5 грудня 2024
Тендітна душа з характером бійця

Тендітна душа з характером бійця



У світлі 5-ої річниці Революції Гідності продовжуємо знайомити вас, дорогі читачі, із нашими героями, які доклали чимало зусиль і здоров’я, щоб вона все-таки відбулася. І ось коли ця дівчина завітала до редакції – невисокого зросту, худенька, красива й завжди усміхнена – не одразу повірила, що вона в один момент залишила все і з усіма силами кинулася у вир революційних подій на Майдані. Смілива волонтерка з Торговиці – приклад лікаря з великої літери. Вона не сховалася, не злякалася, бо в душі про себе говорила клятва Гіппократа. Навпаки, одягнувши важкий бронежилет і шолом, тамуючи емоції, закіптюжена й невиспана рятувала наших героїв від куль снайперів. Вона свій обов’язок виконала. Знайомтесь – Мар’яна Грановська


– Мар’яно, коли ви­рішили поїхати на Май­дан?

– Ми з подругою за­кін­­чи­ли медичний універ­си­тет і проходили другий рік інтернатури. Кваліфі­кація – сімейний лікар. Коли розпочалася Ре­во­лю­ція Гідності, ми спер­шу до­по­магали протесту­валь­никам ліками. Зби­рали кошти, купували не­об­хідні препарати й пере­давали на Майдан. У грудні події загострилися, і я з Христиною (так звали подругу) без вагань прий­няли рішення допомагати нашим хлопцям безпосе­редньо в Києві й таким чином виконати свій обо­в’язок як медика. Звісно, батькам нічого не ска­зали. Коли вони телефо­нували, ми відбігали в бік, адже лунали пострі­ли. Казали, що на Май­дані в Івано-Франківську. Були моменти, що взагалі їм не відповідали.

– Де зупинилися в Києві?

– У Будинку проф­спілок. Спали в ко­ри­дорах на матрацах, також нічліг надавала громад­ська організація "Свіча". Але спати було ніколи, відпочивали по 3-4 го­дини. Ми мінялися з ліка­рями, щоб нова зміна надавала необхідну допо­могу. У грудні, коли свої двері відкрив Михайлів­ський собор, ми отабо­рилися там, у келіях мона­хів організували чотири операційні. Ви просто не уявляєте, свідомі кияни привозили стільки ліків, що інколи було аж заба­гато. Мали навіть офталь­моотоскопи. Вдосталь було й продуктів та одягу. Пригадую момент, як роздавали бронежилети. Простягаю руку, а мені кажуть: "Ні, давайте дві руки". Він же важив 20 кг, а я  – 45. Але повірте, під час розстрілів тягару від бронежилета не від­чу­валося.

– Згадуєте ті лютневі "чорні" дні?

– Чесно кажучи, хо­четься все стерти з па­м’яті. Досі інколи сниться. Вбитим уже нічим не могли зарадити, а пора­нених намагалися відтяг­нути до Михайлівського собору, де стояла варта. Снайпери на Інститутській сиділи трикутником, і ми були, наче відкрита мі­шень. Медиків не чіп­ляли, за винятком дів­чини з Тернопільської об­ласті, про яку йшло­ся на теле­ба­ченні. Зде­біль­шого вони ціли­лися в най­активніших хлопців. А що тво­рилося в Маріїн­сь­кому парку! Це жах. Там була така бійня. Заживо могли зняти й скальп, не дивилися, чи дівчина, чи хло­пець. Тоді без­вісти зникло чимало людей, але статистика про це мовчить. Закін­чилося все близько 25 лю­того. Пригадую, стоя­ли біля сцени, нам сказали, що Яну­ко­вич утік. У той час підняла голову в не­бо, а воно було та­ким чистим. Наче дивне порів­нян­ня: ми – чор­ніші землі, а небо – без­край­ня си­ня­ва. Тре­­ба бу­ло ба­гато при­би­ра­ти, як від крові, так і від зго­­рі­лих шин.

– Що особ­­­ли­во за­карбу­ва­ло­ся у па­м’я­ті?

– Най­об­ур­ли­ві­ше – коли ми бла­га­ли про до­помогу. Ко­ли треба було довозити меди­ка­менти, коли майже всі дороги перекрили й на Майдан не пускали лю­дей, тим ча­сом хтось сидів у кафе, ніби нічого не відбу­ва­лося. 21-22 лютого нафар­бовані дів­чата з віночками на го­ловах приходили на Інсти­тут­ську й робили селфі.

– Що було потім?

