23 березня 1945 року на залізничну станцію цукрового заводу прибув ешелон із 55-и вагонів. Було надвечір’я. Із товарняків виходили замучені, голодні люди. Із Лежайська, що в Польщі, їх везли три доби. На обличчі кожного смуток, жаль за рідними домівками та землею, на якій тисячоліття проживали їхні предки. Їм радянська влада обіцяла «золоті» гори в Україні. Усього прибуло люду 1141. А ще — 195 корів, 118 коней. Були свині, вівці й кози, сільськогосподарський реманент. Влада району цих людей не зустрічала. Рятувався, хто як міг. Зайняли долівки заводського клубу, коридори, бетонні підлоги, склад. Ті, що не знайшли притулку, блукали територією станції й заводу, щоб зігрітись і не замерзнути. На другий день позганяли фіри із сіл. Людей розселяли в поруйновані хати, по дві а той три сім’ї в одну. Енкаведисти никали поміж людьми, винюхували за бандерівцями-націоналістами.
Так на практиці виконувалась сумнозвісна угода від 9 вересня 1944 року між українським та польським урядами про «добровільне» переселення українців з території Польщі і польських громадян з території України. Зараз на території міста й району ще живе немало цих автохтонів, які пережили це лихоліття. Слово — їм.
Вікторія Петрашко (Хамець),
м. Городенка:
— Наша сім’я жила в м. Лежайську. Вся громада міста об’єднувалась біля греко-католицької церкви та будинку «Просвіти». Завдяки їм формувалась українська ідентичність міщан, виховувався патріотизм до України.
Але з приходом «визволителів» зі Сходу в липні 1944 року все наше життя перевернулось. З’явився бандит під кличкою «Волиняк» (він же Йожеф Задзерскі), мав банду із тисячі чоловік. З Народного дому «Просвіти» зробив собі міліцейську дільницю. У вересні 1944 р. людей зігнали на віче до будинку. Під сміх та глузування міліціянтів і деяких поляків примусили старенького Кишакевича сокирою збивати герб України з будинку. Він із цим не впорався, тож його вбили разом з дружиною.
Найстрашнішим для нас став початок 1945 року, коли вбивства українців стали масовими. Ми вдома не ночували, ховались, хто де міг. Куди йти, де сховатись? Усі знайомі поляки відмовились нас переховувати. Якусь ніч ми вирішили переночувати в бабки Озорки, то хтось доніс, але ми добре сховалися й нас не знайшли. Наступну ніч ми провели під грушкою в тичках від квасолі. Лютий місяць, мороз. Зуб на зуб не попадає. Йде п’яна банда, горланить пісні під гармошку. Зупинились біля нашої хати. Наказ старшого «Кудлати»: «Усіх до щенту».
Цієї ж ночі застрелили в ліжку бабку Горошко, сусідів Петра Хамця та його сина Ярослава. Ранком з болем у серці наша рідня попрощалась зі всіма рідними й домівкою і рушила в Дубно. Там була сильна самооборона. Дорогу перекрили озброєні люди в чорній уніформі. Це були польські кадебісти. На наших очах розстріляли сусіда Кишакевича, його дружину Ольгу. На другий день ми добрались до Дубна. Аж у березні нас товарняками вивезли в Україну. Вагони дорогою обстрілювали, тата поранили. Залишився без ноги. Спершу нас тимчасово поселили в серафинцях у хаті біля церкви. За півроку, коли гарнізон енкаведистів залишив будинок на вул. Червона Осада, нам дали, нарешті, помешкання.
Запам’ятався мені такий факт. У 1950 році, коли я вже працювала в банку, мене викликали до райвиконкому й начальник КДБ Антонов запитав, як ми виїхали з Польщі: добровільно, чи примусово? Я відповіла: «Ми мали поле, батько був мельником, мав різне обладнання, молов зерно на муку, робив різні крупи. Я поганяла коней в кіраті, який приводив цю техніку в рух. Ви б добровільно покинули все це?». У відповідь — мовчанка.
