Такі люди, як він, народжуються раз у сто років, а їхній доробок залишається безцінним скарбом для прийдешніх поколінь. Звертаючись до постаті Заслуженого працівника культури України, композитора, оранжувальника, хормейстра і музиканта від Бога Івана Андрійовича Фенютчина, я запросив до розмови директора районного Палацу культури Романа Осадчука.
Чим більше віддаляють нас роки від тієї миті, коли покутський маестро, саме так із повагою називають його в мистецьких колах, відійшов у засвіти, тим повніше відчуваєш ту велику втрату, яку зазнало культурне середовище краю. Цьогоріч йому б виповнилося 70. На жаль, уже 5 років нема його з нами. Він міг творити ще й досі. Він і досі міг служити своєму дітищу — хоровій пісні, якій віддав чи не все життя. Лише народному аматорському хорові «Дністрові зорі» віддав понад 40 років.
Міг би. Та не судилося…
Перериваючи свої роздуми вголос, запитую у свого візаві:
— А ким він був для тебе особисто, Романе? Адже кожна людина неповторна на цьому білому світі.
— То правда. І все ж є особистості, які своїми справами, без перебільшення, стають велетами в очах людей. Таким був Іван Фенютчин. Добре пам’ятаю, коли ще юним прийшов працювати в районний Будинок культури. Уже тоді він користувався авторитетом. Той авторитет був незаперечний не тільки серед музикантів чи аматорів хорового мистецтва, але й у більшості наших краян. Його поважали й любили, як обдаровану людину. Він був прекрасним музикантом і керівником уславленого хору, активним пропагандистом аматорського мистецтва на теренах Городенківщини. Водночас — і простою, доступною, товариською людиною. А ще досконало володів багатьма музичними інструментами. А як акомпаніатор на баяні й фортепіано — був просто віртуозом. Успішно писав партитури для музичного супроводу, сам і проводив репетиції з музикантами. До того ж, мав неабиякий постановочний талант, складаючи ті чи інші концертні програми. Гордо зізнавався, що вважає себе учнем відомого педагога-музиканта та диригента Сидора Сімка. Тож мав у кого перейняти любов до хорового мистецтва, щоб згодом розвинути свій талант, навчаючись у Львівській консерваторії.
А для мене покутський маестро був, є і завжди буде прикладом служіння народному мистецтву. Пригадую, коли мені присвоїли Заслуженого працівника культури України, Іван Фенютчин був серед тих, хто першим щиро привітав з нагородою. Завжди сприйматиму це як батьківську настанову. Але саме він перший у нашому краї був удостоєний цього почесного звання.
— Романе, чималий період часу ти працював пліч-о-пліч з Іваном Фенютчиним. Хотілось би більше дізнатися про його організаторські й ділові якості. Адже по життю він випромінював неабияку енергію, за що б не брався.
— Людина, котра від Бога талановита, — це проявляється у всьому. Діловитості Іванові Фенютчину ніколи не бракувало, як і цікавих ексклюзивних ідей. А головне, йому завжди вдавалося досягати мети, інколи використовуючи свій дар дипломата. Ще в радянські часи «вибив» кошти і придбав для районного Будинку культури інструменти для оркестру, два роялі та тульські баяни на замовлення. А ще, в першу чергу, завдяки йому були закуплені нові сценічні костюми не тільки для хору «Дністрові зорі», а й для сільських хорових колективів, з якими він тоді працював. Ще й донині в багатьох сільських закладах культури збереглися обладнані хорові студії, як добра пам’ять про маестро.
• Хор "Дністрові зорі" на території знаменитого музею вітряків у місті Гіфгорн (ФРН).
У служінні музиці й пісні він завжди притягував і запалював людей. Пригадую, коли очолював дитячу музичну школу, та й того короткого часу вистачило, щоб у стінах цього навчального закладу ожив дух музики. Можливо, саме то було першим поштовхом у згуртуванні колективу, підвищенні фахового росту педагогів-музикантів, які мали з кого брати приклад. Адже ця добра традиція в музичній школі триває й донині. Зрештою, Іван Фенютчин, як фахівець, завжди був затребуваний. Постійно очолював журі під час мистецьких конкурсів, оглядів і фестивалів не тільки на районному, а й обласному рівнях. До його думки прислухалися навіть «маститі» професіонали. Чимало зробив і для розвитку дитячої творчості. А ще не один рік керував хоровими колективами вчителів та медиків. Йому довіряли диригентську паличку на велелюдних хорових імпрезах співочого поля в Полтаві, Києві, Івано-Франківську та Галичі.
