Володимир Бурденюк: «Краєзнавство – то заново відкриті двері у минуле»
У нещодавньому номері ми публікували статтю «Галицький пароплав», яку переклав Володимир Бурденюк. Краєзнавство – його захоплення, яким він хоче поділитися із читачами. Сьогодні в розмові ми торкнулися його дитинства, навчання, поїздок та хобі, запитали про мрії і про те, що формувало його особистість
– Володимире, чим зумовлена ваша любов до історії та етнографії?
– Мені завжди було цікаво дізнаватися про минуле, наш край, наповнений цими речами. Захопливе щось розвідати – ніби наново відкриті двері. Загалом, це більше хобі, яке відволікає від буденності, аніж професійна діяльність. Робота в архівах зі старими виданнями, книжками та журналами, польові дослідження, переклади. Щоправда, не завжди вистачає часу та коштів, адже потрібно їхати до Києва та Львова.
– Як минало ваше дитинство? Що найбільше запам’яталося?
– Оскільки батьки працювали у Львівській області, народився я там, але, можна сказати, з пелюшок і до 17 років мешкав у Городенці. Вчився у школі №1, також займався легкою атлетикою у Віктора Ничика, тренера, який виховав не одного спортсмена обласного, всеукраїнського та міжнародного рівнів. У 1997-му їздили на змагання до Львова, Тернополя. Про всіх учителів у мене найкращі спогади, вони дали мені чудову освітню базу, надихнули на подальші пошуки себе. Моя бабуся, три її сестри й мій вуйко – вчителі математики в Городенці, тому гріх мені було не знати математики. Разом із Романом Іванишиним, коли відроджувалась греко-католицька церква на початку 90-их років, прислуговував у о. Ігоря Левицького, вдячний йому за духовну підтримку. Дідусь був переселенцем із Польщі, бабуся – надзвичайно побожною людиною, маю велику родину, яка завжди допомагає мені. Родинне оточення впливає на людину, можливо, воно й дало такий поштовх і на подальше життя.
– Згодом ви вступили до Івано-Франківського університету нафти і газу.
– Вибрав професію інженера-геодезиста зі спеціалізацією землевпорядкування. Моя мама теж була землевпорядником. Писав про європейські перспективи України, займався грантовими проектами, конкурсами. В 2001 році все тільки починалося, а зараз для молоді є набагато більше можливостей. Тому раджу молоді ще зі школи предметніше займатися міжнародними проектами, грантами та вчити мови, це ж найголовніше.
– Знаю, ви нещодавно здійснили пішохідну мандрівку берегами Дністра.
– Люблю подорожувати Україною, зокрема об’їздив багато цікавих місць від Закарпаття до Чернігівської області. Проте їздити далеко не потрібно: Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області сповнені чудовими місцями й пам’ятками. Навіть наша Городенківщина, таємниці якої неодноразово для себе відкривав.
– Їздили до Німеччини по роботі?
– Цієї весни в рамках навчального проекту ЄС Твіннінг «Допомога у розвитку відкритого і прозорого ринку сільськогосподарських земель в Україні», який реалізується консорціумом Нідерландів, Німеччини та Литви, брав участь у навчальній поїздці до Берліна, основною метою якої було знайомство з основами землеустрою та управління землями. Поїздка включала робочі зустрічі в Комітеті з питань продовольства й сільського господарства німецького парламенту, в Міністерстві продовольства та сільського господарства, Державному агентстві розвитку сільських земель, сільського господарства та консолідації земель, в управлінні інфраструктури й просторового планування Брандербурга, в Кадастровому агентстві в Шпандау та в Товаристві з управління й реалізації земель (BVVG), фермерських господарствах. До радянського періоду ми розвивалися паралельно із Німеччиною, бо в нас був австрійський земельний кадастр. Загалом, вони користуються дотепер законами ХІХ століття: Земельна реформа східної Німеччини грунтувалася на трьох основних базових речах: максимальне використання землі, продовольча безпека й зайнятість населення. Створюють більше фермерських господарств, земля максимально використовується. Із технічної точки зору, Україна йде паралельно, але питання стоїть гостро із земельною реформою. Ми, на жаль, 20 років просто видавали документи на землю замість будівництва ефективно діючої й економічно обгрунтованої системи землекористування.
– Читаєте польські матеріали, чи й українські?
– Не скажу, що знаю польську досконало, я не професійний перекладач, для мене це лише захоплення. Перекладаючи, паралельно вивчаю мову, під рукою у мене завжди словники й довідники. Окрім польських матеріалів, маємо інформацію й від багатьох українських дослідників. Ще, крім архівів, відкриті світові бібліотеки в Інтернеті: польські та англомовні. Не тільки про 18, але й 19 століття й далі, лише треба вивчати, порівнювати, уточнювати. Це речі, які колись були написані, але зараз вони нікому невідомі й досліджуються ентузіастами, науковцями. Частина з цих давніх публікацій наново відкривається нашим сучасним читачам, але значна частина ще маловідома й крутиться в такому, можна сказати, вузькому науковому колі. Звичайно, мені дуже цікаво читати дослідження наших краєзнавців Володимира Никифорука, Романа Смеречанського та Олександра Кагляна. Ці праці надихають на власні дослідження та розвідки.
– Якою є ваша мрія?
– Ще років зо п’ять тому я досліджував тему культу святого Онуфрія на землях Галичини й знайшов казку про цього святого в збірці казок Покуття, котрі зібрав Оскар Кольберг. До цього часу я, як і більшість людей, нічого не знав про цього науковця. Виявилося, що він не тільки опублікував казки Покуття, а що казки – це тільки один том із чотиритомної праці «Покуття» – одного із найфундаментальніших його праць. Я знайшов ці книжки в одній із польських інтернет-бібліотек. Фактично так почалося моє перекладацьке хобі. Уже переклав усі три томи і четвертий, за винятком казок. Тепер перекладаю суплемент до чотиритомника. Але я, напевно, занадто самокритичний, бо вже декілька разів перечитував і правив цей переклад, мені знову щось таки не все подобається. Та є там і частина тексту на німецькій мові й латині, яких я не знаю. Загалом, я вже цим займаюся більше чотирьох років. Звичайно, що я хотів би завершити цю роботу та наново відкрити Оскара Кольберга для покутян.
Оля ШАТНА.
