Іван Матковський, боєць 72-ї Білоцерківської бригади, мешканець Вербівців, завітав до редакції разом із дружиною Марією й сином Владиславом. Третя мобілізаційна хвиля занесла його на фронт ще 3-го вересня, служить танкістом у зоні АТО
– Розкажіть, будь ласка, де ви воюєте?
– За Волновахою приблизно 40 кілометрів. Утримуємо позиції на передовій. Це вже «червона» зона, де йдуть бої. Був у чернівецькому госпіталі – лікували запалення плечового суглоба. Вилікувався – і знову на фронт. Зараз – це друга моя відпустка, на десять днів.
– Після відпустки – на передову?
– Обов’язково!
– Ви з таким бойовим духом! Який настрій в інших бійців?
– Там усі такі, ніхто не скаржиться. Просто нема заміни нам. Піхотинців багато є, а танкістів дуже мало. Навіть хто має спеціальність танкіста, йде служити в піхоту, бо дуже небезпечно в танку, якщо, не дай, Боже, що, – відзразу залізний гріб…
– Але ви у наступ не йдете?
– Брали дві «висотки». Тоді втратили БМП, танк і двох військовослужбовців, але завдання виконали. Через тиждень розвідка доповіла, що на тому місці ворог укопався, проклав протитанкові рови… Багато стріляють у нас, ми здачі даємо. Тому нас називають «чорною» бригадою... Побачимо залп, приблизне орієнтування маємо – одразу стріляємо у відповідь.
– Земляки з вами служать?
– Нема нікого, навіть з Івано–Франківської області. Переважно з Київщини, Черкащини, Чернігівщини, Хмельниччини, Тернопільщини. Піхота (біля 400 чоловік), розкидана в радіусі приблизно п’яти кілометрів.
– Як із медичним обслуговуванням?
– Дуже добре. Коли я вдруге захворів, то вже не їздив до госпіталя, до мене приїжджав травматолог. Спеціаліст дуже добрий, теж призваний під час третьої хвилі мобілізації.
– Бачили ворогів зблизька?
– Вони стоять навпроти нас десь півтора кілометра, наступна посадка – це вже їхня. Чуємо, як кричать «Аллах акбар» – чеченці, напевно. А в січні затримали диверсійну групу, то були українці.
– Що за група?
– П’ять чоловік, ішли на наші позиції. Під час рясного снігопаду в маскхалатах, які називаються «кікімори», що їх тепловізор не фіксує, змогли підібратись дуже близько. Ми двох ліквідували, інші втекли. Ми якщо і впіймаємо когось, то відразу передаємо вищому начальству. Були випадки, що затримані, яких допитували, навіть і не знали, де знаходяться. Казали, що їх привезли в Ростовську область на навчання. Різні є. Сепарів є дуже багато. І наших після останньої мобілізації стало значно більше, нас добре укріпили. Вороги самі скоро відійдуть. На Донбас завезли ці диверсійні групи, а назад, до Росії, не пускають. Кажуть, що якутські вояки зізнались, що їм не платять, надурили і вони хочуть повернутись. А назад не пускають, відразу стріляють на ураження.
– То якось спілкуються ворожі солдати із нашими?
– Якщо сепари зазнали великих втрат, то телефонують нашому старшому, просять перемир’я, щоб забрати вбитих. Правда, вони не завжди дотримуються слова, було, що повзали до нас. Але ми давали здачі.
– А нашим не доводилось іти на перемир’я?
– Був випадок у листопаді, коли наш комбат пішов у розвідку ще з п’ятьма вояками, потрапили в засідку. Наші їх поміняли на замерзлого чеченця.
– Харчування як?
– Нам привозять їжу з польової армійської кухні три рази на день. А волонтери доставляють продукти у Волноваху, потім нам розвозять. Тушонки, консерви – є вдосталь.
– Як із обмундируванням?
– Одяг, озброєння, в основному, видали. Ще діаспора з Португалії передала камуфляжний одяг. З Городенки мені доставили бронежилет та каску, сам воєнком Мирослав Новосельський привіз мені. Міська рада й Спілка афганців теж допомогли багато, дали гроші на необхідне – зимовий одяг, взуття, наплічники. Держава теж забезпечує нас, але волонтери більше.