Дионізій Гвоздик, м. Городенка:
— На краю Старого Міста жила чисельна родина мого дядька Гвоздика: мама, доньки Климентина й Ганнуся, син Гнат і його троє дітей — Маруся, Стефа, Олесь. Бандит «Волиняк» вишукував українські родини. До Гвоздиків його справив поляк Зигмунд. Бандит зайшов до хати й відразу розстріляв усіх, у тому числі й дворічну дитину. Опісля відкрив куфер, що було краще, запихав до свого мішка. Коли я прийшов до дядькової хати, то застав криваве побоїще — вісім трупів і море крові. Серед убитих лежала ще з ознаками життя дочка Климентина. Її відвезли до лікарні, але лікар, коли дізнався, що вона українка, сказав: «Ми русінув нє лєчім, ми їх ніщим».
Я зрозумів, що наступної ночі прийдуть за мною. Понад рікою Сян я добрався до Дубна. Коли наш товарняк прибув до Городенки, першу ніч провів на бетоні. З часом влаштувався на роботу в завод. Був брак робочої сили: поляки виїхали, інших забрали на фронт. Заводу я віддав 40 років свого життя. Коли про депортацію українців Польщі почали говорити відкрито, я зі своїми побратимами збудували перший в Україні пам’ятник тим українцям, які не доїхали до Городенки і були вбиті в Польщі та дорогою в Україну. Там на таблицях викарбувано імена 93 осіб.
Анна Заграда (Мельник),
с. Піскоровичі:
— Нас примушували виїжджати. Село противилось, адже в договорі було записано, що евакуація — добровільна. Насправді це була депортація з кров’ю. Щоночі ми переховувались і не ночували вдома. Батька бандити вбили.
У ніч на 18 квітня ми заховалися у школі. Бандити «Волиняка» оточили школу потрійним кільцем, Почалася кривава бойня. Мені вдалось заховатися за двері. Вбили мою коліжанку Марію Цюпу. Я бачила, як виводили на подвір’я чоловіків. Їх били, розстрілювали. В школі на підлозі лежало багато вбитих жінок і дітей, поранені стогнали й просили помочі. Поляки їх добивали. Раптом стало тихо. Я врятувалась. Якийсь час ми переховувались, а потім виїхали в Україну, нічого не взявши із собою. Поїхали голісінькі.
Дмитро Когут, мешканець Піскоровичів і свідок кривавих подій у школі, апелював до прокуратури в Ряшеві. Відбувся суд, але злочинці не понесли заслуженого покарання. Це було в 1957 році. Вбивця «Волиняк» до суду, на жаль, не дожив.
Показовим у цій справі є свідчення Президії громадської Ради Народової в Піскоровичах від 3 травня 1957 року «Про напад Юзефа Задзерскі, псевдо «Волиняк», на село Піскоровичі». Ось уривок із нього в перекладі:
«Президія громадської Ради Народової в Піскоровичах, повіт Лежайськ, засвідчує, що весною 1945 року банда «Волиняка» напала на громаду Піскоровичів, мордуючи тутешню людність українського походження в числі біля 700 (сімсот) людей без огляду на вік і стать. Крім цього, банда спалила біля 10-и забудов господарських вартістю біля мільйона у валюті в тім часі. Поза тим згадана банда забрала з собою кільканадцять штук домашньої худоби на суму 200 тисяч злотих.
За Президію громадської Ради народової це свідчення підписав Владислав Гораль».
Та сама цифра — 700 — викарбувана на пам’ятнику братської могили, що на сільському цвинтарі. Залишилось додати, що трупи зі школи звозили дві неділі й без домовин та всякого релігійного обряду закопали у 5-и ямах. Кров у школі відмивали стільки ж часу.
Схоже, шановний читачу, роблять нині й бойовики на Донбасі».
