будівлю також соняшники й мальви, землю для рослин спеціально завозили. Дрес-кодом у нас служив традиційний український одяг, окрім того було щоденне і святкове вбрання.
– Які українські страви найбільше смакували казахам?
– Вони дуже люблять наш борщ, вареники, голубці. Їхня кухня дуже прісна. Можливо тому, що там ніколи не пробують страви під час готування. Із десертів замовляли сирники, смакував їм і київський десерт, хоча від київського торту там було лише безе й те з лісовим горіхом замість арахісу. Ще в асортименті був медівник та інші наші класичні десерти.
– Які в Казахстані національні страви?
– Найпоширеніший, звісно, бешбармак. Наскільки мені пояснювали, «беш» означає п’ять пальців, тому цю страву їдять руками. До її складу входять овочі, м'ясо, картопля й тісто, яке розкатують як на вареники й ріжуть квадратиками. Відтак його відварюють, в окремій каструлі готують м'ясо конини й овочі. Далі у великій мисці розстелюється відварене тісто, варена нарізана цибуля, м'ясо, ціла відварена картопля та морква. Все викладається по колу. Ковбаси й сало в них майже такі, як у нас, лише з конини. Називаються «карта», «чужук», «жая» й «кази». Їдять майже все, ледь не до копит. Десь у глибинках ще збережена традиція подавати голову барана – голова сімейства ділить її сам. У кого погано із зором – тому дістаються очі, хто хоче бути розумнішим, той їсть мозок і так далі. Ми жили на квартирі з казашкою, яка одного разу своєму чоловікові приготувала кінський статевий орган, нарізала його і подала до столу. Спершу ми подумали, що то якась їхня ковбаса, але запах у квартирі стояв такий, що ми зрозуміли, як помилились із висновком.
– Якою мовою там спілкувалися?
– В основному скрізь чути російську, не вся молодь уже знає казахську мову. Ми також спілкувалися з гостями російською, а якщо до нас заходили українці, залюбки переходили на рідну.
– А які перші враженні від побаченого навколо?
– Астана нагадує початкові Дубаї – дуже багато нових сучасних будівель зі скла й металу. Ці будинки різноманітних форм: є у вигляді пачки грошей, яка доверху розходиться, будинок-долар – із висоти пташиного польоту справді можна побачити знак долара. Є «тріумфальний» будинок – це житловий комплекс у вигляді англійського замку. Міст у вигляді риб’ячого хвоста Астані подарували на 20-тиліття. Загалом там кожен будинок чи розважальний центр нагадує якусь річ, як то комплекс у вигляді традиційної казахської шапки чи літаючої тарілки (там її називають попільницею або мильницею). Всі ці будинки побудовані зі скла, незважаючи на те, що там дуже багато буранів. Раз на місяць він проноситься столицею, завдаючи шкоди – зриває балкони, трощить вікна, і щоразу це все відновлюється. Як на мене, це не практично та збитково. Ще в Астані дуже мало зелені, адже це степ. Звичайно, садять рослини, але вони там не приживаються. Бачила, як щоранку служби благоустрою поливають усі насадження, але земля рослини не приймає. Добре приживаються лише хвойні. Навколо дуже чисто, та лише на лівому березі. На правому все залишилося, як за Радянського Союзу, хоча прогрес поволі рухається й туди. Розповідали приїжджі дівчата, які народилися в селах, що в них дуже брудно, немає асфальту, а в далеких степах казахи досі живуть у юртах, які опалюють кизяками. До речі, в Казахстані немає газу, тож опалення в домівках різноманітне: електрика, газ у балонах тощо. Найпоширеніше – вугілля, від якого на вулицях стоїть жахливий запах.
– Які там ще погодні особливості, крім буранів?
– За один день там можна побачити різні пори року. Взимку на вулиці може бути 55 градусів морозу, хоча відчувається як наші п'ятнадцять градусів. Без шарфа ходити неможливо, бо в лице б’є різке холодне повітря. Влітку ж зранку прохолодно, може навіть йти пара з рота, в обід уже спека, ввечері знову холодно. Загалом Астана – друга найхолодніша столиця у світі після монгольського Улан-Батора. Одного зимового дня налетів такий буран, що видимості не було жодної, машини майже не рухалися. Навесні теж був потужний, що позривав балкони. Можна було навіть побачити, як літають ковані лавочки. Проте казахи працюють за будь-якої погоди, їм усе одно, чи то град, чи буран.
– Як охарактеризуєте місцевих мешканців?
– Спершу вони дуже щирі, з усмішкою зустрінуть, накриють багатий стіл, але якщо стосується якоїсь справи – немає нікого. Вся допомога закінчується словами, тобто вони люблять багато говорити й мало робити. Казахи дуже повільні, хоча коли приходять до ресторану, то хочуть усе отримати швидко, дуже нетерплячі й шумні. Територія Казахстану велика, а населення лише 17 мільйонів, і це незважаючи на те, що сім’ї всі там багатодітні. Якщо двоє чи троє дітей – це дуже мало, норма шестеро-семеро нащадків. Дуже сильно мешканців «косить» рак. Тепер навіть ті, хто працює в шахтах на уранових родовищах, більше не отримують допомоги за шкідливість, через масові захворювання раком її просто відмінили. Натомість пенсійний вік підняли до 60-ти років, багато казахів так і не доживають до пенсії.
– Що вони знають про Україну?
– Знають лише те, що їм показують у телеекрані, а транслюються там лише російські канали. Вони думали, що Україна воює з Росією на російській землі, а не ми боронимо свою землю. «Бандери» для них – це людожери, хоча 21 століття на вулиці… Просто зайди в інтернет і почитай, ким був Степан Бандера. Є й ті, які дійсно знають правду, бо багато хто дружить із українцями. Особливо старші чоловіки, які колись разом служили в армії чи піднімали цілину. Вони не втратили зв’язків, тому ще трохи знають правду, спілкуючись із нашими. А так, казахи зомбовані телебаченням, вони навіть живуть за російським шаблоном. У місті запросто може підійти поліцейський і перевірити документи та прописку, тому всі їх носять при собі, без документів пересуватися містом просто нереально. Проте нами вони захоплюються, бо з нічого можемо зробити все. Їм усе дають, а вони не знають, що з тим робити. Можливо тому, що вони лінивий народ. Наприклад, ти їм показуєш, як варити борщ, є всі складники, при них готуєш, пишеш рецепт на листку паперу – вдруге вони це не зможуть повторити. Дивно мені було, що навіть кухарі не куштують, те що подають людям, вони не стараються зробити добре, лише виконують поставлене їм завдання.
– Що змінилося в Україні за вашої відсутності?
– Київ став бруднішим, навколо багато сміття. Може тому, що звикла до тієї чистоти. В Астані цілий день працівники благоустрою ходять і прибирають місто. Приїхавши до столиці, а це була десь 13:00 година, ми не побачили жодного комунальника, всюди чомусь безлад. Звісно ж, зросли ціни, та це, напевне, залежить від курсу долара. Такі ціни й у Казахстані.
– Чи думаєте їхати туди знову?
– Ні, це точно. Вражень вистачить на все життя. Спробуємо жити в нашій країні
Спілкувалася
Любов ЛЕВІНСЬКА.
