От буває, спілкуєшся із цікавими людьми, а вони випромінюють сповнену світла енергетику й добро. Й від них, відповідно, отримуєш заряд натхнення і позитиву. Саме такою, привітною і відкритою до людей є сім’я Курилюків, уродженців Чернелиці – народний артист України, головний балетмейстер Національного академічного гуцульського ансамблю пісні й танцю «Гуцулія» Іван Курилюк і викладачка кафедри журналістики Прикарпатського університету, кандидат соціальних комунікацій, його донька Галина Пристай
Упродовж майже півстоліття наш славний земляк не раз був пошанований нагородами, але для нього це другорядне, бо танець – понад усе. Живе і творить не для регалій, а щоб популяризувати й передати у спадок наступним поколінням наше національне надбання – народне хореографічне мистецтво. Презентуючи книги – біографічну збірку «Танець як сонячна сповідь моя» і збірник інтерв’ю із видатними постатями Прикарпаття «Знайомства. Зустрічі. Розмови», упорядником яких є пані Галина, – гості бібліотечної світлиці активно відповідали на запитання ведучої Марії Сороки.
– Пане Іване, як стелився шлях вашого становлення як артиста?
– Дитинство минало в бідності. Батько, вернувшись із війни хворим, швидко пішов у вічність. Мати, як могла, намагалася дати мені добре виховання. У 1959 році разом із майстрами важко працювала, закінчувала будувати хату. Як син колгоспниці, навіть не міг думати, ким я буду. Пригадую, мама завше запитувала: «Чи можна йти на збори до школи?» А як поверталась, одразу біг із запитанням: «Ну, що?» – «Нічого, не хвалили й не ганили»
(сміється). Наша Чернелицька школа колись була розкидана селом. Ми мали все: танцювальний і спортивний гуртки, духовий та струнний оркестри, хоровий колектив. Я скрізь був задіяний. Навіть мав сьоме місце на обласних змаганнях із гімнастики та акробатики. Крім того, займався легкою атлетикою, баскетболом та волейболом. Але учитель Василь Недільський запропонував мені вивчитися на годинникового майстра, в якого гроші будуть завжди. Та інший педагог Іван Попадюк стояв на своєму: «Обов’язково вступай на хореографічний. Відкривається коледж у Снятині». І я пройшов. Після року навчання пішов до армії, потрапив до полкового духового оркестру. Паралельно займався і танцями. На другому році служби вже ставив перші постановки. Коледж усе-таки закінчив, після чого, пам’ятаю, приїхав Володимир Петрик і запропонував танцювати в «Гуцулії». Це було моєю мрією.
– Легкий «хліб» танцівника?
– Щоб сказати, що це легкий шлях, то ні. Це щоденна праця і виснажливі до поту репетиції. Але всьому, що я маю, завдячую Богові, який провадить мене по житті й допомагає утілювати заплановане. Тішуся, що на сході та півдні нашої держави вже танцюють гуцульські танці. І неправда, що там не люблять українське. Люди прекрасно розуміють нашу мову й завше йдуть на контакт. Просто потрібно частіше до них приїжджати й популяризувати українське мистецтво. Це політики здебільшого намагаються створювати колотнечу.
Маю ще чимало планів. Дякуючи Господу, я у гарній формі, тож прошу Його, щоб дарував мені багато літ пропагувати наше рідне автентичне. Ось нещодавно зробив постановку танцю для хору ім. Вірського. Це для мене було неабиякою честю. Впевнений, що цей танець побачить увесь світ.
– Яким девізом у житті керується народний артист України?
– Ніколи нікого не обманув чи сказав неправду. Чесно працюю і допомагаю іншим. За нецілих півстоліття моєї діяльності побував із концертами в Угорщині, Румунії, Польщі, проїхав увесь колишній Радянський Союз. Замолоду з дружиною Оксаною по дев’ять місяців були на гастролях. Діти нас бачили рідко. Тож я безмежно вдячний матері, яка, по суті, до третього класу виховувала їх. Донька частіше мене бачила у книжках. Дуже люблю Чернелицю – це моя рідна земля, де я черпаю енергію і натхнення. Тому стараюся із сім’єю якомога частіше сюди навідуватись.
