7 жовтня 2024
Кривава дорога до Городенки  До 70-річчя депортації українців

Кривава дорога до Городенки До 70-річчя депортації українців



 

23 березня 1945 року на заліз­ничну станцію цукрового заводу прибув ешелон із 55-и вагонів. Було над­вечір’я. Із товарняків виходили замучені, голодні люди. Із Лежайська, що в Польщі, їх везли три доби. На обличчі кожного смуток, жаль за рідними домівками та землею, на якій тися­чоліття проживали їхні предки. Їм радянська влада обіцяла «золоті» гори в Україні. Усього прибуло люду 1141. А ще — 195 корів, 118 коней. Були свині, вівці й кози, сільсько­господарський реманент. Влада райо­ну цих людей не зустрічала. Ряту­вався, хто як міг. Зайняли долівки заводського клубу, коридори, бетонні підлоги, склад. Ті, що не знайшли притулку, блукали терито­рією станції й заводу, щоб зігрітись і не замерз­нути. На другий день позганяли фіри із сіл. Людей розселяли в поруй­новані хати, по дві а той три сім’ї в одну. Енкаведисти никали поміж людьми, винюхували за бандерівцями-націо­налістами.


Так на практиці виконувалась сумнозвісна угода від 9 вересня 1944 року між українським та польським урядами про «добровільне» пере­селення українців з території Польщі і польських громадян з терито­рії України. Зараз на території міста й району ще живе немало цих авто­хтонів, які пережили це лихоліття. Слово — їм.

Вікторія Петрашко (Хамець),

м. Городенка:

— Наша сім’я жила в м. Лежай­ську. Вся громада міста об’єднувалась біля греко-католицької церкви та будинку «Просвіти». Завдяки їм формувалась українська ідентичність міщан, вихо­вувався патріотизм до України.

Але з приходом «визволителів» зі Сходу в липні 1944 року все наше життя перевернулось. З’явився бандит під кличкою «Волиняк» (він же Йожеф Задзерскі), мав банду із тисячі чоловік. З Народного дому «Просвіти» зробив собі міліцейську дільницю. У вересні 1944 р. людей зігнали на віче до будинку. Під сміх та глузування мілі­ціянтів і деяких поляків примусили старенького Кишакевича сокирою збивати герб України з будинку. Він із цим не впорався, тож його вбили разом з дружиною.

Найстрашнішим для нас став початок 1945 року, коли вбивства українців стали масовими. Ми вдома не ночували, ховались, хто де міг. Куди йти, де сховатись? Усі знайомі поляки відмовились нас перехо­вувати. Якусь ніч ми вирішили пере­но­чувати в бабки Озорки, то хтось доніс, але ми добре сховалися й нас не знайшли. Наступну ніч ми провели під грушкою в тичках від квасолі. Лютий місяць, мороз. Зуб на зуб не попадає. Йде п’яна банда, горланить пісні під гармошку. Зупи­нились біля нашої хати. Наказ старшого «Кудлати»: «Усіх до щенту».

Цієї ж ночі застрелили в ліжку бабку Горошко, сусідів Петра Хамця та його сина Ярослава. Ранком з болем у серці наша рідня попрощалась зі всіма рідними й домівкою і рушила в Дубно. Там була сильна самообо­рона. Дорогу перекрили озброєні люди в чорній уніформі. Це були польські кадебісти. На наших очах розстріляли сусіда Кишакевича, його дружину Ольгу. На другий день ми добрались до Дубна. Аж у березні нас товарняками вивезли в Україну. Вагони дорогою обстрілювали, тата поранили. Залишився без ноги. Спершу нас тимчасово поселили в серафин­цях у хаті біля церкви. За півроку, коли гарнізон енкаведистів залишив будинок на вул. Червона Осада, нам дали, нарешті, по­меш­кання.

Запам’ятався мені такий факт. У 1950 році, коли я вже працювала в банку, мене викликали до райвикон­кому й начальник КДБ Антонов запитав, як ми виїхали з Польщі: добровільно, чи примусово? Я відпо­віла: «Ми мали поле, батько був мельником, мав різне обладнання, молов зерно на муку, робив різні крупи. Я поганяла коней в кіраті, який приводив цю техніку в рух. Ви б добровільно покинули все це?». У відповідь — мовчанка.