– Приїхавши додому, трохи заспокоїлася і вла­штувалася сімейним ліка­рем у сільську амбула­торію. У душі все одно шкребло, та на передову їхати у планах не було. Пере­ломний мо­мент від­бувся, коли 22 ве­рес­ня при­вез­ли в Топорівці тіло Степана Сте­фурака. Са­ме відтоді розпо­чалося моє во­лон­тер­ство. Справа в то­му, що рід­­ний брат Сте­пана Ва­силь теж пі­шов в АТО, і він та його бри­­­­гада по­тре­­бували чи­мало необ­хід­них речей. Щоб не пере­давати зай­во­го, ми спершу теле­фо­ну­ва­ли. Насам­пе­ред, бійці про­­сили старі теп­лі речі, щоб на зав­дан­­нях сте­лити під ноги.

– Хто допомагав Вам у цій справі?

– Щиро вдячна сі­ль­­­­ському голові Вер­­­бівців Юрію Ключ­і­в­ському. Я знаходила балони, а хлопці зі села переробляли їх у буржуйки. Ми разом назбирали три тонни про­дуктів і пере­дали 25 бри­гаді "Київська Русь", де слу­жив Ва­силь Сте­фурак. На­далі пере­да­ва­ли необхідні ре­чі в Дніпро, звідки Альона, дру­жина Ва­силя, особисто відво­зила хлопцям на пе­ре­дову. Також хочу від­значити допомогу Но­вої пошти, пра­ців­­ники якої ви­дали нам, во­лон­терам, спе­ці­аль­ний код. Тож за посил­ки ми нічого не пла­тили. На­­то­­мість Нова пош­­та їх роз­возила ку­ди по­т­­­рібно. До волонтерства до­лу­чилися й учні Топо­рів­ської школи. Во­ни малю­ва­ли вої­нам теплі ма­люнки, пере­да­вали й цу­кер­ки. Також щиро вдяч­на і Лілії Дутчак із Цент­ральної центральної лікарні.

– Що наші бійці про­сили найбільше?

– Окрім теплих ре­чей, вони потре­бу­вали екіпі­рування, меди­каментів, зокрема про­тивірусних, обез­бо­лю­вальні препа­ратів, термобі­лизну. Ба­гато допоміг власник магазину "Military" Віталій на псевдо "Бєшений" з Городенки. Я в нього купувала одяг, який час­то він давав зі знижками, а то й у борг. Через друзів із Вер­бівців по­зна­йо­ми­лася із поля­ком Жа­ном Сир­ником. Йо­му я теж ду­же завдячую. На­сам­перед, за дуже якіс­ні ре­чі. Наші хлопці-роз­від­ники про­­сили пото­вивідні шап­ки, кемелбеки (пит­­тєві сис­теми для роз­відників), тож поляк-во­лон­тер пе­редав і їх. Окрім цього, висилав ап­теч­ки, зокрема кро­­возупинні препарати.

– Мар’яно, як Вам уда­валося збирати кош­­ти? Люди радо від­кли­ка­лися?

– Спершу було легше, та згодом люди почали забувати, що на Сході триває війна. Навіть по селу ходив поголос, що я наживаюся на цьому. Час­то, щоб купити необ­хідне, віддавала свої гро­ші, бать­ки допомагали, мої под­руги Христина й На­талія Сорохан. Зі свого досвіду скажу, що зу­стрі­чала і псевдо­во­лон­терів. Були випадки, що мені теле­фонували, про­сили щось. Та, як вияви­лось, потім це перепро­дували й так на цьому заробляли. Най­прикріше було, коли знала, що хлопці чекали на по­силку, а не мала змоги придбати ті чи інші речі. Тоді з очей котилися сльо­зи без­по­радності.

– Як ви познайо­мились із чоловіком?

– Як не дивно, завдя­ки волонтерству. Оскіль­ки його сест­ра Світлана мешкає у Тор­говиці, то звісно зна­ла, що я збираю для бійців на передову речі. Пізніше завдяки їй Андрій до­лучив мене до "друзів" на Фейсбук-сто­рінці, й отак розпочалося наше спіл­кування. Спер­шу воно мало стосунок винятково моєї справи, та пізніше якось саме закру­тилося. Дружити на від­стані завж­­­ди непросто, тому й ми у світовій мере­жі не зрозуміли один од­ного й на деякий час наше спіл­кування при­зупи­ни­лося. Та при­га­дую, було 15 грудня, і якось телефонує Світлана. Каже, що діти прихворіли і треба їх ог­лянути. Тож після ро­бочого дня пішла до неї. А там Андрій. Приїхав у відпустку. Від­тоді ми вже не розлучає­мося і вихо­вуємо донечку Аліпію.

Юлія МИХАЙЛЮК.

P.S. Коли спо­сте­рі­гала, як Мар’яна емо­ційно розповідала про своє активне минуле, як з очей котилися сльо­­зи щемливих спо­гадів, зрозуміла – май­бутнє в нашої держави є. Приклад історії тен­дітної дівчини, впев­нена, непоодинокий, їх було і є чимало. Тому, якщо Україна народжує таких сміливих людей, – світле прийдешнє нам не оминути.

 
Юлія Михайлюк}
Автор

Юлія Михайлюк