Край продовжує розповідати на своїх сторінках про хоробрих і безстрашних захисників України. Сьогодні пропонуємо до вашої уваги історію героя з Городенки, бійця АТО, 26-річного Андрія Гайсана. Ми розпитали хлопця про його військові будні, які він пережив на Сході, боронячи нас він кровожерного окупанта
– Андрію, розкажіть про себе. Як жили і чим займалися до війни?
– Я народився у Городенці, зростав без батька в багатодітній сім’ї, нас у мами аж п’ятеро. Після закінчення 9 класу вступив до Городенківського професійного ліцею, вивчився там на кухаря. Потім багато їздив на заробітки, а коли почався Майдан, був у Санкт-Петербурзі, приїхав звідти, коли вже розгорілася війна. Повернувшись до України, одразу пішов на війну добровольцем.
– Де служили і як потрапили в зону АТО?
– Спочатку мене зарахували до Мукачівського прикордонного загону, де ми півтора місяця були на вишколі в Рахівській заставі, що в селі Богдан Рахівського району. Навчання наше було загалом теоретичне, лише один раз нас вивезли на стрільби, де кожен солдат міг вистріляти з автомата по 8 патронів. Написавши рапорт, у якому виявив бажання піти на Схід, ще із шістьома охочими вирушив у зону АТО. Направили мене в Луганську область, Троїцький район, смт. Лантратівка, де я служив на блокпості. Після трьох місяців перебування там перевели до ПКШР (Прикордонна комендатура швидкого реагування), що розташовувалася у Харківській області, де я прослужив 2 місяці. Потім мене в складі групи з 20-ти чоловік знову направили в той самий населений пункт.
– У яких умовах служилося? Яке у Вас було завдання?
– У Лантратівці нас поселили в напіврозвалену будівлю, що кишіла щурами й мишами. Та якось потроху наводили там лад, спали спочатку на землі на матрацах, під які стелили каремати. Вікна забивали клейонкою, щоб у нашому «помешканні» не «гуляв» вітер. Ліжка нам привезли аж на другий місяць нашого життя у Лантратівці. Часто прокидалися вночі від того, що по нас бігали миші, неодноразово зранку виявляли пухнасті «знахідки» в кишенях. Була в нас польова кухня, в раціон в основному входили каші та тушкованка, а найулюбленіший делікатес – згущене молоко. Нашим завданням була перевірка машин, які рухаються через блокпост, а також охорона кордону.
– Як ставилося до бійців населення?
– По-різному, одні допомагали всім, чим могли, були й такі, що навіть соляркою, з якою у нас було скрутно. Приносили також харчі й питну воду. Були й випадки, коли місцеві лізли до нас битися, погрожували, кричали: «Ви чого сюди приїхали? Йдіть до себе людей убивати, невже не маєте кого вбивати?». Коли палав склад боєприпасів у Сватовому, люди тікали через наш блокпост до Троїцького, й у натовпі була жінка, яка голосила, що то бандерівці їх убивають.
– Чи були якісь цікаві знахідки при перевірці транспорту? Що везуть із окупованих територій і ввозять туди?
– Загалом везли речі, які дозволялося перевозити через кордон. З України часто ввозили контрабандне м'ясо чи інші продукти, але ми входили в їхнє становище, розуміючи, що там люди не мають змоги заробити на харчі й хоч якось прогодувати своїх дітей. Інколи з підконтрольних територій до України намагалися провезти якісь речі на продаж, але й це від безвиході, адже кожен виживає, як може. Було також багато спроб проїхати блокпост із підробленими документами.
– Чи доводилося Вам воювати?
– Ми завжди при собі мали повний бойовий комплект, але, будучи майже в тилу, за 200 кілометрів від передової, жодного разу ним не скористалися. Хоча бажання було, вісім разів писав рапорт, щоб мене направили в бій хлопцям на підмогу, та кожного разу я отримував лише відписки, що мій рапорт розглядається, а для цього потрібно скликати спеціальну нараду тощо. Можливо, це й на краще.
– Чим допомагала держава? Чи навідувалися волонтери?
– Нам видавали форму хоч і старої моделі, але вона була, їли, як у всій армії. Звичайно, хотілося б кращих умов, та, порівняно з хлопцями на передовій, нам узагалі не було на що скаржитися. Держава давала й каші, тушкованки, згущене молоко. На свята, або коли хотілося щось смачненького, то купували продукти самі. За 8 місяців мого перебування волонтери до нас навідувалися тричі. Привозили необхідну нам техніку, бензопилу, форму та солодощі. У нас не було великої потреби у волонтерах, зате вони були просто необхідні на передовій.
– Як Ви оцінюєте події в Україні?
– Дуже погано, бо війні й кінця не видно. Обурюють ці дурні закони, які невідомо куди приведуть країну, малий бізнес уже «на ладан дихає», люди аж пищать від безвиході, драконівських тарифів та захмарних цін навіть на продукти харчування та речі особистої гігієни. Так не має бути в цивілізованій країні. З екранів щодня чуємо, що будемо жити краще, та, наразі, все краще й краще живуть лише можновладці. Простих людей тільки дурять і обдирають.
– Що, на Вашу думку, має відбутися, аби настали кардинальні зміни?
– На кращі зміни дуже сподіваюся, але чекати від цієї влади чогось кращого – себе дурити. Поки будуть біля керма ці люди – нічого нового нас не чекає, одні й ті самі олігархи дурять цей бідний люд із року в рік. До влади мають прийти зовсім нові обличчя, молодь, яка справді виведе країну із убожіння. Наразі такого лідера не бачу, але вірю, що зміни таки настануть саме із приходом молодих патріотів своєї держави.
– Скільки, як гадаєте, триватиме війна?
– Важко сказати, можливо, рік, півтора. Хоча якщо би дали команду до наступу і дозволили вичистити нашу землю від окупанта аж до кордону, війна закінчилася б значно швидше. Звичайно, жертв було би багато з обох боків, але війна припинилася б остаточно. Жертви є й зараз, шестеро хлопців полягли за день – хіба це не жертви? А скільки таких днів ще нас чекає, нікому не відомо.
– Чи підтримуєте зв'язок із друзями по зброї?
– Спілкуюся майже з усіма. Багато хлопців уклали контракти й зараз на передовій, багато, як і я, залишилися вдома.
– Чим займаєшся зараз, чи підтримує держава?
– Працюю на будівництві, на державну роботу йти навіть не думав, адже на ту мізерну зарплатню вижити зараз просто неможливо. Від держави отримую пільги на оплату комунальних послуг, обіцяної землі ще немає й невідомо, коли буде.
– Які маєте плани на майбутнє?
– Планую виїхати за кордон, можливо, там жити буде трохи легше, зможу більше допомагати мамі, бо тут, залишаючись, не бачу жодних перспектив.
– Що побажаєте читачам?
– Хочу, щоб кожен із нас зажив гідно та заможно на своїй землі. Щоб із мирного неба світило сонечко, а хмари розбрату й неспокою не нависали над нашою країною.
Спілкувалася
Любов ЛЕВІНСЬКА.
