28 березня 2024
Крізь роки й незгоди­ з бандурою в руках

Крізь роки й незгоди­ з бандурою в руках



 

Учергове хочемо розповісти вам, наші дорогі читачі, про видатних краян, із яких варто брати приклад, котрі гідно прославляють наш край. Сьогодні повідаємо про людину-легенду, бандуриста, моряка, щирого патріота, уродженця Котиківки Остапа Кіндрачука. Незважаючи на напружений графік кобзаря, адже зранку й до ночі він дарує людям перлини української культури, нам таки вдалося з ним поспілкуватися. А що з того вийшло – читайте та насолоджуйтесь. Обіцяємо, буде дуже цікаво. Шкода, що матеріал не встиг вийти до славного 80-ліття ювіляра. Але вітати ніколи не пізно, тож многая літ від усіх наших читачів!


       – Пане Остапе, розка­жіть, будь ласка, про себе.

– Народився я 13 лис­то­пада 1937 року в Коти­ківці. Залишки життєвого ресурсу присвячую коб­зарю­ванню, двом синам із невістками, доньці зі зя­тем, десятьом ону­кам (із них трьом одруженим із невістками), лапочці-внуч­ці, двом правнукам, двом правнучкам і дружині.

– Як же Ви, урод­же­нець Котиківки, стали мо­ряком?

– До Ялти я потрапив аж через... Казахстан. І то не один, а з моїм близьким шкільним другом Ярос­лавом Терлецьким. Після закінчення СШ №1 ми з ним вивчилися на тракто­ристів у Городенківському училищі механізації сіль­ського господарства, і в березні 1956 року були доставлені на цілинні сте­пи Приіртишшя, де колись загинув козацький "кон­кістадор" Єрмак. Наситив­шись цілинною "роман­тикою", ми з Ярославом у листопаді 1957 року при­везли додому свої заро­бітки, а я, на додачу, ще й обморожену руку, і по­дались до Криму, влаш­тувавшись бетонярами на будівництві в Нікітському ботанічному саду. Там я вперше побачив море, згадав історію морських походів запорожців, повісті Джека Лондона, Сабатіні, Кука про пригоди на морях, і перейшов працювати в Ялтинський морський порт.  У Ярослава виявився стійкий імунітет до мор­ської романтики, він по­вернувся додому, став учи­телем. Я ж пройшов курси матросів, мотористів, шкі­перів, судноводіїв, меха­ніків, а після закінчення Батумської морехідки до­сяг статусу капітана ма­лого плавання і таким чи­ном оморячився дощенту. Працював капітаном-ме­ханіком "Комети-43» з під­водними крилами на мор­ських трасах Одеса-Ялта-Сочі. А коли під час "пе­рестройки" начальник Ял­тинського порту продав наші 7 "Ко­мет" у Грецію і купив собі "хатинку" на Кіпрі, я перед пенсією ще побув капі­таном-меха­ні­ком буксира "Кримчанин".

– А як моряк пере­вті­лив­ся в кобзаря?

– У кобзарів є традиція називати свого вчителя гри на бандурі кобзарським панотцем і на знак вдяч­ності за будь-якої нагоди воздавати хвалебну ясу в честь його імені. Моїм панотцем став незламний "випускник" сталінського ГУЛАГу Олексій Нирко. Його запаси пасіонарної енергії при житті були не­вичерпні. Силами очолю­ваної ним "Просвіти", де я був його заступником, у Ялті від­крили музей Лесі Українки, українську шко­лу, про­во­дились щорічні фестивалі кобзарів-бан­дуристів.  Після його ін­фарк­ту відрод­жена ним українська гро­мада Ялти осиротіла. Для мене Ялта без мого па­нотця і досі видається на­половину спо­рожнілою.                           

  – Знаємо, що Ви всі­ляко просували все ук­раїн­ське.