– Марійко, розкажіть, як ви відпустили чоловіка на війну.
– Два місяці я дуже плакала. Син не дозволяв мені дивитись новини. Як тільки бачила, що хтось загинув, то відразу дзвонила до чоловіка. А був такий момент, що тиждень він не виходив на зв’язок, то я не могла ні їсти, ні спати. Зібралась, приїхала до військкомату, прошу їх: «Дізнавайтесь, що з ним!». І ви собі уявіть: я в кабінеті військкома, мені кажуть, що самі нічого не знають… І тут чоловік мені дзвонить! Це аж не можливо передати, які відчуття!
Іван:
– Та в нас поламався генератор, і не було де зарядити телефон…
Марійка:
– Ще раз було таке. Подзвонила до Івана, а незнайомий голос каже російською: «Вам кого надо?». Я зі страху вибила дзвінок, подумала, що він у полоні. Виявилось, що чоловік мій був на варті, а трубку взяв його товариш, який розмовляє російською.
Іван:
– Зі мною служать в основному російськомовні, команди надходять теж російською. Мені якось це не шкодить. У нас навіть із Донецька є…
– Як діти реагують на вашу участь у війні?
Іван:
– Син уже би йшов воювати зі мною, хоч йому лише 14 років.
Марійка:
– Це точно. Він усі речі військові з тата приміряв, навіть берці. Правда, зараз Владислав трохи прихворів. Лікарі кажуть, що це від переживань. Волонтери допомагають.
Наша дочка Андріана, їй 17 років, також за тата переживає дуже, завжди носить щось жовто-блакитне, браслет чи стрічечку. Запрошувала його виступити перед дітьми в гуртожитку 17-го ліцею, де вона навчається. Дуже багато прийшло дітей на зустріч, їх усе цікавило: і як стріляють, і як живуть... Чоловік, коли першого разу приїжджав у відпустку, то організували йому зустріч у нашій школі. Всі діти дуже хотіли з ним фотографуватись. Подарували чоловікові медальйон з матір’ю Божою, який він тепер постійно носить на грудях, багато зворушливих малюнків, які він забрав на передову. І на Великдень, біля церкви, дівчинка його упізнала, мого вояка, підбігла, привіталась. Вона виграла жовто-блакитну стрічку із образком Матінки Божої, але не пошкодувала, віддала йому. Якби ці діти знали те, що ці хлопці на війні один за одного готові життя віддати. Коли я прийшла до палати, де він лежав у госпіталі, побачила, як бійці одні за одних переживають. Привезла там усього чоловікові та й питаю, чого він у тумбочку не кладе, а він каже: «У нас усе спільне». Коли ж чоловік пішов на процедури, вони залишили і для нього смачненького. Мені так було приємно.
– Як вас зустрічали?
Іван:
– Я нікому не розказував, що їду додому, навіть дружина не знала. Рейсовими автобусами добирався.
– Вас підтримують односельці, допомагають трохи?
Марійка:
– Так, мені дуже допомагають. Гроші здавали на армію, коли чоловік ішов на фронт, то й мені із тих грошей виділили 2 тисячі гривень. Восени допомогли картоплю копати. Юрій Ключківський, наш голова, чи з городу привезти, чи ще щось – сам шукав трактористів, домовлявся, у мене проблем не було.
Іван:
– Голова сільської ради мені постійно телефонує: «Як справи?», директор сороківської школи теж. Така підтримка. Але є багато «патріотів», які тікають від служби. Я мав ще візу до вересня, коли прийшла повістка, міг поїхати за кордон, бо раніше працював у Польщі, але подумав: а хто піде?
Марійка:
– То що має бути, то не мине і вдома знайде.
Іван:
– Розказував хлопець із Белелуї Снятинського району, з яким мене разом призвали, історію, що один там такий хитрий тікав від армії, вдавалось завжди йому ухилитись, а якось пішов на рибалку, та й утопився. Чи не за гріх Господній?
Спілкувалася
Оля КОВАЛІВ.