Учергове хочемо розповісти вам, наші дорогі читачі, про видатних краян, із яких варто брати приклад, котрі гідно прославляють наш край. Сьогодні повідаємо про людину-легенду, бандуриста, моряка, щирого патріота, уродженця Котиківки Остапа Кіндрачука. Незважаючи на напружений графік кобзаря, адже зранку й до ночі він дарує людям перлини української культури, нам таки вдалося з ним поспілкуватися. А що з того вийшло – читайте та насолоджуйтесь. Обіцяємо, буде дуже цікаво. Шкода, що матеріал не встиг вийти до славного 80-ліття ювіляра. Але вітати ніколи не пізно, тож многая літ від усіх наших читачів!
– Пане Остапе, розкажіть, будь ласка, про себе.
– Народився я 13 листопада 1937 року в Котиківці. Залишки життєвого ресурсу присвячую кобзарюванню, двом синам із невістками, доньці зі зятем, десятьом онукам (із них трьом одруженим із невістками), лапочці-внучці, двом правнукам, двом правнучкам і дружині.
– Як же Ви, уродженець Котиківки, стали моряком?
– До Ялти я потрапив аж через... Казахстан. І то не один, а з моїм близьким шкільним другом Ярославом Терлецьким. Після закінчення СШ №1 ми з ним вивчилися на трактористів у Городенківському училищі механізації сільського господарства, і в березні 1956 року були доставлені на цілинні степи Приіртишшя, де колись загинув козацький "конкістадор" Єрмак. Наситившись цілинною "романтикою", ми з Ярославом у листопаді 1957 року привезли додому свої заробітки, а я, на додачу, ще й обморожену руку, і подались до Криму, влаштувавшись бетонярами на будівництві в Нікітському ботанічному саду. Там я вперше побачив море, згадав історію морських походів запорожців, повісті Джека Лондона, Сабатіні, Кука про пригоди на морях, і перейшов працювати в Ялтинський морський порт. У Ярослава виявився стійкий імунітет до морської романтики, він повернувся додому, став учителем. Я ж пройшов курси матросів, мотористів, шкіперів, судноводіїв, механіків, а після закінчення Батумської морехідки досяг статусу капітана малого плавання і таким чином оморячився дощенту. Працював капітаном-механіком "Комети-43» з підводними крилами на морських трасах Одеса-Ялта-Сочі. А коли під час "перестройки" начальник Ялтинського порту продав наші 7 "Комет" у Грецію і купив собі "хатинку" на Кіпрі, я перед пенсією ще побув капітаном-механіком буксира "Кримчанин".
– А як моряк перевтілився в кобзаря?
– У кобзарів є традиція називати свого вчителя гри на бандурі кобзарським панотцем і на знак вдячності за будь-якої нагоди воздавати хвалебну ясу в честь його імені. Моїм панотцем став незламний "випускник" сталінського ГУЛАГу Олексій Нирко. Його запаси пасіонарної енергії при житті були невичерпні. Силами очолюваної ним "Просвіти", де я був його заступником, у Ялті відкрили музей Лесі Українки, українську школу, проводились щорічні фестивалі кобзарів-бандуристів. Після його інфаркту відроджена ним українська громада Ялти осиротіла. Для мене Ялта без мого панотця і досі видається наполовину спорожнілою.
– Знаємо, що Ви всіляко просували все українське.
– Поки ми ще не добились української школи, а мої разом із іншими дітьми «просвітян» учились у єдино можливій російській, я наполегливо порушував питання відкриття для юних ялтинців недільної школи, де відтак став викладачем історії України. Підключив до цієї справи й "Просвіту" рідної Городенки, звідки доставили дефіцитну навчальну літературу. Недільну школу мій син Назар відкрив віршем "Мово рідна, слово рідне». Велику підтримку "Просвіті" надавала українська Греко-католицька громада Ялти, віряни якої одночасно самі були "просвітянами", а в їх числі – і я. А коли в Ялті почали нишпорити російські "казачкі", то українська громада Ялти відреагувала адекватно. Я став бунчужним при отаманові Анатолію Невольниченкові в Ялтинському курені ім. Гетьмана Михайла Дорошенка, Таврійсько-Запорізького козацтва. Моя доля розпорядилась так, що кращі роки життя минули в умовах нещадної русифікації українців у Криму. Ігноруючи той факт, що прізвища більше третини кримчан закінчуються на -енко, або -чук, а ще 10 – 15 відсотків мають типові запорізько-січові прізвища – Пивовар, Продайвода, Гайдамака, Кобзар, Доля тощо, нам зусібіч, від бомжа до компартійного боса, твердили, що «Крим – то Рассєя, а украінскава тут нікагда нічаво нє било».
