8 жовтня 2024
Із Котиківки в Казахстан

Із Котиківки в Казахстан



 

 

«Нашого цвіту по всьому світу». Якщо ви читаєте «Край», то встигли в цьому переконатися. Щоразу ми розпо­ві­даємо вам історії краян, які побували в найекзотичніших куточках земної кулі. Сьогодні ж котиківчанка Ірина Валієва (Пук) розповіла нам, як же живеться в незвіданому Казахстані. Цікаво? Далі буде ще цікавіше. Запрошуємо вас до Астани


       – Пані Ірино, розкажіть, як потра­пили до Казахстану?

– До цієї поїздки я працювала в одному з київських ресторанів, і так сталося, що спершу наш шеф-кухар поїхав до Казахстану «поставити» там українську кухню. Далі він порадив нашого директора, а вона підтягнула за собою й увесь персонал. Співбесіда відбулася по скайпу. Так і почалася моя мандрівка до цієї країни.

       – Чим там займалася?

– Із 2016 року працювала офіціан­том в українському ресторані.

– Дизайн там також був україн­ським?

Із Котиківки в Казахстан

– Усе в ньому нагадувало давні українські будинки – солом’яні стріхи, плетений тин. Усі речі, які формували дизайн, привезені з Батьківщини. В ресторані готували страви української кухні, хоча за спецзамовленням пода­вали й бешбар­мак, і баранину на вертелі, й навіть плов. Наш заклад розта­шовувався на алеї ресторанів, серед усіх них він був найзеленішим – навколо росли дерева, кущі, навіть огірки й помідори садили. Прикрашали будівлю також соняшники й мальви, землю для рослин спеціально завозили. Дрес-кодом у нас служив традиційний ук­раїнський одяг, окрім того було щоденне і святкове вбрання.

– Які українські страви найбільше смакували казахам?

– Вони дуже люблять наш борщ, вареники, голубці. Їхня кухня дуже прісна. Можливо тому, що там ніколи не пробують страви під час готування. Із десертів замовляли сирники, сма­кував їм і київський десерт, хоча від київсь­кого торту там було лише безе й те з лісовим горіхом замість арахісу. Ще в асортименті був медівник та інші наші класичні десерти.

– Які в Казахстані національні страви?

– Найпоширеніший, звісно, беш­бармак. Наскільки мені пояснювали, «беш» означає п’ять пальців, тому цю страву їдять руками. До її складу входять овочі, м'ясо, картопля й тісто, яке розкатують як на вареники й ріжуть квадратиками. Відтак його від­варюють, в окремій каструлі го­тують м'ясо конини й овочі. Далі у великій мисці розс­телює­ться відварене тісто, варена на­різана цибуля, м'ясо, ціла відварена картоп­ля та морква. Все викладається по колу. Ков­баси й сало в них майже такі, як у нас, лише з конини. Називаються «кар­та», «чу­жук», «жая» й «кази». Їдять майже все, ледь не до копит. Десь у глибинках ще збе­режена традиція пода­вати голову барана – голова сі­мейства ділить її сам. У кого погано із зором – тому діста­ють­ся очі, хто хоче бути розумнішим, той їсть мозок і так далі. Ми жили на квартирі з казашкою, яка одного разу своєму чоловікові приго­тувала кінський ста­тевий орган, нарізала його і подала до столу. Спершу ми подумали, що то якась їхня ковбаса, але запах у квартирі стояв такий, що ми зрозуміли, як помилились із висновком.

– Якою мовою там спілкувалися?

– В основному скрізь чути російську, не вся молодь уже знає казахську мову. Ми також спілку­ва­лися з гостями російською, а якщо до нас заходили ук­раїн­ці, залюбки пе­реходили на рідну.

–  А які перші враженні від побаченого навколо?

– Астана нагадує початкові Дубаї – ду­же багато нових су­часних будівель зі скла й металу. Ці будинки різ­но­ма­нітних форм: є у вигляді пачки гро­шей, яка доверху розходиться, бу­динок-долар – із висоти пташиного польоту справді мож­­­на побачити знак долара. Є «трі­ум­фаль­ний» будинок – це житловий комплекс у вигляді ан­глійсь­кого замку. Міст у вигляді риб’я­чого хвоста Астані по­дарували на 20-тиліття. Загалом там кожен будинок чи роз­важальний центр нагадує якусь річ, як то комплекс у вигляді традиційної ка­захської шапки чи літаючої тарілки (там її називають попільницею або мильни­цею). Всі ці будинки побу­до­вані зі скла, незважаючи на те, що там дуже багато буранів. Раз на місяць він про­носиться столицею, завдаючи шкоди – зриває балкони, трощить вікна, і щоразу це все віднов­люється. Як на мене, це не практично та збит­ково. Ще в Астані дуже мало зелені, адже це степ. Зви­чайно, садять рос­ли­ни, але вони там не при­жи­ваю­ться. Ба­чи­ла, як щоранку служби благо­устрою по­ливають усі насадження, але зем­ля рослини не приймає. Добре при­жи­ваються лише хвойні. Нав­коло дуже чисто, та лише на лівому березі. На правому все залишилося, як за Ра­дянського Союзу, хоча про­грес поволі рухається й туди. Розповідали приїжд­жі дівчата, які народилися в селах, що в них дуже брудно, немає асфальту, а в далеких степах каза­хи досі живуть у юр­тах, які опалюють кизя­ками. До речі, в Казах­стані немає газу, тож опалення в домівках різноманітне: електрика, газ у балонах тощо. Най­поширеніше – вугіл­ля, від якого на вулицях стоїть жахливий запах.

