Саме ці два М поєдналися в житті молодого харизматичного хлопця із Чернятина. Активний, світлий, відкритий – такі люди роблять світ добрішим. На перший погляд видається, як холодний розум може паралельно співіснувати з творчими емоціями? Але все можливо, що підтверджує цікава життєва історія відповідального фельдшера і креативного музиканта гурту "Подих серця" Івана Лабача
– Іване, розкажіть, будь ласка, про чернятинський період Вашого життя.
– Він був насиченим (
сміється). З усіма шкільними друзями підтримую зв'язок, часто приїжджаю додому. Пригадую нашого директора Богдана Білого як доброго керівника. Саме зі школи я почав концертувати. Відбувалися різноманітні заходи, і я завжди брав у них участь. Грав на гітарі, з мамою співав дуетом. Скажімо, дуже любив виступати.
– Що можеш про родину розказати?
– В мене співоча сім’я. Окрім матері Галини, яка свого часу брала участь в аматорському ансамблі, гарно співали мої два дідусі. Одного, Івана Заліщука, на жаль, вже немає, інший, Іван Лабач, починав ще співати з армії, потім усе життя співав у церковному хорі. Наразі вдома на заслуженому відпочинку.
Та любов до музики мені прищепив дядько Андрій Заліщук – колишній директор Будинку культури, музикант. З восьмого класу ходив з ним грати на весіллях. Його гурт має символічну назву "Оберіг" – від поганого настрою оберігає точно. Дядько дав мені дорогу в музику. Деякий час я навчався в музичній школі, але так її і не закінчив. Тож багато чому мене вчив саме дядько Андрій. Займався музичною грамотністю й самотужки.
– Чому вирішили здобути саме фах фельдшера?
– Моя мама медик, 22 роки працювала в гінекології Центральної районної лікарні. І коли прийшов момент куди вступати, вона порадила Чернівецький медичний коледж, адже музикою, казала, грошей не заробив би. Після його закінчення я хотів навчатися далі, вступити до університету, але на той момент у сім’ї трохи була важка ситуація. Мама поїхала за кордон, бо брат учився, і мені стало шкода її праці. На жаль, тепер таке життя: або мати добрий заробіток у світах, або крутитись тут на двох-трьох роботах. Тож після коледжу відразу пішов працювати фельдшером у Росохач. На той час було місце в приймальному покої райлікарні, але обрав Росохацьку амбулаторію. Спершу трохи страшно було, але зі мною працювала односельчанка, вона й додала мені впевненості, що зможу. Сказала, що буду на зв’язку з лікарем, який надаватиме консультації, у важчих випадках викликатимуть медика безпосередньо в село. Працюю не щодень – по змінах. Тому медицину поки легко пов’язую з музикою.
– Зауважую, що часто лікарі в житті сміхованці. Втішно, що й Ви теж такі.
– А нам обов’язково такими бути. Коли приїжджаємо до хворого, йому, насамперед, потрібна моральна підтримка, треба надихати його до життя. Адже швидке одужання залежить від психологічного настрою пацієнта. Коли ти навіюєш їм настрій, даєш надію, то хворим стає легше.
– Розкажіть, будь ласка, про власний "band".
– Прийшов день, коли подякував дядькові за старт і науку, й вирішив створити свій гурт – "Подих серця". Нас запрошують на вечірки, корпоративи, весілля. Колектив – четверо осіб із різних сіл району: крім мене, акордеоніста, є саксофоніст Дмитро з Корнева, навчається в Інституті мистецтв, гітарист Михайло зі Семенівки та Андрій із Чернелиці (саксофон, синтезатор, сопілка). У сезон з колегами навчилися цінувати кожну годину сну. Бувало так, що їдемо з весілля на весілля, і одного разу в ресторані навіть попросилися прилягти в готелі, бо не встигаємо поїхати додому. Але ми не переймаємося. Любимо свою роботу, і вона додає нам сил і наснаги.
– Це ж яку треба мати силу волі, щоб самому навчитися грати.
– Все почалося з гітари. Сусід вчив старшого брата гри на цьому інструменті. Я, на п’ять років молодший, теж хотів навчитися, але наш знайомий сказав, що я замалий. Та все ж уперто спостерігав за ними, потім сам пробував, і так мало-помалу осилив гітару. Сусід навіть сказав, що в мене краще виходить, ніж у брата. Згодом самотужки освоював акордеон і фортепіано. Це не є так складно. Просто це треба любити й цим жити.
– Як удається поєднувати, по суті, дві різні роботи?
– Дуже хочу, щоб прийшов час займатися лише чимось одним. Але ще не знаю, що би я швидше лишив. Люблю більше музику, але вивчився на фельдшера, тож не дуже хочу залишати роботу медика, вона мені теж імпонує. Тому, поки є сили, поєдную обидві, а час покаже. Не хочу їхати за кордон, адже якщо є бажання, можна й тут заробити. Треба лишень шукати можливості, а особливо себе в житті.
– З дружиною де познайомилися?
– Побачили одне одного на весіллі в Тишківцях. Через деякий час знову грав у тому селі, й теж зустрілися. Це, напевне, була доля. Дружина Сніжана з великим розумінням ставиться до моєї нічної роботи, за що я їй дуже вдячний. Виховуємо синочка Маркіяна. Шкода, що не можу з ним проводити багато часу, адже коли сезон, то взагалі нечасто буваю вдома – мушу забезпечувати сім’ю.
– Читаєте газету "Край"?
– Аякже! Найбільше люблю останню сторінку – інформацію про футбол. Професійно цим видом спорту не займаюся, швидше любитель. Колись, правда, грав за юнацьку команду Чернятина. В мене батько живе футболом. Він – футбольний суддя, а колись був голкіпером команди "Колос" (Чернятин). Навіть мав можливість виступати за чернівецьку "Буковину", та, на жаль, не скористався нею. Гадаю, це була його помилка. У кожного в житті є шанси, але хтось вміє скористатися, а хтось ні.
– Іване, як гадаєте, у друкованого видання майбутнє є?
– Однозначно. Чим більше читаєш, тим більше розвиваєшся. Прочитати книгу чи газетне видання набагато здоровіше, аніж засісти в Інтернеті. Коли переглядаєш цікаві інтерв’ю з людьми, тоді тягнешся до кращого, виникає бажання щось у житті змінити.
Юлія МИХАЙЛЮК.
