«У дітей має бути справжнє дитинство»

 

Усе людині під силу, навіть чоловікові, який самотужки виховує двох дітей. Мова йде про уродженця Рашкова Ярослава Данилюка, який своїм прикладом доводить – кожен може здолати будь-які труднощі. Хоч якими б  важкими вони не були

Так склалося життя, що наш герой за­ли­шився нао­дин­ці у вихованні двох хлопчиків-козаків – Іван­ка й Віталія. Було спершу непросто, але доля зро­била виклик, і потрібно було його прийняти.

– Пане Ярославе, розкажіть, будь ласка, чому так сталося?

– Спочатку життя скла­­далося благопо­луч­но. Виховували синочка Івана. Коли йому минув рочок, разом із дружи­ною Оксаною поїхали за кордон, після чого у нас народився ще один син Віталій. Та з часом чомусь усе пішло шкереберть. Батько Оксани почав кли­кати її до Польщі, мовляв, там для неї є робота. А я мусив лишати роботу й сидіти з дітьми. Відтак почалися скандали, адже був проти її поїздок до Польщі. Вона поїхала на півроку, і я не стерпів цього та подав на розлу­чення. Також звернувся до служби у справах дітей, щоб залишити синів зі мною. Нас розлучили за­оч­но, але після повер­нення Оксана вирішила це рішення оскаржити в суді. Та дітей усе одно залишили біля мене, адже майже два роки, коли велися судові тяганини, вона до них навіть не признавалася. У мене були свідки  зі садочка,  школи та  сільської ради. Відтак позбавили дружи­ну материнства, від алі­мен­тів відмовився і близь­ко трьох років про неї нічого не чув. Коли після трьох років Оксана все ж при­їха­ла, молод­ший Віталій не впізнав її, а для стар­шого вона зда­лася чу­жою гостею.

– Як воно, справ­лятися чоловікові з двома дітьми?

– Скажу чесно, спер­шу було дуже важко. Потрібно було багатьом речам учитися. Але тепер, дякувати Богу, вже легше. Хата у мене велика, є всі умови для життя. Машина є, тож скаржитися не буду. Піти на роботу, на жаль, не можу, адже му­шу бути вдома, підроб­ляю ремонтами. Їсти нав­чився варити практично все, діти доглянуті. Тобто стараюся виконувати функ­ції батька й матері на відмінно. Цьогоріч у ме­жах села почав трохи залишати їх самих, якщо трапляється підробіток. Контролювати синів допо­магає також моя пле­мінниця. Звичайно, хоч як то буває у дітей, вони й пустують, але в нашій сім’ї дисципліна. Поряд­ками займається винят­ково малеча, адже знає, що все ляже на мої плечі.

Намагаюся робити так, щоб збоку не було поміт­но, що діти ростуть без мами. Вони гарно одяг­нені, нагодовані, від­відують усілякі екскурсії. Також, як і кожен батько, балую їх вряди-годи но­вими забавками. Жодних знижок у школі як для неповноцінної сім’ї не маю, єдине – за садочок не платив. Отримую лише кошти як для ма­ло­за­безпеченої сім’ї. Інколи допомагає внукам бабуся колишньої дружини.

– Як хлопці справ­ляються у школі?

– Старший Іван вчи­ться непогано, за минулий рік мав лише дві четвірки, математичний хлопець. Молодший добре читає англійською і лідирує у класі в техніці читання, полюбляє футбол. Зму­шу­вав їх до науки ще змалечку. Ко­лись, як провинилися було, пока­ран­ням була книжка. Те­пер тішуся, що воно себе виправдало (сміється).

– Що найголовніше у вихованні дітей?

– Напевне, терпіння. Діти є діти, всіляке буває. Тому спокій передусім. Тоді все можна нала­годити. Для них не шко­дую нічого. І роблю це тому, щоб нікому навіть не закралася думка, що вони ростуть у неповноцінній сім’ї. Звичайно, все в міру. Але якщо буду шко­дувати, тоді для чого жити!? У дітей має бути справжнє дитинство.

Юлія МИХАЙЛЮК.