– Які там ще погодні особливості, крім буранів?

– За один день там можна побачити різні пори року. Взимку на вулиці може бути 55 градусів морозу, хоча відчуває­ться як наші п'ятнадцять градусів. Без шарфа ходити неможливо, бо в лице б’є різке холодне повітря. Влітку ж зранку прохолодно, може навіть йти пара з рота, в обід уже спека, ввечері знову холодно. Загалом Астана – друга найхолодніша столиця у світі після монгольського Улан-Батора. Одного зимового дня налетів такий буран, що видимості не було жодної, машини майже не руха­лися. Навесні теж був потужний, що по­зри­вав балкони. Можна було навіть по­бачити, як літають ковані лавочки. Проте каза­хи пра­цю­ють за будь-якої погоди, їм усе одно, чи то град, чи буран.

– Як охаракте­ри­зує­те місцевих меш­канців?

Із Котиківки в Казахстан

– Спершу вони дуже щирі, з усміш­кою зуст­рінуть, накриють бага­тий стіл, але якщо стосує­ться якоїсь справи – немає нікого. Вся допомога закінчується словами, тобто вони люблять багато говорити й мало робити. Казахи дуже по­вільні, хоча коли прихо­дять до ресто­рану, то хочуть усе отримати швидко, дуже нетерплячі й шумні. Територія Казахстану велика, а населення лише 17 мільйонів, і це незважаючи на те, що сім’ї всі там багатодітні. Якщо двоє чи троє дітей – це дуже мало, норма шес­теро-семеро нащадків. Дуже сильно мешканців «косить» рак. Тепер навіть ті, хто працює в шахтах на уранових ро­довищах, більше не отримують допомоги за шкідливість, через масові захво­рювання раком її просто відмінили. На­томість пенсійний вік підняли до 60-ти років, багато казахів так і не дожи­вають до пенсії.

– Що вони знають про Україну?

– Знають лише те, що їм показують у телеекрані, а транслюються там лише російські канали. Вони думали, що Україна воює з Росією на російській землі, а не ми боронимо свою землю. «Бандери» для них – це людожери, хоча 21 століття на вулиці… Просто зайди в інтернет і почитай, ким був Степан Бандера. Є й ті, які дійсно знають правду, бо багато хто дружить із українцями. Особливо старші чоловіки, які колись разом служили в армії чи піднімали цілину. Вони не втратили зв’язків, тому ще трохи знають правду, спілкуючись із нашими. А так, казахи зом­бовані теле­баченням, вони навіть живуть за ро­сійським шаблоном. У місті запросто може підійти поліцей­ський і перевірити документи та про­писку, тому всі їх носять при собі, без документів пе­ресуватися містом просто нереально. Проте нами вони захоп­люються, бо з нічого можемо зробити все. Їм усе дають, а вони не знають, що з тим робити. Можливо тому, що вони лі­нивий народ. Наприклад, ти їм пока­зуєш, як варити борщ, є всі складники, при них готуєш, пишеш рецепт на листку паперу – вдруге вони це не зможуть повторити. Дивно мені було, що навіть кухарі не куштують, те що подають людям, вони не стараються зробити добре, лише виконують по­ставлене їм завдання.

– Що змінилося в Україні за вашої відсутності?

– Київ став бруднішим, навколо багато сміття. Може тому, що звикла до тієї чис­тоти. В Астані цілий день праців­ники благоустрою хо­дять і прибирають місто. Приїхав­ши до сто­лиці, а це була десь 13:00 година, ми не побачили жод­ного комуналь­ника, всю­ди чомусь безлад. Звісно ж, зросли ціни, та це, напевне, залежить від курсу долара. Такі ціни й у Казах­стані.

– Чи думаєте їхати туди знову?

– Ні, це точно. Вражень вистачить на все життя. Спро­буємо жити в нашій країні

Спілкувалася

Любов ЛЕВІНСЬКА.
Любов Левінська}
Автор

Любов Левінська