А доля привела назад до рідного села

 

В середині літа Хвалибога свят­кувала День се­ла, а точніше 285-ту річницю його першої пи­сем­ної згадки. І на цьому пре­крас­ному дійстві нас до глибини душі вразив ака­пельний спів родинного тріо у складі Ганни Матковської, Мирослави Па­лій­чук і Варвари Рубич. Тож вичі­кували слушного моменту ближче з ними поспіл­куватися й дові­далися, що на схилі літ троє рідних душ – знову разом…

А все почалося з несподіванки. Про зустріч до­мовилися на Спаса – у святко­вий день, бо в селі в будні не бракує роботи. І тут журналісткам довелося відчути «на своїй шкірі», як хвалибожцям «зручно» доби­ратися до рай­центру. А їм так наполегливо радили приєдну­ватися до Горо­ден­ківської ОТГ! Автобус прямує раз у день, але є по­тяг, яким ми й хотіли скориста­тися. Та от хале­па – того дня він не вийшов у рейс через технічні причини, як нам повідомив дис­петчер. Тож по­чим­чикували на автостанцію. Дісталися Соро­ків. А далі – "не­да­леко", місцеві спацерують піш­ки. На щастя, виручив зна­йомий Віктор Кушнірук, за що йому вельми вдячні! Саме він нас і довіз до Хвалибоги, де біля обійстя вже виглядала пані Мирослава Палійчук

Такої теплої зустрічі навіть не очікували. Наші героїні в різ­нобарвних виши­ван­ках так гостинно прий­ня­ли, що ми почували себе, наче вдома. Тішу­чись при­ємним серпне­вим со­неч­ком, всілися зручно на ганку, де й пройнялися цікавими жит­тє­вими істо­ріями трьох сестер:

Теперішня молодь со­бі не уявляє, як треба було важ­ко працювати, щоб за­робити на кусень хліба. Про свої життєві пригоди розповідає пані Варвара:

– Я із близнюків, але сестричка Софійка по­мер­ла при народженні. Як виповнилось мені шіст­надцять, захотіла пра­цю­вати на заводі, адже тоді вони успішно "гу­діли". Мала мрію в Хер­соні влаш­ту­ватися на ткацьку фабрику. Поїхала туди із сестрою Парас­кою, яка тоді вже була студенткою в Чернів­цях. Грошей – катма. Як доб­ралися до Одеси, вона дала мені карбованець, щоб доїхати далі, й собі лишила один, щоб мати за що повер­нутись. У Херсоні при собі мала лиш сві­доцтво про народ­ження, у валізі – одну сорочку та спід­ницю, крім тих, що були на мені. Кілька днів була голодна, навіть пошко­дувала єди­ного карбо­ванця, щоб купити біле­сеньку булку. Замість неї купила хліба. Набіду­ва­лася трохи, але нічого, Бог добрий. Після здачі до­кументів до учи­лища про­читала на його две­рях, що є совхоз, де ви­ро­щують овочі. При­ход­жу, а там так усе роз­кидано. Поки чер­гова була відсутня, шви­денько поскладала. Коли вона повернулась, побачи­ла все й сказала: "Раз любиш чис­тоту, будеш не в полі пра­цювати, а помічни­цею ку­харя в їдальні". Пра­цювала до осені, далі піш­ла вчи­тись.

Але якось поїхала в гості до одногрупниці, де познайомилась із майбут­нім чоловіком. Після де­сяти днів знайомства за­про­сив мене до своєї ма­ми. Хоч він хлопцем був вид­ним, та не наважу­ва­лась. А він жартома по­відомив: "А ты не сбе­жишь!", і показав, що йде тато з собакою за нами. Батьки спершу не схва­ли­ли його вибір, мама об­зивала бандеркою. Щас­­­­­тя, що не чула цього, та все ж розписались.

Основне, що чоловік мене шанував. Не по­кинув, як отримала сер­йозну тра­в­му й прогно­зували інва­лідність. Це трапилось на автозаводі в Тольятті, куди нас напра­вили, бо чоловік був війсь­ковим. Як Україна від’єд­налась від Росії, ми зразу звідти виї­хали, бо й до того часом мені штри­кали, що я бан­дерка. Приї­хали до Алчев­ська, тоді він на­зивався Кому­нарськ. Піш­ла на ро­боту, де плав­лять сталь. Важка робота, але мене трохи шко­ду­вали, бо після трав­ми ма­ла по дві години си­діти, стояти й ходити, інак­ше би ро­зійш­лися кіст­ки.

Після смерті чоловіка, його родина підшуко­вувала мені іншого. Я лише від­жартовувалась: "Як п’є відро горілки, то згідна, а якщо два – то вже ні". Скажу, що на Сході всі п'ють, і другий чоловік пив, але мав міру. Був добрим, дбав, щоб я завжди була гарно одягнена й мала гроші. «Я бы никогда в жизни не допустил, чтоб моя жен­щина  сидела без копей­ки», – неодноразово наго­лошував.

Сестри часто мене кли­кали, щоб поверта­лася до Хвалибоги, і згодом таки переїхала сюди. Маю трьох онуків і двох правнуків.

