Нещодавно поталанило поспілкуватися з львів’янином Михайлом Будзом, який покинув рідне місто й оселився в невеличкій Слобідці, де мешкає вже вісім років. Зважаючи на масову «втечу» молоді зі сіл, його історія не могла не зацікавити. Причина виявилась надзвичайно приємною – серце молодого чоловіка полонила місцева красуня Любов Баланик
Новостворена сім'я із часом поповнилася синочком і донечкою, й вони вчотирьох мешкають у затишному будинку в мальовничому куточку села. Крім розпису храмів і сімейних справ, 33-літній талановитий художник знайшов себе у створенні ікон на дереві та полотні.
Щаслива молода сім'я у Слобідці.
– Михайле, розкажіть, будь ласка, початок романтичної історії, яка привела Вас до Слобідки.
– Спершу приїхав до села працювати. Сімейство Балаників побачило роботу нашого колективу художників в ім'я святителя Кипріяна під керівництвом Олексія Чередніченка в Яремчі – запросили розмалювати їхню родинну каплицю. Сама капличка не дуже велика, але роботи було доволі – замовили багато розписів на стінах, щоб було дуже пишно. Тож працювали два місяці. Ця родина надала житло, готували нам їжу. А в господарів була дочка Люба. Насамперед упала у вічі її врода, а поступово виявилося, що зустрів кохання свого життя (
тепло усміхається).
– Неважко було міському хлопцеві звикати до сільського способу життя?
– Зовсім ні. Життя в селі мене не лякало, бо з дитинства проводив багато часу в бабусі з дідусем у селі на Львівщині.
– Яке взагалі враження справила Слобідка?
– Місцевість дуже красива, краєвиди чудові: тут величезні соняшникові поля, а вдалині проглядаються Карпатські гори. Сподобався й особливий діалект. А ще вразило, що місцеві – дуже добрі футболісти. Коли малювали капличку, полюбляли вечорами після роботи виходити на стадіон, займалися спортом, грали у футбол. Часом ми навіть запізнювалися на вечерю, бо було цікаво дограти – художники проти місцевих, хто кого? Нас вражала їхня професійність.
– Де здобували спеціальність художника?
– У Львівському коледжі декоративного й ужиткового мистецтва, згодом в Академії мистецтв мого рідного міста. Після її закінчення одразу спробував себе в розписі храмів і вже десятий рік займаюся цим мистецтвом. Учився малювати й олійними фарбами на полотні. Згодом також освоїв технологію малювання ікон на дошці.
– В давнину ікони малювали монахи, напередодні постячи, чи художники після спеціального благословення. Як це відбувається в сучасному світі?
– Особисто не проходжу такий курс. До роботи над іконами ставлюсь більше як до творчості. Звісно, якби малювати їх у монастирі, то можливо, були би й виконані інакше. Там інший світ, атмосфера, весь час із молитвою, а в буденному житті так не вдається. Хоч без відповідного внутрішнього настрою навіть до роботи не приступаю. А якщо беремося до розпису церкви, то благословення отримуємо від її пароха.
Розписувати храм непросто – доводиться працювати навіть під самою стелею. Михайло крайній справа.
– Як молодий митець скажіть, талановитій людині можливо заробити тут і не їхати за кордон?
– Так, але працювати треба активно, самому себе розкручувати – заводити знайомства, брати участь у виставках, просуватись в Інтернеті.
Коли народився син, два роки малював удома, нікуди не їздив. Але тепер, щоб більше заробити, змушений трохи мандрувати. В теплу пору робота, зазвичай, у відрядженнях. Коли розписуємо храм, доводиться їхати з дому на місяць-два. Та все ж це не за кордон. Узимку не розмальовуємо церкви, там нема опалення й неможливо дотриматись технології. У цей час малюю образи вдома. Особливо добре, якщо є масштабні складні замовлення.
Готові ікони також виставляю на продаж у львівських крамницях, нещодавно – й у Коломиї. Там основні покупці – туристи.
– Які образи найчастіше замовляють?
– Із зображенням Богородиці й Святої Родини, також вінчальні. Багато малюю на замовлення до Італії та Польщі. Туди замовляють популярні в їхньому регіоні ікони чи копії чудотворних. Для мене труднощів не викликають навіть зовсім незнайомі, навпаки, цікавіше з ними працювати, шукати інформацію, зразки.
– Що любите, крім малювання?
– З дитинства займався спортом, футбол – на першому місці. Також два роки був чемпіоном коледжу з настільного тенісу, а нещодавно почав займатися бігом на довгі дистанції. Найбільше здолав 21 кілометр.
Узагалі хочеться займатися багатьма різноманітними справами, лиш не вистачає часу. До прикладу, деколи люблю розбиратися в механіці під капотом автомобіля, а раніше полюбляв ходити полями з металошукачем й віднаходити щось цікавеньке, якісь монети. Дуже люблю працювати на комп'ютері, непоганим досягненням стало створення особистого сайту. Знайшов відповідний матеріал, як зробити це безкоштовно. За інструкціями створив інтерфейс, поступово наповнив матеріалами. Тепер інформація про мої роботи доступна, можу продемонструвати все замовникові, просто надіславши посилання на мій сайт. І ще тішить, що нікому за це не плачу.
– Ваші малята проявляють здібності по татовій лінії?
– Так, на кожній стіні є результати їхньої творчості, ручкою чи фломастером (
сміється). До речі, деякі оригінальні навіть не хотілося замальовувати при ремонті.
Матвій має своє бачення на кожне завдання й у садочку не малює те, що всі. Коли я малював ікони вдома, то він любив подавати мені дерев'яні маленькі заготовки, складати їх, навіть допомагав малювати образ – замальовував одним кольором. Правда, його вистачило всього хвилин на десять, бо енергії багато, треба й побігати, а така відповідальна робота надто спокійна для нього.
"Заразив" я малюванням навіть дружину (
усміхається). Хоч вона юрист за спеціальністю, а теж пробувала – разом створювали іконую Допомагала робити настінний розпис розміром біля десяти квадратних метрів – переносила рисунок й деякі моменти малювала фарбами. Юристом поки не працює, після закінчення вузу відразу пішла в декрет.
– Майбутнє своїх дітей бачите в Слобідці?
– Тут дуже затишно і надзвичайно красива довкола природа, відпочинок прекрасний. Хоча реалізовувати себе за спеціальністю легше було би в місті. Для дітей також більше можливостей у мегаполісі, недаремно молодь туди тікає. Тепер живемо тут, а загадувати наперед важко, життя покаже...
На завершення нашої бесіди Михайло розповів, як у них упродовж роботи виникла така собі "професійна" загадка:
Говорять два художники, які працюють на об'єктах в різних місцевостях:
– У нас десять, і ми малюємо.
– А в нас п'ять, – каже інший, – тож ми відпочиваємо.
У чому справа?
Здогадається той, хто уважно читав інтерв'ю, підказка в тексті.
Оля КОВАЛІВ.