Дионізій Гвоздик, м. Городенка:

— На краю Старого Міста жила чисельна родина мого дядька Гвоз­дика: мама, доньки Климентина й Ганнуся, син Гнат і його троє дітей — Маруся, Стефа, Олесь. Бандит «Во­линяк» вишукував українські родини. До Гвоздиків його справив поляк Зигмунд. Бандит зайшов до хати й відразу розстріляв усіх, у тому числі й дворічну дитину. Опісля відкрив куфер, що було краще, запихав до свого мішка. Коли я прийшов до дядькової хати, то застав криваве побоїще — вісім трупів і море крові. Серед убитих лежала ще з ознаками життя дочка Климентина. Її відвезли до лікарні, але лікар, коли дізнався, що вона українка, сказав: «Ми русінув нє лєчім, ми їх ніщим».

Я зрозумів, що наступної ночі прийдуть за мною. Понад рікою Сян я добрався до Дубна. Коли наш товар­няк прибув до Городенки, першу ніч провів на бетоні. З часом влашту­вався на роботу в завод. Був брак робочої сили: поляки виїхали, інших забрали на фронт. Заводу я віддав 40 років свого життя. Коли про де­портацію українців Польщі почали го­ворити відкрито, я зі своїми побра­тимами збудували перший в Україні пам’ятник тим українцям, які не дої­хали до Городенки і були вбиті в Поль­щі та дорогою в Україну. Там на таблицях викарбувано імена 93 осіб.

Анна Заграда (Мельник),

с. Піскоровичі:

— Нас примушували виїжджати.  Село противилось, адже в договорі було записано, що евакуація — добровільна. Насправді це була депортація з кров’ю. Щоночі ми переховувались і не ночували вдома. Батька бандити вбили.

У ніч на 18 квітня ми заховалися у школі. Бандити «Волиняка» оточили школу потрійним кільцем, Почалася кривава бойня. Мені вдалось захо­ватися за двері. Вбили мою коліжанку Марію Цюпу. Я бачила, як виводили на подвір’я чоловіків. Їх били, розстрілювали. В школі на підлозі лежало багато вбитих жінок і дітей, поранені стогнали й просили помочі. Поляки їх добивали. Раптом стало тихо. Я врятувалась. Якийсь час ми переховувались, а потім виїхали в Украї­ну, нічого не взявши із собою. Поїхали голісінькі.

Дмитро Когут, мешканець Піско­ровичів і свідок кривавих подій у школі, апелював до прокуратури в Ряшеві. Відбувся суд, але злочинці не понесли заслуженого покарання. Це було в 1957 році. Вбивця «Волиняк» до суду, на жаль, не дожив.

Показовим у цій справі є свід­чен­ня Президії громадської Ради Народо­вої в Піскоровичах від 3 травня 1957 року «Про напад Юзефа Задзерс­кі, псев­до «Волиняк», на село Піскоро­вичі». Ось уривок із нього в перекладі:

«Президія громадської Ради Народової в Піскоровичах, повіт Лежайськ, засвідчує, що весною 1945 року банда «Волиняка» напала на громаду Піскоровичів, мордуючи тутешню людність українського по­ход­ження в числі біля 700 (сімсот) людей без огляду на вік і стать. Крім цього, банда спалила біля 10-и забудов господарських вартістю біля мільйо­на у валюті в тім часі. Поза тим згадана банда забрала з собою кіль­канадцять штук домашньої худоби на суму 200 тисяч злотих.

За Президію громадської Ради народової це свідчення підписав Владислав Гораль».

Та сама цифра — 700 — викар­бувана на пам’ятнику братської могили, що на сільському цвинтарі. Залишилось додати, що трупи зі школи звозили дві неділі й без домовин та всякого релігійного обряду за­копали у 5-и ямах. Кров у школі відмивали стільки ж часу.

Схоже, шановний читачу, роблять нині й бойовики на Донбасі».

