Наші читачі, особливо футбольні вболівальники, вже неодноразово читали інтерв’ю з головою районної федерації футболу, директором ДЮСШ Олексієм Григорівим. Сьогодні ми знову спілкуватимемося з паном Олексієм, та не як зі спортсменом, а з досвідченим мандрівником. Уже більше тридцяти років гори кличуть його у мандри, й він їм відмовити не може
– Пане Олексію, розкажіть, як Ви «познайомилися» з горами?
– Коли навчався в технікумі, вивчав і проходив практику з «туризму», під час якої влаштовували тижневі походи в гори. Саме тоді закохався в них не на жарт. На Говерлі вперше побував ще в далекому 1976 році. Саме тоді закінчив перший курс і вступив до будівельного загону – під цією горою будували базу «Заросляк». Тоді ще не було там туристичних шляхів, але ми, студенти, зібравшись утрьох, вирішили підкорити вершину. Спершу вийшли на Говерлянку – вона нас зустріла дощем, а Говерла взагалі була засніженою. Ми поспіхом почали спускатися донизу, адже добре позамерзали, а на базі знову пригріло літнє сонечко. Наш загін будував її майже місяць, тому коли туристи не знали дороги на вершину, ми їх туди водили.
– Скільки разів підкорювали найвищу гору України?
– За моїми підрахунками більше п’ятнадцяти разів. Заходив як із закарпатського боку, з озера Несамовитого, так і з турбази «Заросляк».
– Коли серйозно почали займатися гірськими походами?
– У 2003 році пішов працювати до спортивної школи. У відділі освіти працював Володимир Паньків. Ми з ним колегували і якось після жнив разом організували похід – взяли тридцятеро дітей. Тоді пішли Чорногірським хребтом. Було то 8-9 липня, й нас закидало снігом під «Вухатим каменем». Я ще взяв великий казан на 25 літрів, набрали продуктів – дітей же чимось треба годувати. Вони також понабирали їжі, чотиримісні намети були важкі, спальні мішки теж. І як задув крижаний вітер, мене з тим казаном ледь не знесло. Сніг мете, дівчата почали плакати, мені самому стало недобре, адже надворі вже вечоріло. З останніх сил ми видерлися на "Вухатий камінь", і перше, що побачили – це поляна, встелена дрібними барвистими квіточками. Дитячій радості не було меж! Проте нічка була холодною не на жарт, сніг і вітер не давали розкласти намети, діти позамерзали, адже ніхто в липні не чекав снігу. Та загалом похід завершився вдало, ніхто не застудився, всі додому повернулися здорові. У складі групи тоді була й моя донька-п’ятикласниця. З того часу вона щороку ходить зі мною в гори, а чужих дітей у походи більше не водив.
– Із кількох чоловік тепер складаються групи, і хто вже встиг побувати з Вами в горах?
– Усі охочі йдуть з нами в мандри. Зі мною вже встигло побувати сімейство Дзьомбаків. Гадав, що пані Віра не зможе підкорити вершину, та, як виявилося, я дуже помилявся. Також були Василь Яківчик, на той час заступник мера, Богдан Симків та багато інших.
– Скільки вершин вам удалося підкорити?
– Я обійшов увесь Чорногірський хребет. Він вважається одним із найважчих у Карпатах. Має у своєму складі шість «двотисячників», серед них Петрос, Говерла, Бребенескул, Ребра, Піп Іван. Одного разу ми вдвох із тренером Василем Заліщуком, який ще до того жодного разу не був у горах, вирушили на вихідні в похід. Тоді нам вдалося пройти весь Чорногірський хребет, підкоривши усі шість найвищих вершин.
– Що найважче в поході?
– Майже кожної гірської мандрівки в групі є такі люди, які ниють ледь не цілу дорогу: «Навіщо я сюди йду? Як зійти вниз?» Деколи думаю, що більше вони зі мною в гори не вирушать. Проте коли опиняються на вершині, ті емоції не передати словами. І вже наступного року знову хочуть мандрувати.
– Що саме Вам подобається в Карпатах? Чим саме привабили?
– Як я вже казав, тепер ходжу заради доньки, яка марить вершинами. Та й узагалі там зовсім інша атмосфера, інакші люди. Можна зустрітися з мандрівниками не лише з інших областей, але й країн. Кожен готовий прийти тобі на допомогу. Звісно ж, небачена краса гір – вона не може не закохати в себе. На кожному сантиметрі можна малювати шедеври з тієї невимовно-прекрасної природи. Відпочиває душа, забуваєш про всі незгоди. Раніше там не було мобільного покриття, тож можна було побути наодинці із собою. Я би ніколи не проміняв гори на море.
– Цьогоріч не зрадили своєму хобі?
– Так, було нас п’ять чоловік зі спортивної школи. Вирушили з Осмолоди через Горгани, Синяк і Хом’як. Ішов з нами й Олександр Захарченко, який мандрував уперше. Цьогоріч піднявся і старший чоловік, з яким розговорилися. Як виявилося, він – із Полтавщини, а в гори пішов, щоб зійти на вершину. Ще двадцять років тому почалася його любов до Карпат. Уже наступного дня він потягом вирушив додому.
– Які ще цікаві випадки траплялися на гірських стежинах?
– Одного разу з нами на вершину йшов чоловік, який тягнув за собою свій велосипед. Я, звісно ж, запитав навіщо йому на висоті транспорт? Як виявилося, мандрівник на своєму велосипеді об’їздив усю країну й дав собі обітницю побувати з ним і на Говерлі. А якось між Говерлою і Петросом нам зустрілися молодята. Наречена була у фаті, він – із букетом у білій сорочці. Таким чином вони вирішили відсвяткувати своє весілля в горах. Також у походах неодноразово бачив цілі сім’ї, де матусі біля наметів годували грудьми немовлят, а збоку ще бігали діти. Одного разу йшли на Петрос, а звідти спускалися старенькі чоловік із дружиною, їм допомагали син із невісткою.
– Яка вершина далася Вам найважче?
– Напевне, це була Довбушанка. Горгани – це нагромадження каменів та скель. Сонце пригріло, каміння розпеклося, ще й у дорозі закінчилася вода, тож ми ледве добралися нагору. Зійшовши вниз до річки, думали, що її всю вип’ємо. Після цього ніхто на Довбушанку йти вже не захотів.
– Що необхідно мати, вирушаючи в гірський похід?
– Раніше я думав, що головне в поході – їжа, але тепер знаю точно, що насамперед треба подбати про зручне спорядження. Мати змінний одяг та взуття, дощовики, адже в горах погода мінлива. Також намети й спальні мішки. Добре, що вони сучасні й легкі – не ті, що були колись.
– Які побажання від бувалого мандрівника?
– Не опускайте рук, адже яким би не був важким шлях, попереду завжди вас чекає вершина.
Спілкувалася
Любов ЛЕВІНСЬКА.
