27 вересня 2022
Маркіян Канюка:  «Менше дивіться телевізор, там  дуже мало інформації для людей, які думають»

Маркіян Канюка: «Менше дивіться телевізор, там  дуже мало інформації для людей, які думають»



 

«Край» не втомлюється розповідати на своїх сторінках про наших талановитих краян, які не боялися йти вперед до своєї мети. Сьогодні розповідь про цілеспрямованого оператора-постановника Маркіяна Канюку, котрий, попри свій молодий вік, уже встиг попрацювати на багатьох українських телеканалах та навіть отримати престижну нагороду за свою нелегку працю. Багато мешканців нашого району з нетерпінням чекали нових випусків теле- та реаліті шоу – «Краса по-українськи», «Одруження наосліп — 1», «Від пацанки до панянки — 2», «Міняю жінку — 2» та інших, навіть не уявляючи, що ці проекти знімав наш краянин

Маркіян погодився роз­повісти «Краю» про своє жит­тя та свій погляд на світ через об’єктив камери.

– Маркіяне, розкажіть читачам про себе.

– Родом я із Котиківки, навчався у ЗОШ №2. Після дев'ятого класу вступив до Канівського училища культури й мистецтв, де отримав спе­ціальність «організатор куль­турно-дозвільної діяльності» й «керівник аматорського кіно та фотогуртка». Отримавши без­цінні знання і навички та усвідомивши перспективи, я продовжив нав­чання заочно в КНУКіМі на кіно-телеопе­ра­тора. Па­ра­лель­но працював на регіональному теле-радіо­каналі "Рось", що в Черкасах.

– Як почали працювати на столичних телеканалах?

– Після Черкас я переїхав до Києва, бо мріяв працювати на телеканалі «ICTV», і робив усе для того, щоб моя мрія здійснилася. Через півроку я там таки працював, але по­трапити туди було дуже важко. Мені довелося проходити кас­тинг, після якого головний оператор каналу Сергій Со­ловйов спочатку мені від­мовив, мовляв, ця професія не для мене, й мені треба шукати іншу роботу. І сказав він це дуже жорстко, не доби­раючи слів. Почувши такі «ре­комендації», будь-хто опустив би руки, особисто знаю ба­гатьох, хто тоді пішов, і їхня доля склалася по-іншому. Та я не відступив. Маючи перед собою ціль, сказав, що готовий учитися у нього, працювати безкоштовно, додавав ще без­ліч різних аргументів, лише б отримати цю роботу. І мене прийняли. Спочатку на мі­німальну ставку, але за однією умовою, що я буду вчитися, і тоді заробітна плата під­ви­щуватиметься залежно від мого професійного росту. Через три місяці я відчув, що вже багато вмію. Із цим пере­конанням підійшов до Сергія Соловйова й запитав, де ж мій ріст зарплати, я ж уже «все знаю». У відповідь почув ті самі слова, що й при першій зустрічі: «Маркіяне, це не твоя професія, ти досі нічого не вмієш».  Чесно кажучи, для мене це був "ляпас" по моїй гордості. Тоді я, закінчивши училище, інститут, маючи три роки практичного досвіду роботи на телеканалах, почав учитися заново. Пам'ятаю, літо, вихідні – всі знайомі йдуть на Дніпро купатися, а я іду до студії фотографувати гіпсовий бюст, підбирати вдалі ракурси й за допомогою світла передавати настрій та емоцію бездиханного гіпсу. Саме тоді в мені зароджувався і загар­товувався професіонал, якому зараз під силу будь-які кіно- й телезавдання. Час летить і кидає нові виклики, тепер згадую ці уроки з посмішкою. Щиро дякую усім своїм учи­телям, які посіяли в мені добротне зерно, котре зараз дає щедрі плоди.

– Чи думали колись, що будете саме оператором?

– Освіту дала мені мама, й те, що я не зламався із самого початку, – це теж її заслуга й підтримка. Я мріяв стати військовим і навіть хотів піти після восьмого класу до війсь­кового училища. Але сталося все по-іншому, і я зовсім не шкодую.

– Розкажіть про свої ді­тища. Скільки кіноробіт уже відзняли?

– Загалом моя філь­мо­графія почалася із 2004 року, і, боюся, вона не вміститься навіть на двох аркушах паперу формату А4, тому назву лише свої роботи за 2016-2017 роки. За цей час відзнято 4-серійне кіно «Випадкових зустрічей не буває», серіал на 16 серій «Одинак»,  документальне кіно «Україна. Повернення своєї історії», серіал «Агенти спра­ведливості 2», чотирисерійну науково-популярну програму «Таємний код віри». Зараз знімаю велике документальне кіно про те, як знищували українську історію, приурочене до Дня незалежності.

– Яка зйомка була най­цікавішою?