Анастасія Кіселик (Махно),
м. Городенка:
— Моє село Дубно розкинулось на берегах річок Вислока і Сян. Воно було тим спасенним місцем, куди прямували втікачі від польських боївок. Однак у березні 1945-го всі його мешканці виїхали на Україну. Опинились у Городенці. Не було що їсти. Ніколи не забуду, як у клубі цукроварні на сцені лежала хвора жінка. Вона померла. А недалеко в гурті жінок родилася дитина. Не було що дати їсти не тільки худобі, але й дітям. Ми, маленькі, ходили вулицями Родниківки, щоб хтось дав в’язку соломи чи кукурудзянки. Нарешті батько винайняв маленьку хатчину в Розалії Гавронської.
Найгірше було чути, що нас, українців, називали і переселенцями, і евакуйованими, і мазурами, і поляками.
Надія Багольник (Перчак),
м. Городенка:
— Це було 18 квітня 1945 року. Із села Адамівки перевозили на станцію Ярослава майно українців, яких примусово виселяли. Надвечір доїхали до села Теплиці, де й заночували. За три кілометри до Теплиці на переселенців напали польські бандити. 13 фір пропустили, а решту — 27 — затримали. Пожитки в людей забрали, а їх самих постріляли. Постріляли навіть тих людей, які прийшли подивитись, що тут твориться. Було вбито біля 40 осіб. Вбили й мого батька Івана Багольника…
Марія Напора, с. Колінки
— У нашому Старому Селі було 245 дворів, в основному українські. Наприкінці 1944 й на початку 1945 років почались масові вбивства українців. Бандити вдень ходили з ножами, а ночами нападали на українські хати і вбивали. Всього було вбито 24 особи. Серед них — подружжя Василя і Катерини Челіїв. Сиротами залишились шестеро маленьких діточок. Односельця Козака вбили, тяжко поранили маленьку дитину. Мати не могла дивитись на її муки, просила, щоб дитя добили. Бандит вернувся до хати, вистрелив у дитину...
Ранньою весною село втекло до лісу разом із худобою. Бандити туди не заходили, боялись УПА. До речі, веснували ми та жнивували під їхньою охороною унівців. УПА нас рятувало від безчинства бандитів на залізничній станції в Олешичах. Це була сотня «Месники ІІ» куреня Залізняка.
Десятого вересня ми прибули до Городенки. Наша сім’я опинилась у Колінках, де ми пережили голод 1946 року.
Жертв українців могло бути набагато більше, адже для депортації українців із Надсяння, Холмщини, Лемківщини та Підляшшя було задіяно три дивізії Війська Польського (6, 7 і 9-а). Протидіяла виселенню, знову ж таки УПА.
Як облаштовували переселенців на городенківщині, видно із архівних документів. Вражає мене те, що всі матеріали з питань депортації мали гриф «секретно», тому не дивно, що тривалий час це була заборонена тема для громадськості району, так і всієї України, мала туманне, перекручене уявлення про ці події.
Наприклад, в акті перевірки від 10.05.1946 р., складеному інспектором Івано-Франківського облвиконкому відділу українського населення В. Сердюком, зазначено: «Нема і не ведеться обліку прибулих українців; немає відповідального працівника із розселення, тому райвиконком не знає, скільки в них по району переселенців; розрахунків-передач будинків за залишене майно переселенців не проводилось і не проводиться; в сільських радах і райвиконкомі переселенців не реєструють. Багато людей зі Східних областей поселились у селах району, але ніхто нічого не знає; багато будинків, залишених поляками, зайняті місцевими мешканцями, а переселенці живуть по 2 — 3 сім’ї в одному домі». Як приклад, наводиться сім’я Мирослава Войтовича з Родниківки.
Ось так радянська влада опікувалася переселенцями. Заслуговують на увагу рекомендації перевіряючого щодо виправлення становища (мовою оригіналу): «Выделить агитаторов-пропагандистов для бесед с переселенцами и читки газет (особенно в селах), ознакомить переселенцев со Сталинской Конституцией, так как многие переселенцы (крестьяне) не знают Советских законов, а также Советскую Страну».
Час усе згладжує. Але не можна викинути з пам’яті втрачену першу Батьківщину. І це найбільша трагедія.
Михайло ВОРОНИЙ
Голова РО культурно-освітнього Товариства «Надсяння».
Михайло НАПОРА.
Депутат районної ради. Член РО КОТ «Надсяння».
