Самотність ніколи не в радість. Але є люди, які попри одинокість, не втрачають людяності й сили духу. Не озлоблюються на людей, не втрачають щоденної втіхи від життя. Хоч і, звичайно, прикро. Прикро, що немає поруч рідної душі, з ким би можна було розділити ті чи інші турботи. 73-літня Ганна Гудима зі Стрільча через глухоту самотня чи не все життя.
Замолоду через відсутність належної підтримки, а тепер – бо вже роки мешкає сама. Але ця мила бабуся не втратила своєї внутрішньої краси – сумні, але спокійні блакитні очі й інтелігентна літературна мова
На інтерв’ю з пані Ганною довелося чекати більше трьох годин, та журналісти "Краю" ні на хвилину через це не пошкодували. Розмова видалася простою й душевною.
– Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство.
– Воно минуло в бідності. Батьки багато працювали, брати не хотіли мене глядіти, тож мене прив’язували на мотузок, щоб я нікуди не пішла. Та коли мені було чотири, я вже вміла відв’язуватися і пішла до ставка. Через необережність запливла до середини ставу й почала тонути. Але якась невидима сила мене підштовхнула, перевернула на живіт, і я зуміла доплисти до берега. Досі вважаю, що це був мій ангел-охоронець. По-іншому сказати не можу.
– А що пригадуєте про шкільні роки?
– До школи дуже любила ходити. Хоч наша вчителька була сувора, інколи навіть могла підняти руку чи якось обізвати. Одного разу ніхто в класі не вивчив вірша, вона розсердилася, та я швиденько його половину запам’ятала. Вчителька пообіцяла відпустити додому того, хто розкаже. Але натомість вона змусила вчити іншу половину. Я не дуже горіла бажанням. Тоді вчителька підійшла і вдарила мене кілька разів головою до парти. В мені переплелося все: і неймовірний біль, і страх.
– Що було далі?
– Ціле літо носом пускалася кров. Голова боліла, до кінця третього класу вже нічого не пам’ятала. Ставала дедалі слабшою. У Городенці, пригадую, виписали мені якісь ліки, та вони не допомагали, спаралізовувало руки й ноги. Колись на Трьох мостах була поліклініка, тож тато мене на руках відніс туди. Прийшли, а там зачинено. Він гримав ногами й руками. Нарешті відчинили й мене, змилосердившись, оглянули. Лікарка добряче налякалася й наказала мене вести до Коломиї. Добиралися поїздом, де весь час блювала, а зі станції великими санями доправили до лікарні. Найгірше, пам’ятаю, це були пункції, але довелося пережити й це. Аж через два роки мені помаленьку стало краще, знову починала ходити. Але чути перестала назавжди.
– Що сталося зі вчителькою після того злощасного випадку?
– Її звільнили з роботи. А нова була дуже доброю. Вона ніколи не кричала, приносила цукерки, пекла нам коржики, запрошувала додому в гості. Про неї лише приємні спогади.
Ганна Гудима
– Як склалося життя після травми?
– Помагала батькам по господарству, дівчата зі мною перестали дружити через глухоту. Як усі дівчата, мріяла про сім’ю, народити дітей, але все життя прожила одна. Колись до мене залицявся один хлопець, уже навіть музик на весілля замовили, але мій брат постарався, щоб цього не сталося. Не знаю, що він моєму хлопцеві наговорив, але після того вже не приходив…
– Як вам удається виживати на одну пенсію?
– Отак і живу. Подвір’я позаростало, город уже не обробляю, не маю сили. Рідний брат інколи привозить дров на зиму. Раніше дотримувалася порядку, а нині не можу. На ліки не вистачає грошей, але вони й так уже не допомагають. Голова дуже болить. Нещодавно через те, що на ногах важко триматись, упала і зламала руку. Погано в плечах зрослися кістки. Напевне, Бог такий хрест мені дав, щоб я багато терпіла…
– Що чи хто допомагає вам забувати про самотність?
– Читання. Передплачую газети, тож що відбувається у світі, знаю. Читаю і «Край» – від першої сторінки й до останньої. Не почувати себе покинутою допомагає також сильна віра в Бога. Завжди керуюся правилом – без Бога ні до порога. Як я вже згадувала, саме він в дитинстві покерував, щоб я не втонула. Але крім добра, є ще зло, заздрість, яка нищить людину й чинить чимало навколо лиха. Нікому за життя не робила зла й ненависті ні до кого не маю. Навіть на вчительку, через яку я стала глухою. Хай Бог її судить. А скільки людей намагалися мені утнути якоїсь біди! Але я все всім прощаю.
Юлія МИХАЙЛЮК.
Р.S. Дякую прекрасній дівчині, мешканці Стрільча
Оксані Березовській за сприяння у написанні матеріалу.
