Цьогоріч виповнюється 30 років із часу, коли гнана й переслідувана радянською владою Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля. Відродитися вдалося завдяки відважним і самовідреченим вірним, які більше сорока років, ризикуючи життям, не дали їй, насильно ліквідованій в 1946 році, зникнути. Підтримували канони віросповідання не лише священики, а й свідомі християни та націоналісти, одним із яких був городенківець, переселенець із Надсяння Деонизій Гвоздик
На жаль, цей поважний пан у 94-літньому віці нещодавно відійшов у вічність. Та, на щастя, встиг поспілкуватися з «Краєм», розповівши, як у його оселі близько тридцяти років підпільно правили службу Божу греко-католицькі священики. Було надзвичайно приємно розмовляти з інтелігентним і привітним добродієм, який тепло зустрів у своїй затишній та акуратній оселі. Він дякував Богові, що встигає розповісти людям, як нелегко було виживати церкві. Наголошував, щоб шанували її та вірили в Бога, який чудесним способом охороняє й підтримує своїх вірних.
– У 1946 році прийшла жорстока комуна, – починає розповідь пан Деонизій. Закрила греко-католицьку церкву й оголосила діючою лише православну, хочеш чи ні. Але то «православіє» було «кривославієм», відломком від Христової віри, бо не признавало Папу Римського наслідником Ісуса, а мало свого «божка» в Москві. Як греко-католик, я присягав на вірність Ісусові Христові, тому не перейшов на їхню віру й не ходив до їхньої церкви. Але біда була не тільки в тому, що забрали всі храми, а й не було кому правити за нашим обрядом. Арештували всіх греко-католицьких священиків і поклали перед вибором – або переходіть на православіє, або – на каторжні роботи до Сибіру. Більшість вибрала вислання, бо не хотіли зректися своєї віри. Аж через десять років, коли повернулися деякі засуджені священики, почалася нова робота. В моїй хаті відправляли служби. Тут була Свята церква, – з якимось особливим благоговінням пан Деонизій поглядом показує на двері сусідньої кімнати. – Тут і паску святили, і шлюби брали, й дітей хрестили.
– Вас не переслідували за це?
– Це чудо Боже, що хоч моя хата була вічно обставлена такими хлопцями, які доносили до уряду, та жодного разу кагебісти не заходили!
Одного разу бачив, як начальник КДБ, його прізвище Вермій, особисто заглядав у вікно. Видно сказали йому, й він сам прийшов перевірити. Але не зайшов до хати. Думаю, він був обережним і не хотів робити зла! У хаті тоді був підпільний Єпископ Дмитерко. Саме завершилася відправа, я вийшов на вулицю глянути на обстановку, бо мають люди виходити. Дивлюся, а цей Вермій стоїть на підмурівку, тримається за підвіконня й заглядає у вікно. Що він там бачив, не знаю, бо служба відправлялася не в тій кімнаті. Але побачив мене, спустився на землю, пройшов подвір’ям до воріт і пішов! Ні він мені не сказав нічого, ні я йому. Це була Божа сила, бо якби він захотів, ми всі були би на Сибірі!
– Багато людей приходили? Не боялися, що за ними стежать?
– Може й боялися, але ризикували. Бувало по десять, а то й п'ятнадцять чоловік. Із тих, кого пам’ятаю – Володимир і Ольга Вань, Марія Терлецька. Більшість парафіян вже відійшли у вічність. На свята менше збиралось, бо тоді більше стежили, але родина була завжди.
– Де ще в Городенці відправлялися підпільні служби Божі?
– У сестер-монахинь, які жили на Монкуті. Серед них особливо мені запам’яталася сестра Пасива. Відправи були й у мами моєї дружини Софії Гайдук. Усі були зв’язані лише через родичів чи близьких знайомих. Усе мусіло бути прихованим, бо могла бути біда.
– Отці, мабуть, не могли носити облачення.
– Так. Але священики й тепер не дуже виділяються серед інших людей. Більше тягнуться до світу, вберуться в джинси та й ходять. А раніше так не було, особливо це бачив, коли жив у Польщі. Якщо священик уже вибрав свій шлях, то мав поводитись відповідно й ходити в довгій сутані щодня. Пригадую, як приходив отець до школи вчити нас релігії. То була особа поважна, яка відрізнялася від інших.