Будучи моряком-українцем, як і кожен свідомий українець Криму, я постійно пам’ятав: хто володіє Кримом, той є володарем Чорного моря й морськими шляхами на океанські простори до світової торгівлі. А ще ж материковий шельф довкола Криму "нафарширований" запасами природного газу. При повній байдужості київської влади до долі півострова й кримських українців, що могли зробити малочисельні українські "Просвіти" Ялти, Севастополя, Євпаторії, Керчі, чи й загальнокримська в Сімферополі? Що міг зробити я один? І все ж, наперекір приповідці «Один у полі не воїн», вирішив дотримуватись іншої: "Що буде, те й буде, а на печі козак лежати не буде! "Кажете, нічаво украінскава нє било?" – думав я, і вишукував для свого репертуару пісні з кримською, морською тематикою. Купив збірники історичних пісень та дум і заспівав у Ялті, Алушті, Алупці, Лівадії, Сімферополі. Співав і на радіопередачах "Просвіти", підкреслював слухачам, що ці пісні створювали українці століттями внаслідок тісної взаємодії між Кримом і Україною. А на завершення просив назвати ну хоча б одну-єдину російську пісню про Крим. Ніхто не міг назвати, бо таких пісень у природі нема!
– Як пережили перебудову? Як жилося в Криму?
– Бурхливі 90-ті роки, коли кучмівська банда гіперінфляціями, фінансовими пірамідами, рекетом, бандитизмом обкрадала Україну, а сама трансформувалася в статус нинішнього олігархату, змусили мільйони українців виживати заробітками за "бугром". Саме тоді, в розпал "човникових" міграцій, у 1999-му, я переніс дуже важку операцію (аденома) і був готовий прощатися із життям, бо внаслідок 10-ти подібних у Ялті семеро померли. А ще й ціни похоронних послуг досягли астрономічних. "Хай ляхи мене похоронять, якщо буде така воля моєї долі!" – подумав я, і подався до Кракова, щоб родина зекономила на моїй смерті. А там саме була прем’єра фільму "Огньом і мєчьом". Поляки, виходячи з кінозалів, здивовано наштовхувались на козака-бандуриста, який ніби зійшов із екранів на краківську вулицю. Мене мало на руках не носили. Заробітки – фантастичні, тож я "передумав" помирати. Кавунотерапією поправив здоров’я і пішов "обандурювати" всі досяжні міста Польщі. Щоліта їздив на фестивалі аж до 2010 року.
– Часто навідуєте Городенку? Як надалі складалося життя?
– Незважаючи на безперервні мандрівки і яскраві враження, хіба можливо забути найрідніший куточок великого світу, в якому колись народився і провів найщасливіші роки дитинства. Саме тому, коли я вибрав собі суджену (нею стала ялтинська гречанка Ліля Халкіді), то приїхав із нею в Котиківку, щоб наше поєднання освятилось віковічним традиційним весільним обрядом. Була запрошена вся моя незчисленна рідня – Кіндрачуки, Котелки, Білики, Левінські, Лазорки, Іванишини, сусіди, друзі. Це серед них минули роки моєї чарівної юності, без їхнього благословення не уявляв початку свого сімейного життя. Відтак народився син Натанчик. Він добре подбав, щоб ялтинське відгалуження роду Кіндрачуків розрослося максимально. І хоча Лілі вже нема серед живих, у мене й моєї другої сім’ї з ними зберігаються зворушливо-щирі родинні стосунки. Поки мій тато Юрій Кіндрачук ще жив, я доволі часто бував удома. Провідував рідню, друзів, грав їм на бандурі. Незабутнє враження на все життя залишило свято першої річниці Незалежної України й відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку в Городенці, в якому брав участь із бандурою. А ще великою силою мого тяжіння до Городенки володів мій старший "брат по духу", громадський активіст, колишній в’язень ГУЛАГу Іван Михайлович Романюк, у духовному спілкуванні з яким я просто розкошував. Не меншу силу взаємного притяжіння для мене мала й городенківська преса. В газеті "Край" уперше провів успішну пробу свого журналістського пера мій син Назар. Є ще в моєму особистому архіві інтерв’ю в "Краю" 1991р., яке підготував Микола Хамець, –"Радості й печалі бандуриста".
Проводжаючи тата в останню путь, я зауважив, як катастрофічно поріділи ряди старшого покоління моєї родини й друзів. Із часом їх меншало й меншало, залишились одиниці. Й хоч натомість виросли нові покоління, для них я вже став "інопланетянином". Котиківка й Городенка належать уже їм, а мої Котиківка з Городенкою спорожніли від дорогих і близьких мені людей моєї юності. Час від часу я ще спілкуюся телефоном із братом Богданом – у нього своє життя, свої пріоритети. Деколи на зв’язок виходять двоє товаришів – Ярослав Терлецький і Зеновій Сидір. Згадуємо спільне минуле, ділимось сучасним, яке в кожного своє, у них воно – городенківське, в мене – ялтинське. Ще двоє моїх живих друзів дитинства – Любомир і Марійка Березовські – живуть біля Одеси. Здоровимося то з Новим роком, то з Великоднем. І все.
