У світлі 5-ої річниці Революції Гідності продовжуємо знайомити вас, дорогі читачі, із нашими героями, які доклали чимало зусиль і здоров’я, щоб вона все-таки відбулася. І ось коли ця дівчина завітала до редакції – невисокого зросту, худенька, красива й завжди усміхнена – не одразу повірила, що вона в один момент залишила все і з усіма силами кинулася у вир революційних подій на Майдані. Смілива волонтерка з Торговиці – приклад лікаря з великої літери. Вона не сховалася, не злякалася, бо в душі про себе говорила клятва Гіппократа. Навпаки, одягнувши важкий бронежилет і шолом, тамуючи емоції, закіптюжена й невиспана рятувала наших героїв від куль снайперів. Вона свій обов’язок виконала. Знайомтесь – Мар’яна Грановська
– Мар’яно, коли вирішили поїхати на Майдан?
– Ми з подругою закінчили медичний університет і проходили другий рік інтернатури. Кваліфікація – сімейний лікар. Коли розпочалася Революція Гідності, ми спершу допомагали протестувальникам ліками. Збирали кошти, купували необхідні препарати й передавали на Майдан. У грудні події загострилися, і я з Христиною (так звали подругу) без вагань прийняли рішення допомагати нашим хлопцям безпосередньо в Києві й таким чином виконати свій обов’язок як медика. Звісно, батькам нічого не сказали. Коли вони телефонували, ми відбігали в бік, адже лунали постріли. Казали, що на Майдані в Івано-Франківську. Були моменти, що взагалі їм не відповідали.
– Де зупинилися в Києві?
– У Будинку профспілок. Спали в коридорах на матрацах, також нічліг надавала громадська організація "Свіча". Але спати було ніколи, відпочивали по 3-4 години. Ми мінялися з лікарями, щоб нова зміна надавала необхідну допомогу. У грудні, коли свої двері відкрив Михайлівський собор, ми отаборилися там, у келіях монахів організували чотири операційні. Ви просто не уявляєте, свідомі кияни привозили стільки ліків, що інколи було аж забагато. Мали навіть офтальмоотоскопи. Вдосталь було й продуктів та одягу. Пригадую момент, як роздавали бронежилети. Простягаю руку, а мені кажуть: "Ні, давайте дві руки". Він же важив 20 кг, а я – 45. Але повірте, під час розстрілів тягару від бронежилета не відчувалося.
– Згадуєте ті лютневі "чорні" дні?
– Чесно кажучи, хочеться все стерти з пам’яті. Досі інколи сниться. Вбитим уже нічим не могли зарадити, а поранених намагалися відтягнути до Михайлівського собору, де стояла варта. Снайпери на Інститутській сиділи трикутником, і ми були, наче відкрита мішень. Медиків не чіпляли, за винятком дівчини з Тернопільської області, про яку йшлося на телебаченні. Здебільшого вони цілилися в найактивніших хлопців. А що творилося в Маріїнському парку! Це жах. Там була така бійня. Заживо могли зняти й скальп, не дивилися, чи дівчина, чи хлопець. Тоді безвісти зникло чимало людей, але статистика про це мовчить. Закінчилося все близько 25 лютого. Пригадую, стояли біля сцени, нам сказали, що Янукович утік. У той час підняла голову в небо, а воно було таким чистим. Наче дивне порівняння: ми – чорніші землі, а небо – безкрайня синява. Треба було багато прибирати, як від крові, так і від згорілих шин.
– Що особливо закарбувалося у пам’яті?
– Найобурливіше – коли ми благали про допомогу. Коли треба було довозити медикаменти, коли майже всі дороги перекрили й на Майдан не пускали людей, тим часом хтось сидів у кафе, ніби нічого не відбувалося. 21-22 лютого нафарбовані дівчата з віночками на головах приходили на Інститутську й робили селфі.
– Що було потім?