– Як організовували службу Божу, то ж треба було мати відповідні церковні речі?
– Молитовники, хрести, образи мали свої, бо ж самі віруючі. А дещо приносили священики.
Фото зі сімейного архіву, зроблене після першої служби Божої в оселі Деонизія Гвоздика. Тоді отець Федеркевич уділив перше Причастя його синам Миронові й Нестору.
– Пам’ятаєте першу службу Божу у Вашій оселі?
– Так, то було Перше Причастя моїх двох синів Мирона й Нестора, приблизно в 1962 році. Й так служба Божа правилася в моїй хаті аж до 1989 року, поки не стала вільною Україна й наша церква вийшла з підпілля.
Першими до нас почали приходити о. Бартко й о. Федеркевич, коли повернулися зі заслання. Вони мешкали до кінця життя у Городенці. Отець Бартко, якого підпільно висвятили єпископом, правив увесь час, приходив щонеділі. Отець Федеркевич, пригадую, оселився у пані Гарбіньової. Вона прийняла священика на проживання, бо мешкала сама, відколи її дочка втопилася у Дністрі. Приїжджали Єпископ Станіславщини Дмитерко, отець Гузан із Гуцульщини, священики зі Снятинщини. Вони дуже старалися, щоб католицька віра не пропала, збирали молодих хлопців, яких хотіли вчити підпільно на священиків. Моїм синам теж пропонували, але вони відмовились, бо хотіли йти у світ.
– Мабуть, найнебезпечніше було переховувати в хаті церкву тоді, коли Ваші сини ходили до школи, бо це ж діти…
– Дуже небезпечно! Викликали дружину до школи навіть за одяг, коли діти на християнські свята приходили краще одягнуті, ніж на державні. Доводилось викручуватися… Влада не пропускала навіть дрібниць. Але Бог охоронив, що серйозних проблем ми не мали.
Вчилися мої сини дуже добре. Але на роботі керівних посад не досягли, бо націоналістів тоді не визнавали. Старший Мирон закінчив інститут за спеціальністю ветлікаря, поклали його головним лікарем у районі, працював рік. Тягнули до партії, а він не погоджувався, мовляв, недосвідчений у партійних справах, батьки родом із Польщі й не виховували «як треба», й що ще треба йому обізнатися з партією. Але чекати не стали, зняли його з посади, став лаборантом. Йому й там непогано було, та найважливіше, що був чесним християнином! – пан Деонизій легко стукає по столі на підтвердження своєї впевненості. – Як і Нестор. Його також тягнули поповнити партійні ряди, але він сказав, що хоч має освіту зоотехніка, та краще піде шуфлею працювати, але до партії не вступить! За таке приниження партії міг поплатитись не лише роботою. Його і зняли з посади, поклали працювати в інкубаторі.
– А на Вашій роботі не відбилися націоналістичні погляди?
– 40 років працював на цукрозаводі на невисокій посаді – бригадиром у будівельній бригаді, бо не був партійним. Хто в партії – був «наш чоловік», а я був «не наш». Та все одно мене дуже поважали, нагороджували грамотами, бо був добросовісним. Хоч то було все державне, а до спільного, зазвичай, люди ставились не так відповідально, як до свого, та я все робив чесно, бо так Бог приказав. Він дав мені талант – за що брався, все вдавалося добре. По будові вмів усе – й штукатурити, й дах крити, й оздобити різноманітно. На ту пам’ятку зробив капличку біля своєї хати. Також щоб пам'ять не пропала, як нас із Польщі дуже жорстоко вивозили, вирішив зробити пам’ятник жертв переселення. Своїми руками спорудив його на Родниківському цвинтарі. Зробили урочисте відкриття в 1995 році, на яке зібралися усі переселенці.
– Дружина розділяла Ваші погляди?
