5 грудня 2024
Секрет довголіття, здобутий  у Сибірі

Секрет довголіття, здобутий у Сибірі



Привітною, скромною, й навіть трішки ніяковілою усмішкою зустрічає на порозі своєї чепурної хати в Поточищі 90-літня Анастасія Курилів. Худенька, невисока. З вузлуватими потрісканими пальцями. Скільки всього зробили ці руки! І надоювала по 200 літрів молока щодня, й у сибірських лісах пилила дерева, й хату свою зводила разом із чоловіком, а скільки вишила! Але руки бачиш тільки мить, поки не глянеш у вічі – відкритий щирий погляд такий глибокий, і такий сумний…

Оселя її вимальована, як писаночка, приче­пурена, як із казки – жодного куточка сіро­го чи чорного – все барвис­те. Затишні кімнати, роз­мальовані віночками, уквіт­чані вишиваними ки­лимами, рушниками й по­душками, мереживними серветочками, великі роз­логі печі, також оздоблені добірними орнаментами, – все дихає теплом її рук. Кожен дрібненький хрес­тик, кожна петелька, кож­на барва промовляють про її невтомність і яскраві бажання зробити світ дов­кола кращим, веселішим. Бо життя, на жаль, було далеко неказковим. Вдив­ляєш­ся у вифантазувані й вироблені візерунки, й на­че бачиш вкладену в них натхненну душу. А душа таки натхненна. Серед важкої щоденної праці ще й бралася за перо – туж­ливі вірші-думи вили­ва­лися на папір, коли несила було носити в серці біль.

– Народилася 1928 ро­ку в селі Бучачки – починає розповідь жваво. – Це тепер Снятинський район, а колись був Гвіздецький. Семилітню школу закін­чила в Балинцях при ні­мецькій окупації. Як прий­ш­ли москалі, то пішла пра­цювати до фінвідділу в Гвіздці. У 1945-у році, коли закінчилася війна, їздила до Львова на курси. Відтак стала бухгалтером, відпо­відала за багатодітних і одиноких матерів. На ро­боту ходила пішки п’ять кілометрів. Тоді ніхто не їздив, так, як тепер – не було ні машин, ні автобусів (усміхається).

– А як потрапили до Сибіру?

– О, то велика цере­монія… В 1947-у році мене заарештували. Саме при­снився віщий сон: дівчина, яка працювала інспек­торкою зі мною у відділі, продавала десять метрів білого полотна. Приходжу до роботи та й кажу їй про це, а вона відповідає, що певно поїде на Сибір, бо вже її брата засудили на 25 років. Але снилось то мені! Й у полудні якраз мене й заарештували. Прийшли на роботу, забрали до міліції. Цілий  тиждень там сиділа, два рази мене «хрес­тили».

– Це значить били? – уточнюю.

– Ну а що, по голові гладили? – гірко усміхає­ться пані Анастасія.

– А за що Вас узяли?

– Була зв’язковою в організації повстанців. Хоч і страх не раз розбирав – там зв’язкова, а там – на державній роботі… Але що, мала признатись у міліції? Ні за кого не знала, й за мене ніхто не знав. А як знала, то мала не знати. Москаль, то є москаль… Вони такі нахабні люди...

Хоч ні в чому не зізна­лась, та все одно дали 10 років заслання. Після до­пи­тів відправили до Горо­денки – поліціянт їде на коні, а я йду поруч пішки, прив’язана правою рукою до капейстри (вуздечка – авт.), аби не втекла. Привів мене на збірний пункт, бо якраз тривала висилка на спецпоселення. На тому пункті вже була моя мама й сестра, мене долучили до них. У вагони пхали і пхали. Так було тісно, що як устав, то не сядеш, а як сів, то не встанеш. На якісь зупинці, вже в Росії, нас перераховували. Вагон міс­­тив 92 людей. А всього їх було 32, й усі зі спецпосе­ленцями. Три тижні були в дорозі, а в останній тиж­день у кожного кинулися страшні воші. Так лазили, як жуки по картоплі. Си­діла під вікном, чесала голову й стрясала через вікно. Добре, що хоч вікна відкрили, бо Білорусь пе­реїхали при забитих. Їсти не давали, лиш пити воду. В нашому вагоні в одної поточиської жінки помер­ла дитина, хлопчик десь двох чи трьох рочків. Люди почали тарабанити в двері, та й на якійсь зупинці їй сказали винести його й покласти на вікно на тій станції. Вона винесла на руках, поклала, а її шви­денько наперед себе й заштовхали назад до ваго­ну. Дитина залишилася… чи псам дали, чи закопали, хтозна. Та жінка так до села й не повернулася, померла.

Завезли нас до Омсь­кої області, 4 тисячі кіло­метрів звідси, 5 годин різ­ниці в часі від тутешнього. "Опри­ділили" до радгоспу.

Жити довелося в зем­лянці. Маленькі сіни й одна кімната. Стіни – дуже грубі й низенькі, можна дістати рукою до верху. Щоб їх зробити забивали стовпи, до них обабіч при­би­вали жердки й поміж них набивали гною. А вікна – низенько над землею й маленькі, як у стайні. Стелі не було, лише дах, як у собачій буді. Рубали плас­ти з білої глинистої землі, підсушували й накривали ті землянки, як черепицею. Зверху ще присипали зем­лею. А москалі мали кіз, які влітку вискакували й пас­лися на землянках. Але й це житло було для нас теплим упродовж довгих зим зі сорокаградусними морозами, величезними снігами й страшними бу­ранами.

