Уже не вперше ви, дорогі наші читачі, зустрічаєте на наших сторінках історії бійців АТО, які без тіні сумніву, дивлячись в очі небезпеці, захищали наші мирні будні під шквалом «вогняних дощів». Сьогоднішня розповідь про ще одного сміливця – Михайла Метеньку з Далешового
Це ім’я для постійних читачів нашого часопису знайоме, адже нещодавно «Край» друкував щоденник Михайла зі спогадами про подорож до святих місць Меджугор’я.
– Михайле, розкажіть, будь ласка, трохи про себе.
– Родом я із Далешового, навчався у місцевій щколі, після її закінчення у 2002 році вступив до Одеської національної академії зв’язку ім. О. С. Попова на факультет «Інформаційні мережі». За спеціальністю – електромеханік лінійних споруд, працюю у ПАТ "Укртелеком".
– Чи служили в армії до того, як пішли на війну?
– Ні, не служив, але проходив військову кафедру при академії, де отримав звання молодшого лейтенанта.
– Як потрапили до зони АТО?
– На роботу надійшла повістка. І вже в серпні 2014-го потрапив до Києва на вишкіл, а далі – в складі першої окремої танкової бригади прибув у зону бойових дій, уже тут отримав звання лейтенанта. Службу проходив у Донецькій області, в районі Волновахи, у Вугледарі, поблизу Курахового та Єлезаветівки.
– А що входило у Ваші обов’язки?
– На Сході в польовому вузлі зв’язку я був на посаді заступника начальника ПВЗ із озброєння. У мої обов’язки входило підтримання техніки в бойовій готовності, забезпечення її пальним та запчастинами.
– Скільки часу Ви захищали нашу землю від окупанта?
– В зоні АТО я відслужив майже 5 місяців, безвиїзно. Зважаючи на далекий шлях додому, а це доба в дорозі, воював без відпустки. 13 вересня демобілізувався.
– Як реагували на українське військо місцеві мешканці?
– Бувало по-різному, інколи дуже вороже, з криками й лайкою, та все ж більша частина людей сприймала нас не як ворогів, а як захисників. Був такий випадок, коли ми проходили колоною через Вугледар, місцеві мешканці стояли під будинками зі синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами, а коли ми зупинилися, діти підбігали до нас і роздавали маленькі синьо-жовті прапорці.
– Як допомагала держава?
– Із самого початку мені видали форму й берці, та їх не вистачило навіть на кілька місяців, форма стерлась ще в «учебці». На нову люди збирали гроші, отримав кошти від колег по роботі, також дуже допомогли працівники та студенти Городенківського професійного ліцею. За зібрані кошти було придбано зимові берці, бушлат, наплічник, ремінь та інші, потрібні на війні, речі, підприємець Андрій Мандрик допоміг придбати спальник і термобілизну.
– Які моменти з АТО не забудуться ніколи?
– Одного разу нам затопило бліндаж, вода сягала одного метра, понад 2 години ми всі вичерпували її відрами, щоб урятувати свій прихисток. Крім того, кожної ночі, від 21-ої години, немов грім, котилася безперервна канонада обстрілів, і так до 2-3-ої години ночі. Ці звуки врізались у пам’ять, незважаючи на те, що ми були далеченько, за 10 кілометрів від першої лінії.
– Чи спілкуєтеся зараз зі своїми товаришами по зброї?
– Так, маю багато таких друзів, часто здзвонюємося, переписуємось у соцмережах. Навіть у гості до мене приїжджав побратим із Києва.
– Цікаво почути Вашу думку про ситуацію в нашій країні. Чи довго ще триватиме кровопролитна війна?
– Ситуація наразі дуже сумна, зараз у світі розігрується велика шахова партія, де верхи ділять владу між собою, не питаючи думки простого народу. Війна, на жаль, триває, і хтозна, коли прийде той довгоочікуваний мир, думаю, ще нескоро. Бої можуть розтягнутися на роки.
– Чим займаєтесь після повернення із зони АТО? Що плануєте робити далі?
– Наразі повернувся на своє місце роботи в «Укртелекомі». Планую відпочинок за кордоном, дуже хочу побачити, як в інших країнах люди живуть.
– Що побажаєте нашим читачам?
– Хочу побажати найголовнішого для кожного українця – мирного неба та рідної землі під ногами.
Спілкувалась
Любов ЛЕВІНСЬКА.
