29 березня 2024
Володимир Бурденюк:  «Краєзнавство – то заново відкриті  двері у минуле»

Володимир Бурденюк: «Краєзнавство – то заново відкриті двері у минуле»



 

У нещодавньому но­мері ми публікували стат­тю «Галицький пароп­лав», яку переклав Воло­димир Бурденюк. Крає­знавство – його захоп­лення, яким він хоче поді­литися із читачами. Сьо­годні в розмові ми тор­кну­лися його дитинства, навчання, поїздок та хобі, запитали про мрії і про те, що формувало його особистість

– Володимире, чим зумовлена ваша любов до історії та етнографії?

– Мені завжди було цікаво дізнаватися про минуле, наш край, напов­нений цими речами. За­хоп­ливе щось розвідати – ніби наново відкриті две­рі. Загалом, це більше хобі, яке відволікає від буденності, аніж профе­сійна діяльність. Робота в архівах зі старими видан­нями, книжками та жур­налами, польові дослід­ження, переклади. Що­правда, не завжди виста­чає часу та коштів, адже потрібно їхати до Києва та Львова.

– Як минало ваше ди­тинство? Що най­біль­ше запам’яталося?

– Оскільки батьки пра­­­цювали у Львівській області, народився я там, але, можна сказати, з пелюшок і до 17 років мешкав у Городенці. Вчив­ся у школі №1, також зай­мався легкою атле­тикою у Віктора Ни­чика, тренера, який вихо­вав не одного спортсмена об­ласного, всеукраїн­ського та міжнародного рівнів. У 1997-му їздили на зма­гання до Львова, Терно­поля. Про всіх учи­телів у мене найкращі спогади, вони дали мені чудову освітню базу, на­дихнули на подальші по­шуки себе. Моя бабуся, три її сестри й мій вуйко – вчителі математики в Городенці, тому гріх мені було не знати математики. Разом із Романом Івани­шиним, коли відроджува­лась гре­ко-католицька церква на початку 90-их років, при­слуговував у о. Ігоря Левицького, вдяч­ний йо­му за духовну під­тримку. Дідусь був пере­селенцем із Польщі, ба­буся – надзвичайно по­бож­ною людиною, маю велику родину, яка завж­ди  допо­магає мені. Ро­дин­не ото­чення впливає на людину, можливо, воно й дало такий пош­товх і на по­дальше життя.

– Згодом ви вступи­ли до Івано-Франків­ського університету наф­ти і газу.

– Вибрав професію інженера-геодезиста зі спеціалізацією земле­впо­рядкування. Моя мама теж була землевпо­ряд­ником. Писав про євро­пей­ські перспективи Ук­раї­ни, зай­мався гран­товими проек­тами, кон­кур­­сами. В 2001 році все тільки почина­лося, а зараз для молоді є набагато більше можли­вос­тей. То­му раджу мо­лоді ще зі школи предмет­ніше зай­ма­тися міжна­родними проектами, гран­тами та вчити мови, це ж най­головніше.

– Знаю, ви нещо­давно здійснили пішо­хідну мандрівку бере­гами Дністра.

– Люблю подорожу­вати Україною, зокрема об’їздив багато цікавих місць від Закарпаття до Чернігівської області. Проте їздити далеко не потрібно: Івано-Франків­ська, Львівська, Терно­пільська області сповнені чудовими місцями й па­м’ят­ками. Навіть наша Городенківщина, таємниці якої неодноразово для себе відкривав.

– Їздили до Німеч­чини по роботі?

– Цієї весни в рамках навчального проекту ЄС Твіннінг «Допомога у розвитку відкритого і прозорого ринку сільсь­когосподарських земель в Україні», який реалі­зує­ться консорціумом Нідер­ландів, Німеччини та Лит­ви, брав участь у навчаль­ній поїздці до Берліна, основною метою якої було знайомство з основами землеустрою та управ­ління землями. Поїздка включала робочі зустрічі в Комітеті з питань продо­воль­ства й сільського господарства німецького парламенту, в Міністерстві продовольства та сіль­сько­го господарства, Дер­­жавному агентстві розвитку сільських зе­мель, сільського госпо­дарства та консолідації земель, в управлінні ін­фра­струк­тури й просто­ро­вого планування Бран­дер­бурга, в Кадастро­вому агентстві в Шпандау та в Товаристві з управ­ління й реалізації земель (BVVG), фермерських госпо­дарст­вах. До радян­ського пе­ріо­ду ми роз­вивалися паралельно із Німеччи­ною, бо в нас був австрій­ський земельний кадастр. Загалом, вони користу­ються дотепер законами ХІХ століття: Земельна реформа східної Німеч­чини грунтувалася на трьох основних базо­вих речах: максимальне вико­ристання землі, про­дово­льча безпека й зай­нятість населення. Ство­рюють більше фер­мер­ських гос­по­дарств, земля макси­мально вико­рис­товується. Із технічної точки зору, Україна йде паралельно, але питання стоїть гостро із земе­льною реформою. Ми, на жаль, 20 років просто видавали доку­менти на землю за­мість будів­ницт­ва ефек­тив­но діючої й економічно об­грун­то­ваної системи зем­леко­ристування.

– Читаєте польські мате­ріали, чи й ук­раїнські?

– Не скажу, що знаю польську досконало, я не професійний перекладач, для мене це лише захоп­лення. Перекладаючи, паралельно вивчаю мову, під рукою у мене завжди словники й довідники. Окрім польських мате­ріалів, маємо інформацію й від багатьох україн­ських дослідників. Ще, крім архівів, відкриті світові бібліотеки в Інтер­неті: польські та англо­мовні. Не тільки про 18, але й 19 століття й далі, лише треба вивчати, по­рів­нювати, уточнювати. Це речі, які колись були написані, але зараз вони нікому невідомі й дослід­жуються ентузіастами, науковцями. Частина з цих давніх публікацій наново відкривається на­шим сучасним чи­та­чам, але значна частина ще маловідома й кру­титься в такому, можна сказати, вузькому науко­вому колі. Звичайно, мені дуже ці­каво читати до­слід­ження наших крає­знав­ців Воло­димира Ники­фо­рука, Ро­мана Сме­речанського та Олек­сандра Кагляна. Ці праці надихають на власні дос­лідження та розвідки.

– Якою є ваша мрія?

– Ще років зо п’ять тому я досліджував тему культу святого Онуфрія на землях Галичини й знайшов казку про цього святого в збірці казок Покуття, котрі зібрав Ос­кар Кольберг. До цього часу я, як і більшість людей, нічого не знав про цього науковця. Вияви­лося, що він не тільки опублікував казки Покут­тя, а що казки – це тільки один том із чотиритомної праці «Покуття» – одного із найфундамен­тальніших його праць. Я знайшов ці книжки в одній із поль­ських інтер­нет-бібліотек. Фактично так почалося моє пе­рекла­дацьке хобі. Уже переклав усі три томи і четвертий, за ви­нятком казок. Тепер пе­ре­кладаю суплемент до чотиритомника. Але я, напевно, занадто само­кри­тичний, бо вже де­кіль­ка разів перечитував і пра­вив цей переклад, мені знову щось таки не все подобається. Та є там і частина тексту на ні­ме­цькій мові й латині, яких я не знаю. Загалом, я вже цим займаюся бі­льше чотирьох років. Звичайно, що я хотів би завершити цю роботу та наново від­крити Оскара Кольберга для покутян.

Оля ШАТНА.

 

 
Редакція "Край"}
Автор

Редакція "Край"