28 березня 2024
"Все всім прощаю"

"Все всім прощаю"



Самотність ніколи не в радість. Але є люди, які попри одино­кість, не втрачають людяності й сили духу. Не озлоблюються на людей, не втрачають щоденної втіхи від життя. Хоч і, звичайно, прикро. Прикро, що немає поруч рідної душі, з ким би можна було розділити ті чи інші турботи. 73-літня Ганна Гудима зі Стрільча через глухоту самотня чи не все життя.

Замолоду через відсутність належної підтримки, а тепер – бо вже роки мешкає сама. Але ця мила бабуся не втратила своєї внутрішньої краси – сумні, але спокійні блакитні очі й інтелігентна літературна мова

На інтерв’ю з пані Ганною довелося чекати більше трьох годин, та журна­лісти "Краю" ні на хви­лину через це не по­шко­ду­вали. Розмова вида­лася прос­тою й душев­ною.

– Розкажіть, будь лас­ка, про своє дитин­ство.

– Воно минуло в бід­ності. Батьки багато пра­цю­вали, брати не хотіли мене глядіти, тож мене прив’язували на мотузок, щоб я нікуди не пішла. Та коли мені було чотири, я вже вміла відв’язуватися і пішла до ставка. Через необережність запливла до середини ставу й по­чала тонути. Але якась невидима сила мене під­штовхнула, перевернула на живіт, і я зуміла до­плисти до берега. Досі вважаю, що це був мій ангел-охоронець. По-ін­шому сказати не можу.

– А що пригадуєте про шкільні роки?

– До школи дуже лю­била ходити. Хоч наша вчителька була сувора, інколи навіть могла під­няти руку чи якось обіз­вати. Одного разу ніхто в класі не вивчив вірша, вона розсердилася, та я шви­день­ко його половину за­пам’ятала. Вчителька по­обіцяла відпустити до­дому того, хто розкаже. Але натомість вона зму­сила вчити іншу поло­вину. Я не дуже горіла бажанням. Тоді вчителька підійшла і вдарила мене кілька разів головою до парти. В мені переплелося все: і ней­мовірний біль, і страх.

– Що було далі?

– Ціле літо носом пус­ка­лася кров. Голова бо­ліла, до кінця третього класу вже нічого не па­м’я­тала. Ставала дедалі слабшою. У Городенці, пригадую, виписали мені якісь ліки, та вони не допомагали, спаралізо­вувало руки й ноги. Ко­лись на Трьох мостах була поліклініка, тож тато мене на руках відніс туди. Прийшли, а там зачинено. Він гримав ногами й рука­ми. Нарешті відчинили й мене, змилосердившись, оглянули. Лікарка доб­ряче налякалася й нака­зала мене вести до Коло­миї. Добиралися поїздом, де весь час блювала, а зі станції великими санями доправили до лікарні. Найгірше, пам’ятаю, це були пункції, але довелося пережити й це. Аж через два роки мені помаленьку стало краще, знову почи­нала ходити. Але чути перестала назавжди.

– Що сталося зі вчи­тель­кою після того зло­щасного випадку?

– Її звільнили з роботи. А нова була дуже доброю. Вона ніколи не кричала, приносила цукерки, пекла нам коржики, запрошу­вала додому в гості. Про неї лише приємні спогади.

Ганна Гудима

– Як склалося життя після травми?

– Помагала батькам по господарству, дівчата зі мною перестали дружити через глухоту. Як усі дів­чата, мріяла про сім’ю, народити дітей, але все життя прожила одна. Ко­лись до мене залицявся один хлопець, уже навіть музик на весілля замо­вили, але мій брат по­старався, щоб цього не ста­лося. Не знаю, що він моєму хлоп­цеві нагово­рив, але після того вже не приходив…

– Як вам удається виживати на одну пен­сію?

– Отак і живу. Подвір’я позаростало, город уже не обробляю, не маю сили. Рідний брат інколи привозить дров на зиму. Раніше дотримувалася порядку, а нині не можу. На ліки не вистачає гро­шей, але вони й так уже не допомагають. Голова дуже болить. Нещодавно через те, що на ногах важко триматись, упала і зламала руку. Погано в плечах зрослися кістки. Напевне, Бог такий хрест мені дав, щоб я багато терпіла…

– Що чи хто допома­гає вам забувати про самотність?

– Читання. Перед­пла­чую газети, тож що від­бувається у світі, знаю. Читаю і «Край» – від першої сторінки й до останньої. Не почувати себе покинутою допома­гає також сильна віра в Бога. Завжди керуюся правилом – без Бога ні до порога. Як я вже згаду­вала, саме він в дитинстві покерував, щоб я не вто­нула. Але крім добра, є ще зло, заздрість, яка нищить людину й чинить чимало навколо лиха. Нікому за життя не робила зла й ненависті ні до кого не маю. Навіть на вчительку, через яку я стала глухою. Хай Бог її судить. А скіль­ки людей намагалися мені утнути якоїсь біди! Але я все всім прощаю.

Юлія МИХАЙЛЮК.

Р.S. Дякую прекрасній дівчині, мешканці Стрі­льча Оксані Березовській за сприяння у написанні матеріалу.

 
Юлія Михайлюк}
Автор

Юлія Михайлюк