28 березня 2024
Вершини кличуть у мандри

Вершини кличуть у мандри



Наші читачі, особливо футбольні вболівальники, вже неодноразово читали інтерв’ю з головою районної федерації футболу, директором ДЮСШ Олексієм Григорівим. Сьогодні ми знову спілкуватимемося з паном Олексієм, та не як зі спортсменом, а з досвідченим мандрівником. Уже більше тридцяти років гори кличуть його у мандри, й він їм відмовити не може

– Пане Олексію, розкажіть, як Ви «познайомилися» з горами?

– Коли навчався в технікумі, вивчав і проходив практику з «туризму», під час якої влаштовували тижневі походи в гори. Саме тоді закохався в них не на жарт. На Говерлі вперше побував ще в далекому 1976 році. Саме тоді закінчив перший курс і вступив до будівельного загону – під цією горою будували базу «Заросляк». Тоді ще не було там туристичних шляхів, але ми, студен­ти, зібравшись утрьох, вирішили підкорити вершину. Спершу вийшли на Говерлянку – вона нас зустріла дощем, а Говерла взагалі була засніженою. Ми поспіхом почали спускатися донизу, адже добре позамерзали, а на базі знову пригріло літнє сонечко. Наш загін будував її майже місяць, тому коли туристи не знали дороги на верши­ну, ми їх туди водили.

– Скільки разів підкорювали найвищу гору України?

– За моїми підрахун­ка­ми більше п’ятнадцяти разів. Заходив як із закарпатського боку, з озера Несамовитого, так і з турбази «Заросляк».

– Коли серйозно почали займатися гірськими походами?

– У 2003 році пішов працювати до спортивної школи. У відділі освіти працював Володимир Паньків. Ми з ним колегували і якось після жнив разом органі­зували похід – взяли тридцятеро дітей. Тоді пішли Чорногірським хребтом. Було то 8-9 липня, й нас закидало снігом під «Вухатим каменем». Я ще взяв великий казан на 25 літрів, набрали продуктів – дітей же чимось треба годувати. Вони також понабирали їжі, чоти­римісні намети були важкі, спальні мішки теж. І як задув крижа­ний вітер, мене з тим казаном ледь не знесло. Сніг мете, дівчата почали плакати, мені самому стало недобре, адже надворі вже вечоріло. З останніх сил ми видер­лися на "Вухатий камінь", і перше, що побачили – це поляна, встелена дрібними барвистими квіточками. Дитячій радості не було меж! Проте нічка була холод­ною не на жарт, сніг і вітер не давали розклас­ти намети, діти позамер­зали, адже ніхто в липні не чекав снігу. Та загалом похід завершився вдало, ніхто не застудився, всі додому повернулися здорові. У складі групи тоді була й моя донька-п’ятиклас­ниця. З того часу вона щороку ходить зі мною в гори, а чужих дітей у походи більше не водив.

– Із кількох чоло­вік тепер складаються групи, і хто вже встиг побувати з Вами в горах?

– Усі охочі йдуть з нами в мандри. Зі мною вже встигло побувати сімейство Дзьомбаків. Гадав, що пані Віра не зможе підкорити вер­шину, та, як виявилося, я дуже помилявся. Також були Василь Яківчик, на той час заступник мера, Богдан Симків та багато інших.

– Скільки вершин вам удалося підкори­ти?

– Я обійшов увесь Чорногірський хребет. Він вважається одним із найважчих у Карпатах. Має у своєму складі шість «двотисячників», серед них Петрос, Говерла, Бребенескул, Ребра, Піп Іван. Одного разу ми вдвох із тре­нером Василем Заліщуком, який ще до того жодного разу не був у горах, вирушили на вихідні в похід. Тоді нам вдалося пройти весь Чорногірський хребет, підкоривши усі шість найвищих вершин.

Вершини кличуть у мандри

– Що найважче в поході?

– Майже кожної гірської мандрівки в групі є такі люди, які ниють ледь не цілу дорогу: «Навіщо я сюди йду? Як зійти вниз?» Деколи думаю, що більше вони зі мною в гори не вирушать. Проте коли опиняються на вершині, ті емоції не передати словами. І вже наступного року знову хочуть мандрувати.

– Що саме Вам подобається в Кар­патах? Чим саме привабили?

– Як я вже казав, тепер ходжу заради доньки, яка марить вершинами. Та й узагалі там зовсім інша атмос­фера, інакші люди. Можна зустрітися з мандрівниками не лише з інших областей, але й країн. Кожен готовий прийти тобі на допомогу. Звісно ж, небачена краса гір – вона не може не закохати в себе. На кожному сантиметрі можна малювати ше­деври з тієї невимовно-прекрасної природи. Відпочиває душа, забуваєш про всі незго­ди. Раніше там не було мобільного покриття, тож можна було побути наодинці із собою. Я би ніколи не проміняв гори на море.

– Цьогоріч не зрадили своєму хобі?

– Так, було нас п’ять чоловік зі спортивної школи. Вирушили з Осмолоди через Горгани, Синяк і Хом’як. Ішов з нами й Олександр Захарченко, який мандрував уперше. Цьогоріч піднявся і старший чоловік, з яким розговорилися. Як виявилося, він – із Полтавщини, а в гори пішов, щоб зійти на вершину. Ще двадцять років тому почалася його любов до Карпат. Уже наступного дня він потягом вирушив додому.

– Які ще цікаві випадки траплялися на гірських стежинах?

– Одного разу з нами на вершину йшов чоловік, який тягнув за собою свій велосипед. Я, звісно ж, запитав навіщо йому на висоті транспорт? Як виявилося, мандрівник на своєму велосипеді об’їздив усю країну й дав собі обітницю побувати з ним і на Говерлі. А якось між Говерлою і Петросом нам зустрілися моло­дята. Наречена була у фаті, він – із букетом у білій сорочці. Таким чином вони вирішили відсвяткувати своє весілля в горах. Також у походах неодноразово бачив цілі сім’ї, де матусі біля наметів годували грудьми немовлят, а збоку ще бігали діти. Одного разу йшли на Петрос, а звідти спускалися старенькі чоловік із дружиною, їм допомагали син із невісткою.

– Яка вершина далася Вам найважче?

– Напевне, це була Довбушанка. Горгани – це нагромадження каменів та скель. Сонце пригріло, каміння розпеклося, ще й у дорозі закінчилася вода, тож ми ледве  добралися нагору. Зійшовши вниз до річки, думали, що її всю вип’ємо. Після цього ніхто на Довбушанку йти вже не захотів.

– Що необхідно мати, вирушаючи в гірський похід?

– Раніше я думав, що головне в поході – їжа, але тепер знаю точно, що насамперед треба подбати про зручне спорядження. Мати змінний одяг та взуття, дощовики, адже в горах погода мінлива. Також намети й спальні мішки. Добре, що вони сучасні й легкі – не ті, що були колись.

– Які побажання від бувалого мандрів­ника?

– Не опускайте рук, адже яким би не був важким шлях, попереду завжди вас чекає вершина.

Спілкувалася Любов ЛЕВІНСЬКА.
Любов Левінська}
Автор

Любов Левінська