– Поки ми ще не до­бились української школи, а мої разом із іншими дітьми «просвітян» учи­лись у єдино можливій російській, я наполегливо порушував питання від­криття для юних ялтинців недільної школи, де відтак ст­ав викладачем історії Ук­раїни. Підключив до цієї справи й "Просвіту" рідної Городенки, звідки доста­вили дефіцитну навчальну літературу. Недільну школу мій син Назар відкрив вір­шем "Мово рідна, слово рідне». Велику підтримку "Просвіті" надавала ук­раїнська Греко-ка­то­лиць­ка громада Ялти, віряни якої одночасно самі були "просвітянами", а в їх числі – і я. А коли в Ялті почали нишпорити росій­ські "ка­зачкі", то українська грома­да Ялти відреагу­вала аде­кватно. Я став бунчуж­ним при отаманові Ана­толію Невольничен­кові в Ялтин­ському курені ім. Гетьмана Михайла До­ро­шен­ка, Тав­рійсько-Запо­різького ко­зацтва. Моя доля розпо­рядилась так, що кращі роки життя минули в умовах не­щад­ної русифі­ка­ції ук­раїн­ців у Кри­му. Іг­но­руючи той факт, що пріз­ви­ща біль­­ше третини крим­чан за­кін­чу­ю­ть­ся на -ен­ко, або -чук, а ще 10 – 15 від­сотків ма­ють типові за­порізь­ко-сі­­чові пріз­вища – Пи­вовар, Про­дай­во­да, Гай­­да­мака, Коб­зар, До­ля тощо, нам зу­сі­біч, від бом­­жа до ком­пар­тійного боса, твер­дили, що «Крим – то Рас­сєя, а ук­раінскава тут ні­кагда ні­чаво нє било».

Будучи моряком-ук­ра­їн­цем, як і кожен свідомий українець Криму, я пос­тійно пам’ятав: хто володіє Кримом, той є володарем Чорного моря й мор­сь­кими шляхами на океан­ські простори до світової торгівлі. А ще ж мате­ри­ковий шельф дов­кола Кри­му "на­фарши­рований" за­пасами при­родного газу. При пов­ній бай­ду­жос­ті київської влади до до­лі пів­ост­­рова й крим­ських українців, що могли зро­бити ма­ло­чи­се­льні ук­ра­їн­­ські "Прос­віти" Ялти, Се­вас­то­по­ля, Євпа­торії, Кер­чі, чи й за­гально­крим­­ська в Сімфе­ро­­полі? Що міг зро­би­ти я один? І все ж, наперекір припо­відці «Один у полі не воїн», ви­рішив дотримуватись ін­шої: "Що буде, те й буде, а на печі козак лежати не буде! "Кажете, нічаво ук­раінскава нє било?" – ду­мав я, і вишукував для свого репертуару пісні з кримською, морською те­матикою. Купив збірники історичних пісень та дум і заспівав у Ялті, Алушті, Алупці, Лівадії, Сім­феро­полі. Співав і на ра­діо­передачах "Просвіти", під­креслював слу­хачам, що ці пісні ство­рювали українці століт­тями внаслідок тісної взає­модії між Кримом і Украї­ною. А на завер­шен­ня про­сив назвати ну хоча б одну-єдину російську пісню про Крим. Ніхто не міг назвати, бо таких пі­сень у природі нема!

– Як пережили пере­будову? Як жилося в Кри­му?

– Бурхливі 90-ті роки, коли кучмівська банда гі­пер­інфляціями, фінан­со­вими пірамідами, реке­том, банди­тизмом об­кра­дала Ук­раїну, а сама транс­фор­му­ва­лася в статус ни­нішнього олігархату, зму­сили мільйони ук­раїнців виживати заробітками за "буг­ром". Саме то­ді, в роз­пал "чов­ни­кових" міграцій, у 1999-му, я пе­реніс дуже важку операцію (аде­но­ма) і був готовий прощатися із жит­тям, бо внаслідок 10-ти подібних у Ялті семеро по­мерли. А ще й ціни по­хоронних послуг досягли астро­но­мічних. "Хай ляхи мене похоронять, якщо буде така во­ля моєї долі!" – подумав я, і по­дався до Кракова, щоб родина зе­кономила на моїй смерті. А там са­ме була пре­м’єра фі­льму "Ог­ньом і мє­чьом". По­ля­ки, вихо­дячи з кіно­залів, зди­вовано на­штов­хува­лись на ко­зака-бан­ду­риста, який ніби зійшов із ек­ранів на краківську вулицю. Ме­не мало на ру­ках не носили. За­робітки – фантастичні, тож я "пере­думав" помирати. Кавуно­терапією поправив здо­ров’я і пішов "обанду­рю­вати" всі досяжні міста Польщі. Щоліта їздив на фестивалі аж до 2010 року.

– Часто навідуєте Го­ро­денку? Як надалі скла­далося життя?