Секрет довголіття, здобутий  у Сибірі У Сибір привозили різні народи. Зліва направо – німкеня, білоруска, росіянка й наша Анастасія Курилів.

– Робота була дуже важка?

– Спершу направили мене на величезну ферму дояркою, закріпили 25 корів. Вони були темно-червоного кольору, дуже дійні, порода називалася «красноситна». Доїли їх 4 рази на добу, як узимку, так і влітку. Працювала на дві зміни – перша доїла в 4-й годині вдосвіта й у 10-й перед обідом, а друга – в 4-й дня й у 10-й вечора. За зміну надоювала 200 літ­рів, взимку трохи менше, бо корови були ківні. А худоба влітку вся в таборі – треба було йти шість кілометрів, а то ліси, вовки. Часом ночувала в латишів, які теж там працювали, щоб із ними разом було без­печ­ніше йти. Але то таке спан­ня… Я на підлозі, а вони на тапчані – два ослони, на них дошки, зверху сіно. Цих латишів також привезли на спецпоселення, як і нас. Були естонці, казахи, та­тари й інші. Москалі змі­шували людей, щоб на­род не гуртувався.

Робити треба було дуже багато. Як давали косу, то й косила сіно. І биків догля­дала, й запрягала. А як відправляли пилити де­рева, то треба було здати 78 кубів за нормою – спи­лити вручну й через пів­метра порозпилювати. А то такі грубезні берези, як дуби.

– Було хоч що їсти?

– Давали лише 300 грам хліба на день за картками, а неробочим – старим і дітям – лише по 200. Перший рік, як приїха­ли, то йшли на поле, зби­рали бараболю, та таку дрібненьку, як нігті, ще й перемерзлу. Були дуже голодні, біднота страшна. Тричі – на Новий рік, перше травня й жовтневі свята – видавали нам по кілогра­мові ячних круп. А вода така гірка там, що як п’єш, то не треба дихати, поки не вип’єш – неприємний смак.

Як доїли корів, трохи рятувалися молоком. Хоч бригадир постійно ходив проходом, примудрялися трохи циркати з дійки в рот. Набрати додому було не­можливо.

Секрет довголіття, здобутий  у Сибірі Чоловік Микола на заготівлі сіна в Сибірі.

– Розкажіть, будь лас­ка, як склалося сімейне щастя.

– Вийшов указ, щоб з’єднувати родини. Деяким чоловікам, які відсиділи в тюрмі 10 чи 20 років, до­зво­ляли приїхати до жінок на поселення. Назад додо­му ще не пускали, щоб знову не йшли в орга­ні­зацію. Тоді до родичів приї­хав і мій майбутній чоловік Микола, родом із Пото­чища. Працювали обоє, познайомились, згодом зійшлися й розписалися. Народила донечку Світ­лану. Як повернулася до села, вона мала вже 5 років. Тут народила сина Мирослава.

Поклали з чоловіком в чистім полі хату, де я тепер мешкаю. У жнива почали будувати, а в листопаді вже перейшли жити. Було два вікна, позакладені соняшничинням. Діти малі, родичі чоловікові старі… Але якось нас шестеро пережили ту зиму. А вже влітку, сусіди знають, я своїми руками хату випра­вила й цементувала. Чо­ловік Микола ходив до кузні на роботу, а я – вдо­ма. Не мали ні корови, ні свині, ні курки. Й ні ко­пійки. У хаті – ні стільця, ні ослона, лиш два ліжка за­лізних. Так якось і жили. Згодом пішла до роботи у колгосп, вирощувала тю­тюн.

Дуже багато вишивала, мусіла виходити зі ситуації, треба було підзаробляти. Вишила чимало чоловічих сорочок, покривал, до церк­ви вісім стихарів (одяг священика).

– Були у Вас і гарні часи?

– Нічого доброго не виділа в життю. Так і до нинішнього дня. Дочка Світлана живе в Балинцях, син 5 років тому помер. Люблю хіба, як приїжд­жають мої рідні, дзвонять до мене. Маю троє онуків і п’ятеро правнуків.

– Поділіться секретом довголіття й доброго здо­ров’я.

– Не вірю, що не можу. Насилу йду та працюю. Бо якби дозволила собі ска­зати, що не можу, то таки би й не могла. Навчилася в Сибірі, як через силу мусіла робити: йду, падаю, встаю і далі йду, хоч вітри збивають із ніг, пекучі мо­рози обпалюють шкіру. Два тижні до пологів ще ходила снігами вище колін…

Так і тепер – через си­лу! Себе не шкодувати – насилу робити, насилу йти до церкви. Маю 20 сотих городу коло хати, половина пшениці, решту – кар­топ­ля. Сапала завжди сама, а цьогоріч трактором са­дили, город чистий, навіть не треба було багато са­пати. Кури тримаю, готую їсти, хліб печу сама. Щодо їжі – не маю особливих порад, а от горілку не рад­жу пити, сама не п'ю, від­коли я.

Оля КОВАЛІВ.

 

 
Оля Ковалів}
Автор

Оля Ковалів