– Пані Мирослава:  Закінчила у Хвали­бозі по­чаткову школу, восьмирічку – у Ви­но­граді, а у Гвіздці навчалася в дев’ятому кла­сі, та недовго. Старша се­ст­ра Ганна забрала мене до Росохача, де вже на той час вчителювала. Після школи вступила на дру­гий курс Снятинського культ­освітнього училища. Одно­курсники почали заздрити, чому без му­зичної освіти й одразу на другий курс. Та коли ми почали писати музичні диктанти, викла­дач оцінив мої знання, й усе стало на свої місця. Я отримувала лише "п’я­тір­ки". Скажу, що уроки гри на баяні, які відвідувала ще у Ви­но­граді, стали мені в при­годі. Після училища заоч­но навчалася на фа­куль­теті іноземних мов у Чер­нів­цях. Нещодавно по­вер­нулася з Іспанії, де про­була 13 років. Як по­їх­а­ла до дочки, так і зали­шилася. Іспанія порів­няно з Украї­ною дуже чиста країна, й це мене вразило.

Я – людина релігійна, та спершу ні української, ані московської церков на той час у Малазі не було. Ходили із сеньйорою до католицької. Пізніше по­бу­дували московську, тож відвідувала її. Коли роз­почалися військові події на Сході, то якось українці запитали отця того храму, як примирити українців, як знайти вихід із ситуації, що склалася. На що він від­повів: "Розкольників роз­стріляти". Я стояла в кутку і все слухала. Від­так настоя­тель довідався, що я захід­ня­ч­ка, й одразу почер­вонів. Спитав, які у нас, на Західній Україні, є церкви. "І українські, й московські, й римо-ка­толицькі, – впев­нено від­по­відаю, – але ніхто нікого не хоче вби­вати". Отець зрозумів мій натяк і, напевне, пош­кодував про сказане. Але якщо поди­витися на си­туацію з ін­шо­го боку, то відсутність єдиної Україн­ської По­місної Церкви – одна з проблем, яка нас і роз’єд­нує. Наразі працюю в Хвалибозі регентом в сільській церкві й дуже люблю свою роботу.

– Пані Ганна: Ми наро­дилися в бідній сім’ї, тому із шістьма дівчатами та одним сином батькам бу­ло нелегко. Тепер нас за­лишилося п’ятеро. У час, коли люди в селі укріп­лювали свої помеш­кання, наше було ще під со­ло­м’яною стріхою. При­гадую, ще у школі, діти десь-не-десь халту­ри­ли, списували кон­троль­ні, я ж навпаки, вчилася на відмінно. Зна­ла, що мушу, адже батьки не мали змоги мені допо­могти при вступі. Коли піш­ла студіювати до пе­даго­гічного інституту (тепер Прикарпатський універси­тет) на історико-філоло­гічний факультет, здебіль­шого розрахо­вувала на власні сили й намагалася мати підвище­ну стипендію. Щоліта їздила до Криму на робо­ту, щоб підзаробити собі на одяг. А після нав­чан­ня більше півстоліття працю­вала в Росохацькій школі. Тепер на пенсії, тож по­вер­нулась до рідної Хва­либоги, де й мешкаю зі своїм чоловіком Фран­ком.

– На святі Дня села ми заслухались вашим ро­динним співом. Де ви нав­чилися так тонко від­чувати звуки?

– Ганна: Нашу сім’ю в селі називали "шев­чишині". Тато був шев­цем, тож чобіт­ки ми мали завжди. Теля закололи, шкіру висушили і зро­били взуття. Мама мала швейну машину, гар­но шила. А за роботою завж­ди співали. Всі разом у чотири голоси. Батьки навчили співати і ко­ля­док, і великодніх пісень. Тому спів у нас із дитин­ства.

– Мирослава: А та­кож молитва, яка має велику силу. Скажу, що дуже ко­рис­но читати Біблію. От коли прочитати спершу Старий Завіт, а потім пов­ністю Новий, то людина таким чином ос­вя­чується, очищується. Після дру­гого прочитання – стає ще на вищу схо­динку.

День котився до свого логічного завершення, а залишати це миле обійстя не хотілося аж ніяк. Наші героїні на прощання по­дарували нам ще раз роз­кішний спів, після чого прийшло усвідом­лення, що наше україн­ське – таки найкраще! І потрібно про це завжди пам’ятати.

Р.S. Дорога додому була ще складнішою, аніж сам приїзд. Дочка Ганни Матковської пані Алла із зятем Юрієм до­пра­вили нас до цент­раль­ного ав­то­шляху, де ми зупи­ни­лися в очіку­ванні мило­сердного во­дія, який би довіз до рідного міс­течка. Над­ворі вечоріло. Холод і пронизливий ві­тер на­шіп­тували грозу. Та, на щас­тя, машина зупи­нилася. Щиро дя­куємо кермуваль­нику па­ну Дми­т­ру, який, як вия­вилось, не просто знає нашу газету, а й регу­лярно читає її. І хоч сиділи помежи ящиками з по­мідорами, та на­решті зіг­рілися й раділи, що на­ближаємось до­дому...

Юлія МИХАЙЛЮК.

Оля КОВАЛІВ.