– Незважаючи на без­перервні мандрівки і яс­краві враження, хіба мож­ливо забути найрідніший куточок великого світу, в якому колись народився і провів найщасливіші роки дитинства. Саме тому, коли я вибрав собі суджену (нею стала ялтинська гречанка Ліля Халкіді), то приїхав із нею в Котиківку, щоб наше поєднання освятилось ві­ко­вічним традиційним ве­сіль­ним обрядом. Була запрошена вся моя не­з­численна рідня – Кін­дра­чуки, Котелки, Білики, Ле­вінські, Лазорки, Івани­шини, сусіди, друзі. Це серед них минули роки моєї чарівної юності, без їхнього благословення не уявляв початку свого сі­мейного життя. Відтак на­родився син Натанчик. Він добре подбав, щоб ялтин­ське відгалуження роду Кіндрачуків розрослося максимально. І хоча Лілі вже нема серед живих, у мене й моєї другої сім’ї з ними зберігаються зворуш­ливо-щирі родинні сто­сунки. Поки мій тато Юрій Кіндрачук ще жив, я доволі часто бував удома. Про­відував рідню, друзів, грав їм на бандурі. Незабутнє враження на все життя залишило свято першої річниці Незалежної Ук­раїни й відкриття па­м’ят­ника Тарасові Шевченку в Городенці, в якому брав участь із бандурою. А ще великою силою мого тя­жіння до Городенки во­лодів мій старший "брат по духу", громадський акти­віст, колишній в’язень ГУЛАГу Іван Михайлович Романюк, у духовному спіл­куванні з яким я просто розкошував. Не меншу си­лу взаємного притяжіння для мене мала й го­ро­денківська преса. В газеті "Край" уперше провів ус­пішну пробу свого журна­ліст­ського пера мій син Назар. Є ще в моєму осо­бистому архіві інтерв’ю в "Краю" 1991р., яке підго­тував Микола Хамець, –"Радості й печалі бан­ду­риста".

Проводжаючи тата в останню путь, я зауважив, як катастро­фічно по­рі­ді­ли ряди стар­шого поко­лін­ня моєї роди­ни й друзів. Із часом їх мен­шало й мен­ша­ло, залишились оди­ниці. Й хоч на­томість ви­росли нові покоління,  для них я вже став "іно­планетя­ни­ном". Котиківка й Городенка на­ле­жать уже їм, а мої Котиківка з Го­ро­денкою спо­рож­ніли від доро­гих і близьких мені лю­дей моєї юнос­ті. Час від часу я ще спілкуюся те­ле­фоном із бра­том Бог­даном – у нього своє жит­тя, свої пріоритети. Де­ко­ли на зв’язок ви­хо­дять двоє то­варишів – Ярос­лав Тер­лецький і Зе­новій Сидір. Зга­­дуємо спільне ми­нуле, ді­лимось су­часним, яке в кож­ного своє, у них воно – городен­ків­ське, в мене – ял­тинське. Ще двоє мо­їх живих друзів ди­тинства – Лю­бомир і Ма­рійка Бе­резов­сь­кі – жи­вуть біля Од­е­си. Здо­рови­мо­ся то з Новим роком, то з Ве­ли­коднем. І все.

Я дуже часто відвідую Городенку, Котиківку й усі околиці віртуально. Вми­каю в Gооgle супутникові зйомки, налаштовую оп­тимальний масштаб, щоб було видно деталі вулиць, будинків, Три мости, кожне дерево й кущик у долині Ямгорова й на городі мого брата. Бачу подвір’я моїх друзів і рідних. У цій вір­туальній Городенці мені комфортно й радісно. В ній силою моєї уяви оживають усі, кого я знав і любив у юності й кого вже нема. Я так і відповів моїм новим друзям на ФБ Іванові Ве­режаку й Марії Гамулі, які запрошують навідатися до рідних місць, що ни­нішня Котиківка вже не моя, а їхня. І що їй уже не до блудного сина, який став кримчанином, прикипів серцем до міста дітей, онуків і правнуків – Ялти. Але мені радісно через ФБ дізнаватись новини про успіхи моїх дорогих ни­нішніх земляків – по­томків моїх ровесників. Зокрема, надзвичайно був радий дізнатися від Вас, що го­ловред "Краю" є сином мого друга Ярослава.

– Як життя занесло Вас до столиці?