— І все ж: найбільшим захопленням і досягненням Івана Фенютчина був хор «Дністрові зорі». Чи не так?
— То правда. Народний аматорський колектив «Дністрові зорі» за часів Івана Фенютчина — то ціла епоха. Тут кількома словами не обійтися. Якщо перераховувати географію гастрольних поїздок уславленого хору за його сорокалітню діяльність, то вийде вельми захоплююча розповідь про спілкування наших краян з допомогою пісні в багатьох куточках нашої держави та за рубежем. Усі творчі здобутки одразу так і не перелічиш. Тому зупинюсь на найвагоміших. Це участь у творчих звітах у складі аматорських колективів Івано-Франківщини у Києві та в численних республіканських та регіональних телевізійних програмах, презентація хорового мистецтва в Москві, Новгороді, Бресті, Полтаві. А ще — участь у програмі інтербачення в Болгарському місті Бургасі, де відбувався міжнародний фестиваль народного мистецтва. Наших самодіяльних артистів палко вітали в німецькому місті Гіфгорн, де знаходиться знаменитий музей вітряків, та виступи перед діаспорою українців у Казахстані. Й скрізь, де доводилося аматорам хорового співу з Городенки дарувати людям пісні, вони залишали їм часточку своєї душі. Організація таких поїздок водночас стимулювала учасників хору, давала їм наснаги ще більше вдосконалювати свою майстерність.
Час невпинно біжить, у колектив приходять нові аматори, які переймають досвід ветеранів. Тому щиро переконаний, що хор з такою славною біографією не опустить планку, яку поставив Іван Фенютчин.
— А як зародилася ідея проведення обласного фестивалю хорового мистецтва пам’яті Івана Фенютчина?
— Вона визрівала поступово. В перші роки ми організували низку заходів, присвячених пам’яті покутського маестро. Ще й донині багато хормейстрів, особливо з числа молодої генерації, користуючись пісенними доробками нашого земляка, не знали, що його вже нема на світі. Саме тому було запропоновано започаткувати фестиваль хорового мистецтва пам’яті Івана Фенютчина, надавши йому статус обласного. Нас підтримали в обласному науково-методичному центрі народної творчості Прикарпаття (директор Заслужений працівник культури України Василь Олексюк). А оскільки митець жив і творив на Городенківщині, то й пісенний захід вирішено провести в нашому місті. За умовами фестивалю, кожен колектив-учасник обов’язково повинен мати в своєму репертуарі хорові пісні в обробці Івана Фенютчина. Заявлено виступи десяти хорових колективів нашого краю та ще стільки ж — із інших районів Прикарпаття. Не буду їх перелічувати, залишаючи для любителів хорового мистецтва певну інтригу. Однак констатую, що серед наших гостей буде чимало іменитих. Планується виступ і двох зведених хорових колективів, які виконуватимуть пісні із так званого золотого фонду Івана Фенютчина.
— А чи стане започаткований фестиваль традиційним?
— Мабуть, що так. Вирішили його проводити один раз на два роки.
— Відомо, що саме до відкриття фестивалю вийде в світ документальна книга Василя Боюка «Співець Покутського краю» — про творчий шлях нашого славного земляка.
— Василь Боюк за фахом учитель музики, сам керував багатьма хоровими колективами. Він — ветеран хору «Дністрові зорі», палкий прихильник творчості Івана Фенютчина, його мистецький побратим. А ще успішно займався фотоаматорством, вів хронологію подій. У його архіві є чимало цікавих світлин, які відображають життя і творчість покутського маестро. Окремим виданням вийде збірка хорових творів в обробці Івана Фенютчина, якими відтепер зможуть послуговуватись керівники багатьох хорових колективів.
Вів розмову
Микола ХАМЕЦЬ