Я дуже часто відвідую Городенку, Котиківку й усі околиці віртуально. Вмикаю в Gооgle супутникові зйомки, налаштовую оптимальний масштаб, щоб було видно деталі вулиць, будинків, Три мости, кожне дерево й кущик у долині Ямгорова й на городі мого брата. Бачу подвір’я моїх друзів і рідних. У цій віртуальній Городенці мені комфортно й радісно. В ній силою моєї уяви оживають усі, кого я знав і любив у юності й кого вже нема. Я так і відповів моїм новим друзям на ФБ Іванові Вережаку й Марії Гамулі, які запрошують навідатися до рідних місць, що нинішня Котиківка вже не моя, а їхня. І що їй уже не до блудного сина, який став кримчанином, прикипів серцем до міста дітей, онуків і правнуків – Ялти. Але мені радісно через ФБ дізнаватись новини про успіхи моїх дорогих нинішніх земляків – потомків моїх ровесників. Зокрема, надзвичайно був радий дізнатися від Вас, що головред "Краю" є сином мого друга Ярослава.
– Як життя занесло Вас до столиці?
– Вперше я потрапив до Києва в 1983 році зі своїм кобзарським наставником Олексієм Нирком, донечкою Олесею і бандурою для виступів на етнографічному ярмарку. Вдруге – прибув на установчий з’їзд кобзарів України 1988 року. Щоразу залишався покобзарювати в центрі столиці України. Із 2008-го перейшов на цілорічне кобзарювання, розділивши його на літнє – у Європі, осіннє – у Ялті, а зимове – в Києві, в підземних переходах і метро. Із 2010-го вже припинив "єврогастролі" й кобзарював улітку – в Ялті-Лівадії, восени – у Львові, а взимку – в Києві. Я досяг своєї мети – на зароблені за кордоном гроші купили житло для сина Назара, котрий уже мав свою сім’ю. Але мені вперше в житті було соромно зізнаватись іноземцям, що я – українець, тобто представник дивного для них народу, який вибрав собі президентом "двічі реабілітованого" недолугого бандита, метою якого було лише обкрадати Україну, а окрадену – здати в імперське стойло агресивного сусіда.
– Як, попри свій уже поважний вік, Ви так управно користуєтесь Інтернет-мережею?
– Під час літнього кобзарювання в Криму (2009 – 2013 рр.) син Натан зумів переконати мене, що Інтернет – це не тільки "ігроманія", як я думав раніше. Терпеливо й наполегливо почав давати мені "ази" користування комп’ютером, до нього підключились Назар, Олеся з онуками Сашком і Даном.Так я освоїв цей чудовий винахід людства, мій духовний світ збагатився і розширився на кілька порядків. Я ніби отримав крила і з пташиного лету заглянув у безліч інших світів.
– На Вашій сторінці у Фейсбуці є фото з Революції Гідності. Розкажіть, яким був Ваш Майдан?
– На початку листопада 2013-го я поїхав, як і щоосені, до Львова, де на Янівському цвинтарі похована моя мама. Там я співав львів’янам "...правлять в нашій Україні кіллери, бандити..." і разом з ними надіявся, що західні уряди у Вільнюсі дотиснуть Януковича до євроінтеграції. Натомість ми дочекалися Єврореволюції. Наприкінці листопада студенти запросили мене з бандурою на сцену Львівського Євромайдану. Заробивши громове скандування "Мо-ло-де-е-е-ць!", я перебрався на Київський Євромайдан і там залишався до його завершення. Оскільки ще давалася взнаки поопераційна кволість плюс похилий вік, у протестних акціях я участі не брав, а зайняв своє звичне місце в підземному переході при вході на станцію метро "Майдан Незалежності" та кобзарював, як завжди, від обіду до пізньої ночі. Коли стало дуже зимно, протестувальники-майданівці приходили до мене погрітися і послухати пісні. А в дні відлиги я іноді грав біля "Козацького редуту" коло Головпошти, або на Хрещатику, якось запросили мене пограти в Штабі Революції в КДМА і один раз – на сцені Майдану.