– Вперше я потрапив до Києва в 1983 році зі своїм кобзарським настав­ником Олексієм Нирком, донечкою Олесею і бан­дурою для виступів на ет­но­гра­фічному ярмарку. Вдруге – прибув на уста­новчий з’їзд кобзарів Ук­раїни 1988 року. Щоразу залишався покобзарю­ва­ти в центрі столиці України.  Із 2008-го перейшов на цілорічне кобзарювання, розділивши його на літнє – у Європі, осіннє – у Ялті, а зимове – в Києві, в під­земних пере­ходах і метро. Із 2010-го вже припинив "єврогаст­ролі" й кобзарю­вав улітку – в Ялті-Лівадії, восени – у Львові, а взимку – в Києві. Я досяг своєї мети – на зароблені за кор­доном гроші купили житло для сина Назара, котрий уже мав свою сім’ю. Але мені вперше в житті було сором­но зізнаватись іно­зем­цям, що я – українець, тобто представник дивного для них народу, який виб­рав собі президентом "дві­чі реабілітованого" недо­лу­гого бандита, метою якого було лише обкрадати Ук­раїну, а окрадену – здати в імперське стойло агресив­ного сусіда.

– Як, попри свій уже поважний вік, Ви так уп­равно користуєтесь Інтер­нет-мережею?

– Під час літнього коб­зарювання в Криму (2009 – 2013 рр.) син Натан зумів переконати мене, що Ін­тернет – це не тільки "ігро­манія", як я думав раніше. Терпеливо й наполегливо почав давати мені "ази" користування комп’ю­те­ром, до нього підключи­лись Назар, Олеся з онука­ми Сашком і Даном.Так я освоїв цей чудовий винахід людства, мій духовний світ збагатився і розширився на кілька порядків. Я ніби отримав крила і з пташи­ного лету заглянув у безліч інших світів.

Крізь роки й незгоди­ з бандурою в руках

– На Вашій сторінці у Фейсбуці є фото з Ре­волюції Гідності. Роз­ка­жіть, яким був Ваш Май­дан?

– На початку листопада 2013-го я поїхав, як і що­осені, до Львова, де на Янівському цвинтарі похо­вана моя мама. Там я співав львів’янам "...прав­лять в нашій Україні кіл­лери, бандити..."  і разом з ними надіявся, що західні уряди у Вільнюсі дотиснуть Януковича до євро­інтег­рації. Натомість ми до­чекалися Єврореволюції. Наприкінці листопада сту­денти запросили мене з бандурою на сцену Львів­ського Євромайдану. За­ро­бивши громове скан­ду­вання "Мо-ло-де-е-е-ць!", я перебрався на Київ­ський Євромайдан і там зали­шався до його завер­шен­ня. Оскільки ще дава­лася взнаки поопераційна кво­лість плюс похилий вік, у протестних акціях я участі не брав, а зайняв своє звичне місце в підземному переході при вході на стан­цію метро "Майдан Неза­лежності" та кобзарював, як завжди, від обіду до пізньої ночі. Коли стало дуже зим­но, протес­тувальники-май­­данівці при­­ходили до мене по­грітися і послухати пісні. А в дні відлиги я іноді грав біля "Козацького ре­дуту" коло Головпошти, або на Хрещатику, якось за­про­­сили мене пограти в Штабі Революції в КДМА і один раз – на сцені Май­дану.