Анастасія Кіселик (Махно),

м. Городенка:

— Моє село Дубно розкинулось на берегах річок Вислока і Сян. Воно було тим спасенним місцем, куди прямували втікачі від польських боївок. Однак у березні 1945-го всі його мешканці виїхали на Україну. Опинились у Городенці. Не було що їсти. Ніколи не забуду, як у клубі цукроварні на сцені лежала хвора жінка. Вона померла. А недалеко в гурті жінок родилася дитина. Не було що дати їсти не тільки худобі, але й дітям. Ми, маленькі, ходили вулицями Родниківки, щоб хтось дав в’язку соломи чи кукурудзянки. Нарешті батько винайняв маленьку хатчину в Розалії Гавронської.

Найгірше було чути, що нас, українців, називали і переселенцями, і евакуйованими, і мазурами, і поляками.

Надія  Багольник (Перчак),

м. Городенка:

— Це було 18 квітня 1945 року. Із села Адамівки перевозили на станцію Ярослава майно українців, яких примусово виселяли. Надвечір доїха­ли до села Теплиці, де й заночували. За три кілометри до Теплиці на переселенців напали польські бан­дити. 13 фір пропустили, а решту — 27 — затримали. Пожитки в людей забрали, а їх самих постріляли. Постріляли навіть тих людей, які прийшли подивитись, що тут тво­риться. Було вбито біля 40 осіб. Вбили й мого батька Івана Баго­льника…

Марія Напора, с. Колінки

— У нашому Старому Селі було 245 дворів, в основному українські. Наприкінці 1944 й на початку 1945 років почались масові вбивства українців. Бандити вдень ходили з ножами, а ночами нападали на україн­ські хати і вбивали. Всього було вбито 24 особи. Серед них — подружжя Василя і Катерини Челіїв. Сиротами залишились шестеро маленьких діточок. Односельця Козака вбили, тяжко поранили маленьку дитину. Мати не могла дивитись на її муки, просила, щоб дитя добили. Бандит вернувся до хати, вистрелив у ди­тину...

Ранньою весною село втекло до лісу разом із худобою. Бандити туди не заходили, боялись УПА. До речі, веснували ми та жнивували під їхньою охороною унівців. УПА нас рятувало від безчинства бандитів на залізничній станції в Олешичах. Це була сотня «Месники ІІ» куреня Залізняка.

Десятого вересня ми прибули до Городенки. Наша сім’я опинилась у Колінках, де ми пережили голод 1946 року.

Жертв українців могло бути набагато більше, адже для депортації українців із Надсяння, Холмщини, Лемківщини та Підляшшя було задія­но три дивізії Війська Польського (6, 7 і 9-а). Протидіяла виселенню, знову ж таки УПА.

Як облаштовували переселенців на городенківщині, видно із архівних документів. Вражає мене те, що всі матеріали з питань депортації мали гриф «секретно», тому не дивно, що тривалий час це була заборонена тема для громадськості району, так і всієї України, мала туманне, перекручене уявлення про ці події.

Наприклад, в акті перевірки від 10.05.1946 р., складеному інспектором Івано-Франківського облвиконкому відділу українського населення В. Сердюком, зазначено: «Нема і не ведеться обліку прибулих українців; немає відповідального працівника із розселення, тому райвиконком не знає, скільки в них по району пересе­ленців; розрахунків-передач будинків за за­лишене майно переселенців не про­водилось і не проводиться; в сільських радах і райви­конкомі переселенців не реєструють. Багато людей зі Східних областей поселились у селах району, але ніхто нічого не знає; багато будинків, залишених поляками, зай­няті місце­вими мешканцями, а переселенці живуть по 2 — 3 сім’ї в одному домі». Як приклад, на­водиться сім’я Мирос­лава Войтовича з Родниківки.

Ось так радянська влада опікува­лася переселенцями. Заслу­говують на увагу рекомендації перевіряючого щодо виправлення становища (мовою оригіналу): «Выделить агитаторов-пропагандистов для бесед с пересе­ленцами и читки газет (особенно в селах), ознакомить переселенцев со Сталинской Конституцией, так как многие переселенцы (крестьяне) не знают Советских законов, а также Советскую Страну».

Час усе згладжує. Але не можна викинути з пам’яті втрачену першу Батьківщину. І це найбільша трагедія.

Михайло ВОРОНИЙ

Голова РО культурно-освітнього Товариства «Надсяння».

                                                                                                                              Михайло НАПОРА.

Депутат районної ради. Член РО КОТ «Надсяння».

 
Редакція "Край"}
Автор

Редакція "Край"