– Приїхавши додому, трохи заспокоїлася і влаштувалася сімейним лікарем у сільську амбулаторію. У душі все одно шкребло, та на передову їхати у планах не було. Переломний момент відбувся, коли 22 вересня привезли в Топорівці тіло Степана Стефурака. Саме відтоді розпочалося моє волонтерство. Справа в тому, що рідний брат Степана Василь теж пішов в АТО, і він та його бригада потребували чимало необхідних речей. Щоб не передавати зайвого, ми спершу телефонували. Насамперед, бійці просили старі теплі речі, щоб на завданнях стелити під ноги.
– Хто допомагав Вам у цій справі?
– Щиро вдячна сільському голові Вербівців Юрію Ключівському. Я знаходила балони, а хлопці зі села переробляли їх у буржуйки. Ми разом назбирали три тонни продуктів і передали 25 бригаді "Київська Русь", де служив Василь Стефурак. Надалі передавали необхідні речі в Дніпро, звідки Альона, дружина Василя, особисто відвозила хлопцям на передову. Також хочу відзначити допомогу Нової пошти, працівники якої видали нам, волонтерам, спеціальний код. Тож за посилки ми нічого не платили. Натомість Нова пошта їх розвозила куди потрібно. До волонтерства долучилися й учні Топорівської школи. Вони малювали воїнам теплі малюнки, передавали й цукерки. Також щиро вдячна і Лілії Дутчак із Центральної центральної лікарні.
– Що наші бійці просили найбільше?
– Окрім теплих речей, вони потребували екіпірування, медикаментів, зокрема противірусних, обезболювальні препаратів, термобілизну. Багато допоміг власник магазину "Military" Віталій на псевдо "Бєшений" з Городенки. Я в нього купувала одяг, який часто він давав зі знижками, а то й у борг. Через друзів із Вербівців познайомилася із поляком Жаном Сирником. Йому я теж дуже завдячую. Насамперед, за дуже якісні речі. Наші хлопці-розвідники просили потовивідні шапки, кемелбеки (питтєві системи для розвідників), тож поляк-волонтер передав і їх. Окрім цього, висилав аптечки, зокрема кровозупинні препарати.
– Мар’яно, як Вам удавалося збирати кошти? Люди радо відкликалися?
– Спершу було легше, та згодом люди почали забувати, що на Сході триває війна. Навіть по селу ходив поголос, що я наживаюся на цьому. Часто, щоб купити необхідне, віддавала свої гроші, батьки допомагали, мої подруги Христина й Наталія Сорохан. Зі свого досвіду скажу, що зустрічала і псевдоволонтерів. Були випадки, що мені телефонували, просили щось. Та, як виявилось, потім це перепродували й так на цьому заробляли. Найприкріше було, коли знала, що хлопці чекали на посилку, а не мала змоги придбати ті чи інші речі. Тоді з очей котилися сльози безпорадності.
– Як ви познайомились із чоловіком?
– Як не дивно, завдяки волонтерству. Оскільки його сестра Світлана мешкає у Торговиці, то звісно знала, що я збираю для бійців на передову речі. Пізніше завдяки їй Андрій долучив мене до "друзів" на Фейсбук-сторінці, й отак розпочалося наше спілкування. Спершу воно мало стосунок винятково моєї справи, та пізніше якось саме закрутилося. Дружити на відстані завжди непросто, тому й ми у світовій мережі не зрозуміли один одного й на деякий час наше спілкування призупинилося. Та пригадую, було 15 грудня, і якось телефонує Світлана. Каже, що діти прихворіли і треба їх оглянути. Тож після робочого дня пішла до неї. А там Андрій. Приїхав у відпустку. Відтоді ми вже не розлучаємося і виховуємо донечку Аліпію.
Юлія МИХАЙЛЮК.
P.S. Коли спостерігала, як Мар’яна емоційно розповідала про своє активне минуле, як з очей котилися сльози щемливих спогадів, зрозуміла – майбутнє в нашої держави є. Приклад історії тендітної дівчини, впевнена, непоодинокий, їх було і є чимало. Тому, якщо Україна народжує таких сміливих людей, – світле прийдешнє нам не оминути.