Атмосфера Євромайдану, як на мої враження, цілком відповідала духові модерної Запорізької Січі. Щодня я з насолодою вдихав дух майданівської вольниці та обходив територію Майдану, обов’язково зупиняючись перед сценою в надії, що там серед ординарних активістів нарешті з’явиться конче потрібний ЛІДЕР із великої букви, із харизмою казкового Данко, який власною рукою вирве із грудей палаюче, як сонце, своє серце й освітить повстанцям Майдану і всій Україні шлях із нетрів олігархату до сім’ї вільних і процвітаючих народів світу. Але там щоразу з’являлась як не позбавлена лідерської харизми "триголова" опозиція (Яценюк – Кличко – Тягнибок), то міністр економіки при Януковичі Порошенко, що перейшов на бік Майдану, або інші "пташки з гнізда Кучми", який, власне, й наплодив олігархів, що приватизували всю Україну. Виступали й щирі патріоти без політичного й державницького досвіду, з єдиною "програмою" – "Банду геть!" Але ні я, рядовий бандурист Майдану, ні повстанці Майдану, готові до самопожертви за щасливу долю України, так і не знайшли ні в своєму середовищі, ні деінде Богом даного Гетьмана, – і пішли на чолі зі своїми вибраними сотниками під кулі снайперів Януковича в той вирішально-фатальний день, коли в українців з’явилася Небесна Сотня. Я тоді не міг не бути серед майданівців. Неподалік від сцени співав їм свої пісні, в яких були й слова "де ж ви, новії Хмельницькі, Петлюри, Бандери? Хто поведе Україну до Нової Ери?" На крові Героїв, як тепер уже всі переконались, за рідкісними винятками, до влади в Україні прийшли великі патріоти власних банківських рахунків, диспетчери фінансових потоків і віртуози офшорних операцій. Виконання першочергового обов’язку – берегти територіальну цілісність і суверенітет держави – для постмайданної влади, судячи з реалій, було непріоритетним і небажаним. Щоб "зелені чоловічки" їй не заважали розподіляти владні крісла й портфелі, вона влаштувала унікально комфортну передачу Криму в їхнє розпорядження. А потім, коли пасіонарний квіт Майдану пішов на Донбас без озброєння на свій страх і ризик, ця влада доручила своєму хрещеному батькові Кучмі підписати в Мінську "правила поведінки" для добровольців – служити живою мішенню для чужих снайперів без права звільняти рідну землю. Я був у шоці та відчаю. Дружина телефонувала мені, щоб я у Києві перечекав післямайданну вакханалію, яка накрила Ялту, бо я їй потрібний живий і здоровий.
– А як прийняла Вас окупована Ялта?
– У вересні 2014 р. я все-таки не витримав розлуки з моєю численною й коханою ріднею, і не менш коханою Ялтою, і приїхав додому. Пару днів на привітання рідних, і... гайда кобзарювати. Для курортників, а це були, крім росіян, і чукчі, й чеченці, й інші представники РФ, включно з кубанськими, далекосхідними, мурманськими й т. д. українцями – я для них був козацько-кобзарською екзотикою. Питались, звідки приїхав, а коли показував посвідчення ветерана Ялтинського порту, були здивовані, бо телебачення їх навчило, що в Криму "нікогда і нічєво украінского нєт і нє било". Як не дивно, траплялись серед курортників і люди з материкової України. Якась киянка, побачивши мене, крикнула: "Слава Богу! В Ялті ще не вмерла Україна!" Ой! Що там учинилось, на неї з усіх боків посипалось і "сволочь укрофашистская", і "Крим наш", і "провокаторка". Дісталось і мені – "услаждал у Кієвє майдановскій гадюшнік своєй бандурой". Якось до мене в Ялті, коли я співав, підійшов здоровило з посвідченням і рявкнув: "Ето Росія! Ти понял?" Мені без окулярів здалось, що в нього посвідчення ФСБ. Я так про це й розповів в одному з інтерв’ю, але іншим разом цей же тип уже представився "ополченцем Донбасу" й сказав, що там таких, як я, "мочать". Під час мого кобзарювання в Ялті іноді приходять мої дорогі потомки – оце і є ті хвилини щастя, заради яких варто ще трохи пожити. Я радію, коли родина збирається у мене вдома.
– Які твори з Вашого репертуару наймиліші серцю?
– Особливе місце посідає пісня-гімн, пісня-молитва:
"Українці, братове мої, обніміться в позабутому Богом Криму!
Ми ж таки ще живі, ми ж таки українці –і на тому стою!
Крим – наш край, запорожці не раз тут гуляли.
Богуславка Маруся жила, наша Леся Вкраїнка натхненно творила. Крим – Вкраїни земля!"
Вона складена для моєї бандури із фрагментів об’ємного твору першого голови Всекримської "Просвіти", шанованого лідера українців Криму Данила Кононенка – "Слово до кримських українців".
– Що побажаєте нашим читачам?
– Бажаю моїм дорогим землякам, як і решті українців, дочекатися отого "Вашингтона з новим і праведним законом", про якого мріяв ще наш Пророк Тарас Шевченко!
Розпитувала
Любов ЛЕВІНСЬКА.
