1 жовтня 2022
«У дітей має бути  справжнє дитинство»

«У дітей має бути справжнє дитинство»



 

Усе людині під силу, навіть чоловікові, який самотужки виховує двох дітей. Мова йде про уродженця Рашкова Ярослава Данилюка, який своїм прикладом доводить – кожен може здолати будь-які труднощі. Хоч якими б  важкими вони не були

Так склалося життя, що наш герой за­ли­шився нао­дин­ці у вихованні двох хлопчиків-козаків – Іван­ка й Віталія. Було спершу непросто, але доля зро­била виклик, і потрібно було його прийняти.

– Пане Ярославе, розкажіть, будь ласка, чому так сталося?

– Спочатку життя скла­­далося благопо­луч­но. Виховували синочка Івана. Коли йому минув рочок, разом із дружи­ною Оксаною поїхали за кордон, після чого у нас народився ще один син Віталій. Та з часом чомусь усе пішло шкереберть. Батько Оксани почав кли­кати її до Польщі, мовляв, там для неї є робота. А я мусив лишати роботу й сидіти з дітьми. Відтак почалися скандали, адже був проти її поїздок до Польщі. Вона поїхала на півроку, і я не стерпів цього та подав на розлу­чення. Також звернувся до служби у справах дітей, щоб залишити синів зі мною. Нас розлучили за­оч­но, але після повер­нення Оксана вирішила це рішення оскаржити в суді. Та дітей усе одно залишили біля мене, адже майже два роки, коли велися судові тяганини, вона до них навіть не признавалася. У мене були свідки  зі садочка,  школи та  сільської ради. Відтак позбавили дружи­ну материнства, від алі­мен­тів відмовився і близь­ко трьох років про неї нічого не чув. Коли після трьох років Оксана все ж при­їха­ла, молод­ший Віталій не впізнав її, а для стар­шого вона зда­лася чу­жою гостею.

– Як воно, справ­лятися чоловікові з двома дітьми?

– Скажу чесно, спер­шу було дуже важко. Потрібно було багатьом речам учитися. Але тепер, дякувати Богу, вже легше. Хата у мене велика, є всі умови для життя. Машина є, тож скаржитися не буду. Піти на роботу, на жаль, не можу, адже му­шу бути вдома, підроб­ляю ремонтами. Їсти нав­чився варити практично все, діти доглянуті. Тобто стараюся виконувати функ­ції батька й матері на відмінно. Цьогоріч у ме­жах села почав трохи залишати їх самих, якщо трапляється підробіток. Контролювати синів допо­магає також моя пле­мінниця. Звичайно, хоч як то буває у дітей, вони й пустують, але в нашій сім’ї дисципліна. Поряд­ками займається винят­ково малеча, адже знає, що все ляже на мої плечі.

Намагаюся робити так, щоб збоку не було поміт­но, що діти ростуть без мами. Вони гарно одяг­нені, нагодовані, від­відують усілякі екскурсії. Також, як і кожен батько, балую їх вряди-годи но­вими забавками. Жодних знижок у школі як для неповноцінної сім’ї не маю, єдине – за садочок не платив. Отримую лише кошти як для ма­ло­за­безпеченої сім’ї. Інколи допомагає внукам бабуся колишньої дружини.

– Як хлопці справ­ляються у школі?

– Старший Іван вчи­ться непогано, за минулий рік мав лише дві четвірки, математичний хлопець. Молодший добре читає англійською і лідирує у класі в техніці читання, полюбляє футбол. Зму­шу­вав їх до науки ще змалечку. Ко­лись, як провинилися було, пока­ран­ням була книжка. Те­пер тішуся, що воно себе виправдало (сміється).

– Що найголовніше у вихованні дітей?

– Напевне, терпіння. Діти є діти, всіляке буває. Тому спокій передусім. Тоді все можна нала­годити. Для них не шко­дую нічого. І роблю це тому, щоб нікому навіть не закралася думка, що вони ростуть у неповноцінній сім’ї. Звичайно, все в міру. Але якщо буду шко­дувати, тоді для чого жити!? У дітей має бути справжнє дитинство.

Юлія МИХАЙЛЮК.

 
Юлія Михайлюк}
Автор

Юлія Михайлюк