Розмова була настільки цікавою, що зустріч минала на одному диханні. Тепла атмосфера бібліотечної світлиці сприяла одкровенням, наче сповіді, Івана Курилюка й Галини Пристай. Покутська аудиторія хоч була й невеликою, але, за словами маестро, є до щему рідною.
Привітали винуватців дійства отець-декан Ігор Левицький, керівник апарату райдержадміністрації Степан Михайлюк, в. о. міського голови Любомир Музичка, який урочисто вніс ім’я народного артиста до Реєстрової книги почесних гостей Городенки, начальник відділу культури РДА Галина Олінійчук, селищний очільник Чернелиці Василь Кошка та директор школи Ганна Білецька. Теплі слова на адресу сім’ї Курилюків висловили родина Романа й Марії Осадчуків і місцева поетеса Мирослава Гродзінська. Мелодійними піснями прикрасили зустріч співочий дует Дарії й Андрія Кучмеїв, учитель Тишківського НВК Наталія Майдан, а хореограф, учасниця ансамблю «Гуцулії» Маріанна Карп’як-Кучмей спрезентувала своєму вчителеві власну танцювальну постановку. Присутні аплодували стоячи творчим краянам, які звичайну будну днину перетворили у справжнє свято.
Зустріч продовжувалася, тож щирою жіночою сповіддю, своїм творчим доробком поділилася і Галина Пристай:
– Я стала упорядником більше 600 видань, які розкривають мистецтво Івано-Франківщини й не лише. 10 років тому із працівниками започаткували серію "Знайомства. Зустрічі. Розмови". Десять років промайнули дуже швидко, тож назріла ідея акумулювати всі ці інтерв’ю в одне цікаве видання.
– Пані Галино, інформацію про Вас можна знайти у виданні «Успішна жінка». Успішною в сучасному суспільстві бути важко?
– Не вважаю себе успішною. Коли мені кажуть, що сильна й успішна, то не можу сказати, що є саме такою. Як кожна жінка, часом плачу, опускаю руки. Таке життя. Але так я побудована, що не можу жити одним побутом. Коли не буду займатися роботою до душі, приупаду. Хоч і люблю запрошувати гостей, і щоб у помешканні було комфортно, та все ж понад усе хочу бути потрібною людям, допомагати їм, якщо можу це зробити. Скажу відверто, що ніколи не мала на меті здобути ту чи іншу посаду, чогось досягти. Просто щодня вдосконалююся і дякую Богу за натхнення.
– Через тиск Інтернету друковані видання занепадають. Чи мають вони майбутнє?
– Виживуть найсильніші й найрозумніші менеджери – головні редактори. Багато спілкувалась на цю тему зі студентською молоддю. Їхні погляди розділилися, тож ми організували опитування. Дуже приємно, що більше 60% респондентів, а це різна вікова категорія після 15 років, сказали, що друкованим виданням бути. Відтак ми провели аналіз «Чи кожна країна має друковану пресу?» Й виявилося, що більшість країн видають величезні наклади газет, навіть щоденні. Ваш часопис "Край" знають усі, особисто теж люблю його читати. Газети потрібні. Навіть для того, щоб вони обов’язково зберігалися у бібліотеках для наступних поколінь. В Інтернеті інформація все одно розпорошена й часто неправдива. Тому завжди наголошую студентам – «добре перевіряйте інформацію».
По-родинному затишна зустріч завершувалась, а відпускати гостей не хотілося аж ніяк. Настільки порозмовляти й послухати було про що. Адже не щодня світлиця Центральної районної бібліотеки запрошує таких поважних людей. Поспілкувавшись із ними, ще раз переконуєшся, що українське мистецтво і правдива журналістика в надійних руках і зі світлим майбутнім.
Юлія МИХАЙЛЮК.