– Віра також переселенка з тої ж місцевості, я ще там її знав. Городенка й тутешні люди мені не подобалися – дуже неосвічені, некультурні, виговорювали негарні слова... А там, де я виріс, ідеалом була скромність, тому я й вибрав «свою», яка виховувалась у такому ж дусі. Й красива була, дуже мені сподобалась. Так ми й побрались, – тепло усміхається пан Деонизій та після невеликої паузи продовжує. – Коли наша церква була підпільною, священики передавали через неї документи до Польщі, які мали прямувати далі – до Риму. Це теж було ризиковано. Вона прив’язала собі до ноги, щоб було непомітно. Але трапилося так, що хтось побачив, як отець Дмитерко в Івано-Франківську передавав їй документи через вікно в потязі. Через якихось хвилин 15 наскочила міліція й оголосили всім вийти, крім неї! А вона якимось дивом, коли ті виганяли людей, витягнула документи й кинула за сидіння. Вони їх усе одно знайшли, але не в неї. Є Божа сила! Поїхала до Польщі, хоч документи вже й не вдалося передати.
– А Вас ніколи не арештовували?
– Затримали в 1946 році, бо займався організацією національного підпілля. Але я в Бога був заслужений, відпустили. Сидів у КГБ лише тиждень.
Нас із Богданом, через якого й мене взяли, тримали у високому будинку біля парку за церквою, там було КГБ. Його зловили з агітками проти радянської влади, в яких писало, щоб не служити москалям, не виконувати їхні накази, не вступати до партії. А він сказав, що і я розносив, хоч я цим і не займався. Тут, де нас тримали, у верхньому вікні не було гратів, тож Богдан відкрив його й утік. Уранці приходить кагебіст, питає, де Богдан. Кажу, що спав, не знаю. «А ти чого не втікав?» – питає. Відповідаю: «Мені чого тікати, як я не винен?». І уявляєте, він каже: «То йди додому!» Як мене Бог захистив! Це чудо! Мене відпустили.
Був ще один випадок. У Торговиці розташовувались бункери, де переховувалися наші хлопці. А я у майстерні на заводі робив сита діаметром десь 40 сантиметрів, які клали на кінці люків, щоб було чим дихати у тих бункерах, і прикривали бур’янами, щоб не було видно. І хтось мене здав. До мене прийшли, а я швиденько знайшов сито, яким сіяли муку й показую. Почав їм розказувати, що навіть не знаю, що таке бункер. Так мене Бог урятував знову.
У нашій організації було багато хлопців. Правила були жорстокі. Коли прийшов наказ, щоб не розповсюджувати комсомол, а одна з наших таки вступила, то її попередили. Коли не відступила, бо була національно слабкою, то задушили, щоб інші не зраджували. Бо писалися які-небудь, лиш би в партію. Не раз хвалилися люди: «А моя дочка на такій посаді, а син на такій…», а на запитання чи партійні, відповідали: «Ну, аякже!» Ще цим і тішились! Ті молоді навіть не знали, що таке національність! Та радянська влада наробила біди, ой наробила! То й до сьогодні ще триває… – пан Деонизій сумно киває головою, на його очах виступають сльози.
Відкриття пам’ятника жертвам переселення із Надсяння, який власноруч виготовив пан Деонизій. 1995 рік, Родниківський цвинтар, Городенка.
– В чому секрет Вашого довголіття, здоров’я?
– Так Бог допомагає. За все треба дякувати Йому! Якби Він і Матінка Божа мене не берегли, то я би пропав. Ми підвладні Богові. Щодня молюся.
Дуже люблю усе руками робити. Дав Бог хист і вміння – ще би робив, але пальці терпнуть. Ще важливо, що ніколи не зловживав – ні пив, ні курив. Не затроював себе. Тому так прожив і маю пам'ять добру.
Тішуся, що з дружиною виростили двох синів, лиш жаль, що вона і старший уже померли. Маю двох онуків і двох правнучок. Але вони до мене не приходять, бо не мешкають у Городенці.
– Що би Ви хотіли сказати нашій молоді?
– Хай молодь тримається й не кориться, – пан Деонизій наголошує, погляд стає рішучим і твердим, – хай не падає під московським чоботом, який топче й топче Україну! А ще важливо, щоб люди були релігійними. Мусимо триматися віри, й Бог нас врятує! Бо без Бога ми нічого не варті!
Спілкувалася
Оля КОВАЛІВ