– Кожна з них цікава й відповідальна по-своєму. На­приклад, комерційна – завжди дуже відповідальна й щодо якості повинна бути на най­вищому рівні. В доку­мен­тальному кіно треба зобра­женням передати настрій і важливість артефактів, про які йде мова. Наприклад, у фільмі «Україна. Повернення своєї історії» ми вирушили до ро­сійського Оренбурга, щоб зня­ти зображення гетьмана Ма­зепи, викарбуване на дзвоні, який туди вивезли з Чернігова ще під час Другої світової війни. Це було дуже ризи­ковано, тому що ФСБшники не давали дозволу на зйомку. Ми поїхали туди як туристи, спо­чатку потягом до Москви, а згодом – літаком із Москви до Оренбурга. Всі місцеві таксисти дивилися на нас, як на шпи­гунів. Ніхто не міг повірити, що ми «приперлися» сюди, за 2000 км від Києва, заради дзвону. Чесно кажучи, вважаю, що ми дивом уціліли та по­вернулися додому. У фільмі, на мою думку, цей епізод дуже гарно передав атмосферу, в якій нам до­велося працювати. В серіалах, які я знімаю, важ­ливо візуаль­ними прийомами підкреслити майстерну гру акторів. Ска­жімо, у чотирьох­серійній драмі «Випадкових зустрічей не буває» нам до­велося із зими робити осінь, бо так було написано в сценарії. Актори змушені були пити холодну воду, щоб із рота не йшла пара, а потім лікувати хворе горло. Таких історій у моїй роботі є дуже багато – ризикованих, смішних, емо­ційних, цікавих і зовсім не нудних.

– На яких каналах Вам довелося попрацювати?

– За трудовою книжкою, працював на двох каналах – це «Рось» і «ICTV», а далі я почав співпрацювати з продак­ше­нами, які виготовляють відео продукт, за угодою. Каналам так значно вигідніше, аніж тримати штат працівників і платити їм щомісячну зарп­лату. Тому зараз я фрілансер, якого запрошують на проекти, а вже самі проекти продають на всі канали й навіть за кордон. Наприклад, знаю точ­но, що мій серіал «Гречанка» показували на «ІНТЕРі», а також у Росії, Ізраїлі та Ка­захстані. Цьогоріч на каналах 1+1, 2+2 та «Украї­на» були прем’єри серіалів, де я пра­цював оператором-поста­нов­ником.

Маркіян Канюка:  «Менше дивіться телевізор, там  дуже мало інформації для людей, які думають»

– Якими досягненнями пишаєтеся найбільше?

– Я облітав 40 країн світу, спілкувався із най­упливо­вішими людьми нашої країни, й не тільки. Знайомий із ба­гатьма зірками, товаришую із телеведучими. Чи не щодня знімаю серіали, кіно, а най­головніше – я «кайфую» від своєї роботи. Це дає свої ре­зуль­тати. Так, дві кіноро­бо­ти, де я був оператором-пос­та­новником, отримали най­ви­щі теленагороди України – «Теле­тріумф». Їх ми отрима­ли за зйомку серіалу «Гречанка» та  документального кіно «Ук­раї­­на. Повернення своєї істо­рії».

– Знаємо, що Ви давали майстер-клас початківцям у Школі журналістики УКУ. Як це було?

– УКУ «вийшов» на мене через мого товариша, креа­тивного продюсера про­дак­шену 1+1 Акіма Галімова. Там я проводив дводенний від­критий семінар для студентів. Це був дуже цікавий досвід. Розповідав про основи про­фесії, як досягнути вершин. Заради цього семінару мені довелося відмовитися від поїздки до США, адже дати поїздки й семінару збіглися. Я обрав семінар, бо просто не міг підвести 80 людей, які чекали на зустріч.

– А ще нам відомо, що Ви навіть ведете свій кулінарний блог на YouTube. Як виникла ідея його створення і звідки брали рецепти своїх страв?

– Ідея кулінарного YouTu­be­­каналу виникла випадково. Після Революції Гідності кіно та ТВ індустрія зупинилися, роботи не було взагалі. В мене з’явилося дуже багато віль­ного часу, тоді я згадав, що мій дядько Володимир Парфенюк колись часто готував страви для нашої сім"ї, і це мені дуже подобалося. Тому витратив трохи часу на кулінарні ек­спери­менти, а ті, що виявилися  найкращими, знімав на камеру. Найвищим своїм кулінарним досягненням вважаю ви­пі­кання паски, це чудовий пе­ревірений родинний рецепт. На  зйомки й випікання я ви­тратив майже добу. На жаль, зараз часу, щоб продовжити кулінар­ні експерименти, не­має, але ба­жання є. Отже, це питання ча­су. Називається мій канал  «Pros­­to Smachno». Зараз там є дуже багато рецептів, із якими я експериментував. Скажу, що найудаліші – від моєї мами й бабусі. В них величезний досвід, який прос­то треба записувати.

– Ваш погляд на ситуацію в країні, що склалася нині.

–  Не хочу говорити про політику, бо я не політолог. Усі ми знаємо, що нашу державу треба реформувати. І нам, українцям, потрібно робити це самотужки. Головне – почати із себе, навчитися брати відпо­відальність за свої родину, будинок, вулицю, місто, дер­жаву. Свято дотримуватися заповідей Божих, де чітко вказано: не кради, не бреши. Зрозуміти, що українці мають унікальну історичну мож­ли­вість будувати на своїй землі свою незалежну й вільну дер­жаву. І нам треба всього лише  не прогавити цю можливість.

– Які маєте плани на май­бутнє?

– Майбутнє й минуле – це те, що ми робимо нині. Тому моє завдання – насам­перед бути гідним свого роду, прос­лавляти свій край і країну. Вдосконалюватися, крокувати вперед, а іноді й випе­ред­жувати своїх колег, щоб стати одним із кращих хоча б у своїй країні.

– Що побажаєте читачам?

– Як би парадоксально це не лунало, але скажу: менше дивіться телевізор, там дуже мало інформації для людей, які думають. А редакції «Край» хочу побажати цікавих репор­тажів і величезну кількість вірних читачів. З повагою до краян – Маркіян Канюка.

Любов ЛЕВІНСЬКА.

 
Любов Левінська}
Автор

Любов Левінська