Атмосфера Євромай­дану, як на мої враження, цілком відповідала духові модерної Запорізької Січі. Щодня я з насолодою вди­хав дух майданівської во­ль­ниці та обходив тери­торію Майдану, обов’яз­ково зупиняючись перед сценою в надії, що там серед ординарних акти­вістів нарешті з’явиться конче потрібний ЛІДЕР із великої букви, із харизмою казкового Данко, який влас­ною рукою вирве із грудей палаюче, як сонце, своє серце й освітить пов­станцям Майдану і всій Україні шлях із нетрів олі­гархату до сім’ї вільних і процвітаючих народів світу. Але там щоразу з’явля­лась як не позбавлена лідерської харизми "три­голова" опозиція (Яценюк – Кличко – Тягнибок), то міністр економіки при Януковичі Порошенко, що перейшов на бік Майдану, або інші "пташки з гнізда Кучми", який, власне, й наплодив олігархів, що приватизували всю Україну. Виступали й щирі патріоти без політичного й дер­жав­ницького досвіду, з єдиною "програмою" – "Банду геть!" Але ні я, рядовий бандурист Майдану, ні пов­станці Майдану, готові до самопожертви за щасливу долю України, так і не знай­шли ні в своєму сере­до­вищі, ні деінде Богом да­ного Гетьмана, – і пішли на чолі зі своїми вибраними сотниками під кулі снай­перів Януковича в той ви­рішально-фатальний день, коли в українців з’я­вилася Небесна Сотня. Я тоді не міг не бути серед майданівців. Неподалік від сцени співав їм свої пісні, в яких були й слова "де ж ви, новії Хмельницькі, Петлю­ри, Бандери? Хто поведе Україну до Нової Ери?" На крові Героїв, як тепер уже всі переконались, за рід­кісними винятками, до влади в Україні прийшли великі патріоти власних банківських рахунків, дис­пет­чери фінансових по­токів і віртуози офшорних операцій. Виконання пер­шочергового обов’язку – берегти територіальну ці­лісність і суверенітет дер­жави – для постмайданної влади, судячи з реалій, було непріоритетним і не­бажаним. Щоб "зелені чо­ловічки" їй не заважали розподіляти владні крісла й портфелі, вона влаш­тувала унікально ком­форт­ну передачу Криму в їхнє розпорядження. А потім, коли пасіонарний квіт Май­дану пішов на Донбас без озброєння на свій страх і ризик, ця влада доручила своєму хрещеному бать­кові Кучмі підписати в Мін­ську "правила поведінки" для добровольців – слу­жити живою мішенню для чужих снайперів без права звільняти рідну землю. Я був у шоці та відчаю. Дру­жина телефонувала мені, щоб я у Києві перечекав післямайданну вак­ха­на­лію, яка накрила Ялту, бо я їй потрібний живий і здоровий.

– А як прийняла Вас окупована Ялта?

– У вересні 2014 р. я все-таки не витримав роз­луки з моєю численною й коханою ріднею, і не менш коханою Ялтою, і приїхав додому. Пару днів на при­вітання рідних, і... гайда кобзарювати. Для курорт­ників, а це були, крім ро­сіян, і чукчі, й чеченці, й інші представники РФ, включ­но з кубанськими, далек­о­східними,  мурманськими й т.  д. українцями – я для них був козацько-кобзар­сь­кою екзотикою. Пита­лись, звідки приїхав, а коли по­казував посвідчен­ня вете­рана Ялтинського порту, були здивовані, бо телеба­чення їх навчило, що в Кри­му "нікогда і нічєво украін­ского нєт і нє било". Як не дивно, траплялись серед курортників і люди з мате­рикової України. Якась ки­янка, побачивши мене, крикнула: "Слава Богу! В Ялті ще не вмерла Ук­раїна!" Ой! Що там учи­нилось, на неї з усіх боків посипалось і "сволочь ук­ро­фашистская", і "Крим наш", і "провокаторка". Дісталось і мені – "услаж­дал у Кієвє майдановскій  гадюшнік своєй бандурой". Якось до мене в Ялті, коли я співав, підійшов здо­ровило з посвідченням і рявкнув: "Ето Росія! Ти понял?" Мені без окулярів здалось, що в нього по­свідчення ФСБ. Я так про це й розповів в одному з інтерв’ю, але іншим разом цей же тип уже пред­ста­вився "ополченцем Дон­басу" й сказав, що там таких, як я, "мочать". Під час мого кобзарювання в Ялті іноді приходять мої дорогі потомки – оце і є ті хвилини щастя, заради яких варто ще трохи по­жити. Я радію, коли ро­дина збирається у мене вдома.

       – Які твори з Вашого репертуару наймиліші сер­цю?

– Особливе місце по­сідає пісня-гімн, пісня-молитва:

 "Українці, братове мої, обніміться в по­забутому Богом Криму!

       Ми ж таки ще живі, ми ж таки українці –і на тому стою!

       Крим – наш край, за­по­рож­ці не раз тут гу­ляли.

Богуславка Маруся жила, наша Леся Вкра­їнка натхненно тво­рила. Крим – Вкраїни земля!"

 

Вона складена для мо­єї бандури із фрагментів об’ємного твору першого голови Всекримської  "Про­с­віти", шанованого лідера українців Криму Данила Кононенка – "Сло­во до кримських українців".

– Що побажаєте нашим читачам?

– Бажаю моїм дорогим зем­лякам, як і решті ук­раїнців, дочекатися отого "Вашингтона з новим і пра­ведним законом", про яко­го мріяв ще наш Пророк Тарас Шевченко!

Розпитувала

Любов ЛЕВІНСЬКА.
Любов Левінська}
Автор

Любов Левінська